Відповідно до запевнень російської пропаганди, Крим «законно» й «мирно» «відокремився» від України після «перевороту» на Майдані та приходу до влади «фашистської хунти». Однак у цій схемі не знайшлося місця самій Росії і її діям навесні 2014 року.
Аналіз реальних фактів показує, що, по-перше, Крим не «відокремився» від України, а був спочатку окупований російськими військами, а потім анексований. По-друге, Кремль почав спецоперацію із захоплення півострова 20 лютого ‒ ще до появи в Києві нової влади. І по-третє, українська держава в результаті Революції гідності не зникла з карти, а у кримської влади не було повноважень на односторонній вихід зі складу України.
Пропоную вашій увазі дев'ять найпоширеніших кремлівських міфів, що виправдовують окупацію Криму, та їхнє викриття.
Міф 1. «У Криму пригноблювали російську мову та культуру, а Київ проводив політику насильницької українізації»
По-перше, відповідно до статті 10 Конституції Автономної Республіки Крим, «Російська мова як мова більшості населення в Автономній Республіці Крим і прийнятна для міжнаціонального спілкування, використовується в усіх сферах суспільного життя».
По-друге, в Криму до 2013 року освіту російською мовою отримували 89,4% школярів, у той час як українською та кримськотатарською ‒ 7,3% і 3,1% відповідно. Із майже 600 шкіл у Криму до моменту його захоплення Росією лише 14 були з кримськотатарською мовою навчання, і тільки сім ‒ з українською. З понад 500 дошкільних установ україномовними були 11, кримськотатарською навчання вели лише в одному. У вищих навчальних закладах Криму тільки 5% дисциплін викладали українською мовою, решта ‒ російською. Частка студентів вишів, які навчалися винятково російською мовою, для АРК становила 83,1%, а для Севастополя ‒ 86,7%. Для технікумів і коледжів цей показник в АРК склав 94,5%, в Севастополі ‒ 100%. Лише в двох вишах Криму готували вчителів кримськотатарської мови та літератури.
І по-третє, понад 80% друкованих ЗМІ виходили винятково російською мовою, повністю україномовною була лише одна газета півострова ‒ «Кримська світлиця». Лише 7% програм на державному кримському телебаченні виходили кримськотатарською мовою. Російська мова безроздільно домінувала в суспільно-політичному житті півострова.
Міф 2. «Кримчани мали право на самовизначення, реалізоване на «референдумі»
По-перше, після того, як російські війська окупували півострів і зайняли адміністративні будівлі, в Криму не залишилося жодних легітимних органів влади, які могли б оголосити, організувати та провести референдум. Рада міністрів Автономної Республіки Крим була нелегітимною з 27 лютого 2014 року, оскільки кримські депутати голосували за неї в буквальному сенсі під дулами російських автоматів і з порушенням норм українського законодавства. Верховна Рада АРК була нелегітимна де-факто з 27 лютого, а де-юре ‒ з 15 березня, будучи розпущеною Верховною Радою України. До того ж, Центральна виборча комісія України не створювала ніяких органів для проведення референдуму в Криму, а також закрила на півострові доступ до реєстру виборців.
По-друге, на той момент була відсутня законодавча база для проведення місцевих референдумів. І по-третє, відповідно до статті 73 Конституції Криму, «Винятково на всеукраїнському референдумі вирішуються питання про зміну території України».
Міф 3. «Крим самовизначився за прикладом Косово»
По-перше, відділення Косова від Сербії стало результатом збройного громадянського протистояння, що включає етнічні чистки, але нічого подібного не було зафіксовано в Криму. По-друге, албанці в Косово будують свою, нехай і частково визнану державу, а так звана «Республіка Крим», не проіснувавши й двох днів, вирішила «приєднатися» до Росії. І по-третє, хоча Косово й було окуповане іноземними військами в момент проголошення незалежності, це був багатонаціональний контингент НАТО, і жодна з країн альянсу не висувала претензій на цю територію. Російські ж війська були прямо зацікавлені в «незалежності» Криму та його «входженні» до складу Росії.
Міф 4. «Росія не здійснила анексію, оскільки Крим вже став незалежною державою»
По-перше, у складі унітарної України Автономна Республіка Крим не мала права на вихід в односторонньому порядку, а будь-які зміни території країни мали затверджуватися винятково на всеукраїнському референдумі. По-друге, з моменту захоплення адміністративних будівель російськими військами жодні рішення місцевої влади не можуть вважатися добровільними та самостійними – і, як наслідок, законними. І по-третє, будь-яка незалежність має пройти процес не тільки внутрішньої, але й зовнішньої легітимізації, тобто визнання іншими державами. Жодна країна в світі, окрім Росії, не визнала «Республіку Крим», так само як і переважна більшість держав не визнає Крим «частиною» Російської Федерації.
Міф 5. «Російські війська захистили кримчан від фашистської загрози з Майдану, якби не вони ‒ Крим розділив би долю Донбасу»
По-перше, праворадикали, звані в російських ЗМІ «фашистами», завжди були в Україні політичною меншістю ‒ про це свідчать хоча б результати парламентських виборів 2014 року. «Свобода» набрала 4,7% голосів, «Правий сектор» ‒ 1,8%, звісно, що фракції цих політичних сил у Верховній Раді не з'явилися.
По-друге, це війна на Донбасі стала наслідком анексії Криму, коли російським найманцям вдалося спокусити українських сепаратистів та ірредентистів обіцянками швидкої інтеграції в Росію.
І по-третє, під контролем українського уряду перебуває 93% країни, і ніяких «жахів кривавої хунти» (за версією російських пропагандистів) там не спостерігається. Нічого не загрожувало б і Криму, не вступи в нього російська армія, як нічого не загрожувало кримчанам останні 25 років.
Міф 6. «Приєднання» Криму було мирним, «без єдиної краплі крові»
По-перше, з моменту вторгнення російських військ прихильники анексії стали широко практикувати побиття та викрадання проєвропейськи налаштованих кримчан. За три роки окупації жертвами насильницьких зникнень на півострові стали 40 громадян. Шестеро були знайдені мертвими, 17 викрали в березні 2014 року, але незабаром відпустили. По-друге, в період вторгнення загинули двоє українських військових і один російський «доброволець». І по-третє, зникнення противників російської влади на півострові не припинилися і сьогодні. Досі зниклими залишаються ще 17 кримчан.
Міф 7. «Більшість кримчан була за приєднання до Росії»
Серед кримчан дійсно були прихильники приєднання Криму до Росії, але їхня кількість неухильно знижувалася. Якщо 1994 року в кримському парламенті за союз із Росією виступали 58 депутатів зі 100 (55 ‒ блок «Росія», двоє ‒ «Російська партія Криму», один ‒ «Російська громада Криму»), то 2010 року ‒ лише вісім депутатів (п'ять ‒ партія «Союз», три ‒ партія «Русское единство»). По-друге, якщо 2008 року приблизно 70% кримчан підтримували ідею входження до складу Росії, то 2014 року таких було приблизно 40%. І по-третє, оскільки так званий «референдум» проводили в умовах відкритої російської окупації, не тільки визнавати, але навіть довіряти його «результатам» немає жодних підстав.
Міф 8. «Кримчани переважно не пручалися окупації Криму, лише Меджліс виступив проти»
По-перше, весь період Євромайдану в Києві його прихильники в Криму виходили на вуличні акції і продовжили це робити навіть після початку окупації. З ініціативи Меджлісу 26 лютого біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувся багатотисячний мітинг, що зірвав плани проголосити «незалежність» Криму в парламенті автономії, що змусило Росію піти на пряме захоплення адміністративних будівель у Сімферополі. Навіть після появи російських військових на вулицях кримських міст місцеві жителі впродовж усього березня 2014 року виходили на акції протесту та допомагали українським військовим, які потрапили в оточення.
А по-друге, цивільний вододіл у Криму пройшов не за національною, а за ідеологічною ознакою. Серед противників анексії були не тільки кримські татари, а й кримські українці та представники інших національностей, і навіть російські націоналісти.
Міф 9. «Захід рано чи пізно визнає російський «суверенітет» над Кримом»
Скільки цю заспокійливу мантру не будеш проповідувати, реальнішою вона не стане. Анексія Криму стала першою в Європі з часів Другої світової війни. Визнання її автоматично анулює світовий лад, що виник після війни, і відкриє шлюзи для масового силового перегляду кордонів. Жодна з семи світових анексій з 1945 року так і не була визнана, і в більшості випадків агресор уже відступив.
Уперше цей текст був опублікований в лютому 2017 року.
Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
