Чотири роки тому в Криму під контролем російських військових відбувся «референдум», після якого Росія анексувала півострів. Це перша спроба змінити кордони суверенної держави після Другої світової війни. Вона залишається однією з головних тем порядку денного міжнародних інституцій.
Українська влада та лідери західних країн не визнають російський статус півострова. Кремль, у свою чергу, заперечує всі звинувачення в насильницькому захопленні Криму й говорить про «відновлення історичної справедливості».
Проаналізувати аргументи сторін та пояснити, що сталося в Криму навесні 2014 року, ми попросили Михайла Буроменського ‒ юриста-міжнародника, доктора юридичних наук, члена-кореспондента Національної академії правових наук України, доктора кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У Буроменського великий досвід співпраці з міжнародними організаціями. Він стажувався в університетах Великої Британії (Thames Valley University) та Угорщини (Central European University), співпрацював з Радою Європи, Євросоюзом, Управлінням верховного комісара ООН із прав людини, Управлінням верховного комісара ООН у справах біженців, Світовим банком та іншими. Як правовий експерт ООН Буроменський брав участь у діяльності Місії ООН в Абхазії, сепаратистському регіоні Грузії, працював суддею ad hoc Європейського суду з прав людини та був членом Конституційної асамблеї України.
До того ж Михайло Буроменський є уродженцем Севастополя й активно стежив за кримськими подіями лютого-березня 2014 року.
‒ Михайле Всеволодовичу, керівники Кремля та їхні прихильники переконують світ, що в 2014 році «було реалізоване право кримчан на самовизначення». Влада України та західні країни називають подію анексією, за що запровадили санкції проти Росії. Поясніть з точки зору міжнародного законодавства, чому саме так світова спільнота трактує кримські події лютого-березня 2014 року?
‒ У цій історії треба починати з того, що з Криму почалася військова агресія Росії проти України. Чому агресія? Тому що є чітке та зрозуміле визначення агресії, дане ООН ще в 1974 році. З цього приводу є спеціальна резолюція, в якій визначені дії, які розцінюються як агресія однієї держави проти іншої. У ній є як мінімум три позиції, під які підпадають дії Росії в Криму.
В історії з російською анексією Криму була агресія. Саме тому запровадили санкції відносно Росії
По-перше, російські війська (Чорноморський флот), які перебували в Криму за угодою з Україною, взяли активну участь у захопленні півострова. Вони переміщалися усією його територією, блокували українські військові частини ‒ тобто повноцінно брали участь у незаконних діях проти влади України та її Збройних сил.
По-друге, в блокуванні військових частин та інших незаконних діях брали участь війська регулярної армії Росії, перекинуті на півострів у лютому-березні 2014 року.
І третє ‒ відповідно до цієї ж конвенції Генасамблеї ООН, підготовка найманців, їх відрядження від імені держави на територію іншої держави з тим, щоб вони діяли так само, як війська цієї країни, ‒ це теж агресія. Це саме про те, коли російська влада намагалася говорити, що це не їхні війська, а якісь найманці.
Як мінімум ці три пункти пояснюють, що в історії з російською анексією Криму була агресія. Саме тому в світі люди із серйозної політики, влади іноземних держав у більшості своїй не мають сумніву щодо цього. Саме тому запроваджені санкції щодо Росії та не визнається акт «входження Криму до складу Росії». Тому що є порушення міжнародного права.
Присутність російських військ у Криму в 2014 році була порушенням права його жителів на волевиявлення
Слово окупація тут має не тільки політичне значення, а й юридичне. Якщо відбувається військова окупація, то ні про яке волевиявлення народу, ні про які референдуми, ні про якісь інші політичні дії мови вже бути не може. Саме присутність російських військ у Криму в 2014 році була порушенням права його жителів на волевиявлення.
‒ Російська влада виступає проти застосування таких термінів, як «окупація» та «анексія», апелюючи до того, що Крим, мовляв, не був анексований, бо «входив до складу Росії як незалежна держава». Чи коректне це пояснення?
‒ Це некоректне пояснення. Адже так звану «незалежність» Крим отримав у результаті «референдуму», що відбувався в умовах військової окупації іншої держави. На тлі військової окупації можна було проводити будь-яку політичну акцію, яка могла дати будь-які результати, вигідні агресорові. Тому ніде в світі й ніколи умови військової окупації не визнавалися як такі, які дозволяли б визнати волевиявлення населення.
Говорити про незалежність, що виникла в результаті правопорушення, неможливо
Є й інша сторона питання. Цей «референдум» був неможливий з точки зору українського законодавства. Але якщо навіть теоретично говорити про цей «референдум» як про легітимний, в ньому, згідно з міжнародним законодавством, мали б брати участь кримські татари як корінний народ Криму. Але вони в більшості своїй брати участь в ньому відмовилися. З цієї точки зору ми теж не можемо говорити, що в цьому «референдумі» є хоч якийсь елемент легітимності. З якого боку не глянь на цю подію, вона юридично абсолютно нікчемна.
Говорити про незалежність, що виникла в результаті правопорушення, неможливо. Тому що порушення права не породжує право. Адже зрозуміла ж вся ця конструкція: сьогодні оголосили про «незалежність», а завтра «вступили в Росію». А весь цей час діяла норма, що дозволяла російській владі застосовувати зброю проти України ‒ рішення Ради федерації. Тобто тут ще був елемент насильства, військової загрози. Мені це нагадує події, коли Гітлер окупував частину Чехословаччини в 1938 році.
‒ Російська влада виправдовує анексію Криму проросійськими настроями частини кримчан. Показують картинки з проросійських мітингів, на яких щасливі кримчани кричать «Росія! Росія!». Чи можна ці проросійські настрої вважати аргументом для міжнародної дискусії?
‒ Я б не вважав це аргументом. Тому що бажання людей жити в іншій країні дозволяє їм або виїхати в цю країну, або отримати її громадянство. Якщо дійсно таке бажання у них є. Важливо розуміти, що на момент військової окупації Криму на півострові не було порушень прав людини. Вони не були зафіксовані ні ООН, ні Радою Європи, ні іншими інституціями, представники яких мали доступ на півострів. Це головне. А бажання у людей можуть бути різні. Хтось хоче жити в Росії, хтось в Польщі, Болгарії або США. Це ж не означає, що всі, хто цього хочуть, сьогодні збираються, придумують нову країну та проводять референдум. Ситуацію в Криму російська влада довела до політичного абсурду, але намагається надати цьому якийсь юридичний зовнішній вигляд, який не витримує критики і який ніхто в світі не сприймає.
‒ За різними оцінками, в результаті російської анексії Криму російською владою були порушені кілька десятків міжнародних договорів і актів. Які ваші дані?
І Крим, і Донбас ‒ територія України. Ніхто ніколи не ставив цього під сумнів, зокрема й Росія
‒ Я кількість порушених міжнародних договорів не рахував. Але серед ключових ‒ це, безумовно, ті, що стосуються територіальної цілісності України. Тому що Україна існувала й продовжує існувати в міжнародно визнаних кордонах. Тобто навіть після того, як була окупована частина території України ‒ Крим і регіони Донецької і Луганської областей, – ніхто в світі не поставив під сумнів легітимність її територій. Ці кордони були визнані, зокрема, і Росією. Це і «великий договір» про дружбу, підписаний у 1997 році, і договір про кордони, і ще низка міжнародних договорів, які сходяться на тому, що і Крим, і Донбас ‒ території України. Ніхто ніколи не ставив цього під сумнів, зокрема й Росія.
Після анексії Криму з’явилися порушення міжнародного гуманітарного права з боку Росії, які виявляються у створенні нею власних органів влади в Криму, системи судів, репресій щодо місцевого населення, незаконного наділення кримчан російським громадянством тощо. Я думаю, що це десятки договорів, які Росія порушила як країна-агресор.
‒ Чи нестиме російська влада політичну, економічну та кримінальну відповідальність за анексію Криму?
‒ Відповідальність за воєнні злочини, злочини проти миру, агресію Росія, звичайно ж, нестиме. Відповідальність нестимуть ті державні особи, які розв’язали цю війну, хто провадить цю політику сьогодні. Але питання відповідальності дуже складне, його складно деталізувати. Відповідальність, очевидно, наступатиме в різних сферах, в різний час і з різних підстав.
Відповідальність нестимуть ті державні особи, які розв’язали цю війну, хто провадить цю політику сьогодні
Якщо говорити про порушення прав людини в Криму, то вже є перші міжнародні акти, в яких Росію засуджують за це. Очевидно, що це політична відповідальність.
Санкції, які застосовують щодо Росії західні країни, ‒ це форма економічної відповідальності. Очевидно, відповідальність настане й через позови України в міжнародні суди.
‒ Чи достатні зусилля української влади для того, щоб Росія якомога швидше відповіла за анексію Криму?
‒ Українська влада не може прискорити цей процес. Ми всі завжди хочемо, щоб відповідальність настала завтра. Але це складно зробити у внутрішньому праві, а в міжнародному праві ‒ ще складніше. Там ухвалювати рішення можуть роками. Україна стала жертвою агресії з боку постійного члена Ради безпеки ООН, ядерної держави, яка володіє колосальною армією. І притягнення її до відповідальності не може бути швидким процесом. Ми маємо розуміти, що швидкого рішення не буде.
‒ У Кремлі говорять, що Крим «повернувся до складу Росії» назавжди. Скільки, на ваш погляд, Москва зможе утримувати півострів під своїм контролем?
‒ Поки російській владі не стане зрозуміло, що, з точки зору її економічних і політичних інтересів, вигідніше відмовитися від цих протиправних дій. Я не знаю, скільки це часу, але це той запас міцності, який сьогодні є у російської економіки та політики. Цим визначатиметься все.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
