(Рубрика «Точка зору»)
За повідомленням, 18 березня – у день президентських виборів у Росії – Володимир Путін проведе в Криму. Російський лідер їде на окупований півострів з троякою метою. По-перше, щоб посилити приниження, призначене Україні. Мало того, що ляпас полягає у виборі дати – «волевиявлення» на півострові майже співпадає із так званим «референдумом» про його статус, який проводили 16 березня 2014-го, так ще й самі вибори відбудуться на анексованій Росією території за участі автора такої анексії. Дві інші мотивації Путіна більш прагматичні: йому потрібно легітимізувати «крадіжку» Криму та власною присутністю притлумити наростаючі антиросійські настрої на півострові. (Принаймні, радники Путіна та члени його команди цілком серйозно припускають, що поява «вінценосного» потішить кримчан).
Що робитиме у подібній ситуації Україна? Судячи з усього, повторюватиме колишні помилки. Мається на увазі досвід виборів до російської Держдуми, котрі відбулися у 2016-му та проходили по всій території Росії, яку та вважає своєю. Іншими словами, вони відбулися й у Криму. Українська сторона намагалася реагувати на це, але реакція вийшла такою самою, як і наші реформи – не доведеною до логічного кінця. Але чому все сталося саме так?
Попередження та ігнорування
У 2016 році президент України Петро Порошенко проінформував Москву про те, що проведення її парламентських виборів на території України є неможливим. Мотивація української влади полягала в тому, що Росія вдається до протиправних дій, організовуючи вибори також й на території Криму. Офіційний Київ заявив тоді, що умовою для проведення голосування в Україні є відмова від виборів в анексованих Криму і Севастополі та виключення кримчан із федеральних списків кандидатів у депутати. Пізніше МЗС України проінформувало, що голосування «неможливе навіть у приміщеннях дипломатичних і консульських служб РФ».
Як і слід було очікувати, Москва відповіла Києву, що у власних дипустановах вона робитиме все, що вважатиме за потрібне: адже вони – частина її суверенної території. Власне, так і сталося: в Україні на виборах до Державної думи Росії проголосували 369 росіян: 155 – у Києві, 120 – в Одесі, 56 – у Харкові та 38 – у Львові. Заяви, які робить влада і які не можуть бути забезпечені її діями (в даному разі – перешкоджанням голосуванню російських громадян у консульствах) завжди справляють не найкраще враження. І все-таки цього року Україна торує той самий шлях, що й у 2016-му.
Міністр закордонних справ України Павло Клімкін звітує у соцмережах про те, що зроблене його відомством для унеможливлення російських виборів на українських теренах. «Надіслали ноту МЗС РФ. 1. Рішучий протест проти виборів президента РФ на території окупованого Криму. 2. Застерегли від спроб організувати вибори на території окупованого Донбасу. 3. Наголосили, що не може бути ніяких виборів у диппредставництві РФ на території України без повного виконання перших двох умов», – написав міністр Клімкін у Твіттері ввечері 23 лютого.
Немає сумнівів у тому, що нота українського МЗС буде проігнорована його російським аналогом. Власне, у російському Центрвиборчкомі вже пообіцяли, що вибори президента РФ в анексованому Криму пройдуть «в штатному режимі», не зважаючи на протести України. Про це заявив заступник глави відомства Ніколай Булаєв. Між тим українській стороні варто було б робити акцент на іншому моменті: категоричному невизнанні результатів президентських виборів РФ, якщо ця країна проігнорує вимогу, пов’язану із Кримом. Але заходити так далеко не збирається ніхто. Запитаємо себе – чому?
Шлях, пройдений на половину
У 2016-му Європарламент назвав російські парламентські вибори черговим цинічним порушенням територіальної цілісності України. Європарламент наголосив, що жодним чином не визнає чотирьох депутатів, обраних за мажоритарними округами у Криму та місті Севастополі. З аналогічною заявою виступив два роки тому й американський Держдепартамент. Але шкода, що наші західні партнери не зробили більший крок, відмовившись визнавати російську Держдуму легітимним органом Російської Федерації. Утопія? Можливо. Але й Україна не надихала їх на подібний демарш. Так само свого часу відбувалося й з міжнародними санкціями: Захід запровадив їх після анексії Криму майже миттєво, Україна ж «дозрівала» до аналогічного рішення мало чи не рік.
Безперечно, що офіційний Київ не вітатиме Володимира Путіна з пролонгацією його президентства (а те, що це буде саме пролонгація, а не демократичні вибори, сумнівів немає). Але українська влада це президентство і не заперечуватиме. Київ хотітиме зберегти бодай якісь відносини з Кремлем – задля продовження перемовин в мінському або в «нормандському» форматі. Викидаючи з цієї шахівниці фігуру Путіна, Україна втрачає сенс і логіку переговорного процесу, адже з ким говорити, якщо один з ключових візаві вибуває з гри?
Зараз не хотілося б занурюватися у непролазні хащі питання про те, наскільки загалом був ефективний «Мінськ» і чи збереться коли-небудь «Нормандська четвірка», котра фактично перестала існувати після завершення каденції Франсуа Оланда та тих значних коаліційних ускладнень, котрі випали на долю Ангели Меркель після виборів до Бундестагу? Якщо виходити з того, що Україні та Росії – попри розв’язану останньою країною війну – все ж потрібна взаємодія, то нема чого дивуватися тому, що вибори президента Росії в цілому (наголошую: в цілому!) будуть визнані, не дивлячись навіть на кримський аспект.
Але якщо Україна та її влада дійсно хоче, щоб «не тільки ми кричали» (словами першого віце-спікера України Ірини Геращенко), але й «всі наші міжнародні партнери дуже чітко заявляли, що зараз у Криму намагаються повести незаконні вибори президента чужої країни», то діяти, очевидно, слід у інший спосіб. Делегітимізація путінської агресії починається не з ефемерної заборони росіянам голосувати на території їхніх диппредставництв, а з розриву дипломатичних стосунків з державою-агресором та, звісно ж, з невизнання її влади законно обраною. Але це, як вже було сказано, не корелює з «Мінськом» та «Нормандією». Обираючи між двома лініями поведінки ми, на жаль, віддаємо перевагу проміжному варіанту, котрий, на превеликий жаль, не сприяє тому, аби повернути перебіг сьогоднішніх подій в інше, більш результативне, русло.
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
