Андрій Голованов
Жителя Алтайського краю Росії, російського військовослужбовця Віктора Агєєва разом із трьома іншими минулої весни під Луганськом затримали українські військові. Цього тижня його адвокат Віктор Чевгуз заявив, що є можливість обміну Агєєва на когось з українців, «які сидять у російських в’язницях». Однак, за його словами, російська сторона поки не готова до такого обміну Агєєва на Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Романа Сущенка або Станіслава Клиха.
Потрапивши у полон, Віктор Агєєв в інтерв’ю іноземним журналістам сказав, що служив за контрактом в одній з військових частин Новочеркаська, що недалеко від кордону з Україною, а в Луганськ їх регулярно відправляли так званими «рейсами». Згодом він змінив свідчення і заявив, що підписав контракт з «міліцією» «ЛНР» і на момент затримання не був службовцем російських Збройних сил. Український суд засудив Віктора Агєєва до 10 років в’язниці за терористичну діяльність.
Мати Віктора Агєєва, вчителька з міста Барнаула Світлана Агєєва розповіла проектові Радіо Свобода Сибір.Реалії про те, чому її син опинився на Донбасі і якими є перспективи його обміну на когось із українських «бранців Кремля».
– Коли ви дізналися про те, що сталося, куди ви зверталися, в які інстанції?
– Перше, куди я пішла, – в наш місцевий військкомат. З’ясувалося, що мій син не оформлювався на службу за контрактом. Потім ситуація почала поступово з’ясовуватись…
– Яким чином?
– По-перше, виявилося, що він поїхав служити не централізовано, через військкомат, а самостійно, на поїзді. По-друге, мені сказали, що до російської армії він взагалі не має ніякого стосунку, що ніякого контракту з ним не підписували. Далі з’явилася інформація в українських і російських ЗМІ. Була прес-конференція, де виступив «підполковник» «міліції» «ЛНР». Він офіційно заявив, що мій син служив в «міліції» «ЛНР» і був поставлений на військовий облік «центральним військовим комісаріатом» «ЛНР». Потім в інтернеті з’явилися документи, фотографії, як їх взяли в полон.
– Ваш син проходив строкову службу в російській армії?
– Так, він служив у Ростовській області, в Батайську. Знаю, що служив у військово-повітряних силах, але в якому конкретно підрозділі, він мені не говорив. Відслужив і повернувся додому.
– Він десь працював після демобілізації?
– Він працював неофіційно, на тимчасовій роботі. Треба було якось заробляти на життя. Не буде ж він сидіти на шиї у матері… Він дуже хотів піти служити за контрактом, готувався, багато тренувався, займався спортом. Його з дитинства цікавила військова справа, зброя – все, що має стосунок до армії. Він навіть зв’язувався з якоюсь військовою частиною, хотів піти до них служити, але туди його не взяли. Потім він повідомив, що з ним усе-таки підписали контракт, і він їде в той же регіон, де проходив строкову службу.
– Скільки часу він перебував удома, в Барнаулі?
– Вісім місяців.
– Ви можете припустити, як він опинився в Луганській області України?
– Що там сталося, я не знаю. Знаю, що потім він підписав другий контракт у Луганську. Я практично не отримувала від нього ніякої інформації. Кілька разів він телефонував, казав, що все добре. У подробиці служби він, звичайно, не заходив, але я особливо не хвилювалася. Я не знала, де він. Чекала, що потім він розповість мені якісь подробиці… Його взяли в полон на самому початку – він тільки почав служити.
– Ви зв’язувалися з батьками інших солдатів, які потрапили в полон?
– Я не знаю, як це зробити, де знайти їхні контакти. Навіть не уявляю, куди звертатися з цього приводу.
– Зараз щось відомо про те, де перебуває ваш син, про умови його утримання?
– Так, він зараз у СІЗО у Старобільську. Мені повідомили, що умови утримання задовільні. Стан його здоров’я теж. Його відвідували українські правозахисники, представники Червоного хреста, російський консул.
– Консул вів із українською стороною якісь переговори про обмін?
– Ні. Це не його компетенція. Він може оцінити умови утримання, виконати якісь особисті прохання, і на цьому все.
– Ви бачилися з сином після того, як він потрапив у полон?
– Так, я їздила до нього в Україну. Нам дозволили побачення. Ми розмовляли близько двадцяти хвилин.
– Він говорив щось про ставлення до нього, про умови утримання?
– Він говорив, що все нормально. Нічого більше я від нього добитися не змогла. Тож я нічого не можу судити про те, як воно там насправді.
– Чи не боялися їхати в Україну?
– Ні, абсолютно. Я взагалі не боягузлива. До того ж я розуміла, що я просто мати, яка їде до сина. За що мене можуть там заарештувати або зробити зі мною ще щось? Я була в такому стані, що страхи зникли. Мені просто хотілося побачити, що мій син живий.
– Яке враження справили на вас працівники СІЗО в Старобільську?
– Я розмовляла з начальником СІЗО. Враження він справив позитивне – розумна, освічена людина. Нічого поганого я не можу сказати, крім того, що там утримується мій син.
– Як ви вважаєте, де вашому синові надійшла пропозиція поїхати до Луганська? Могло це статися в той час, коли він проходив строкову службу в армії?
– Не думаю. Навряд це було під час строкової служби. Найімовірніше, він отримав цю пропозицію набагато пізніше, коли демобілізувався і жив тут, у Барнаулі.
– У вашій родині якось обговорювалася тема Криму, України, військових дій у Донецьку і Луганську?
– Особисто я війною не цікавилася. Всю інформацію про те, що там відбувається, я отримувала з телевізійних передач.
– Мається на увазі російське телебачення чи українське?
– Звичайно, російське. До того, як сталася вся ця ситуація, я взагалі ніколи не читала українських ЗМІ.
– Як ви вважаєте, в Донецьку і Луганську воюють російські солдати і офіцери, які проходять строкову службу?
Будь-яка людина може туди поїхати – хоч воювати, хоч працювати – і ніхто це не контролює
– Я раніше, звичайно, не переймалася цим питанням. А зараз я думаю, що будь-яка людина може туди поїхати – хоч воювати, хоч працювати – і ніхто це не контролює. Я не знаю, чи відправляють туди когось спеціально. І, напевно, ніхто з простих людей цього не знає…
– В інтерв’ю українському телеканалові «1+1» ваш син говорив, що на його рішення поїхати в Луганськ вплинули російські телевізійні передачі, що він їхав захищати свою країну. З вами він обговорював своє рішення?
– Ми ніколи про це не говорили. Тобто ми, звичайно, обговорювали те, що відбувається в Україні, але про те, щоб брати участь у цій війні, мови ніколи не було. Я й припустити не могла, що він ухвалить таке рішення. Я нічого не можу сказати про його мотиви.
– Як особисто ви ставитеся до того, що відбувається в Донецьку і Луганську?
– У мене до цієї війни ставлення – як би сказати – антивоєнне. Звичайно, особисто я хотіла б, щоб між Росією і Україною не було війни і не було ніякого конфлікту. До речі, по той бік у мене є родичі, однокласники. Ми виросли в одній країні. Я досі не можу зрозуміти, як за кілька років можна стати ворогами. У мене до українців ніякої агресії немає. І прості люди – мої друзі, знайомі – дотримуються тієї ж позиції. Ми просто чекаємо, коли це все вже закінчиться. Коли буде якась мирна угода, коли все владнається… Ми ж нічого не знаємо про політику.
– Ви написали звернення до російського президента, до міністра оборони, до міністра закордонних справ із проханням посприяти в обміні вашого сина. Це дало результат? Хто-небудь вам відповів?
– Мені відповіли з МЗС. Вони не написали нічого конкретного. Я просила розглянути питання про обмін, коли вперше проводили обмін військовослужбовців. Вони відповіли, що, згідно з мінськими угодами, Росія не є стороною конфлікту, і вони не можуть нікого обміняти. Що мій син не був російським військовослужбовцем.
– Як ви вважаєте, російське Міноборони повинне було взяти на себе відповідальність за те, що трапилося з вашим сином?
– Не знаю. Це все дуже важко. Адже він офіційно не був військовослужбовцем російської армії. Він сам підписав цей другий контракт… Він же міг його не підписувати… З іншого боку, я вважаю, що країна все-таки повинна допомагати своїм громадянам. Незалежно від того, є вони контрактниками, чи ні.
Хоча у мене є інформація, що в списках «ЛНР» на обмін полоненими мій син був відразу. Це українська сторона виключила його з цих списків. В українських ЗМІ, в інтерв’ю з (президентом України Петром) Порошенком я прочитала, що його мають намір обміняти на будь-кого з українських ув’язнених, які перебувають у місцях позбавлення волі на території Росії. Те ж саме сказала Валентина Геращенко (ймовірно, мається на увазі Ірина Геращенко, перший заступник голови Верховної Ради України і представник України в гуманітарній робочій підгрупі Тристоронньої контактної групи, яка опікується обміном незаконно утримуваних, полонених і заручників – ред.). Я зараз уважно стежу за публікаціями в українських ЗМІ з приводу полонених. Мені це важко, звичайно, але іншого виходу немає.
– Ви отримуєте якусь інформацію від «військового комісаріату» «ЛНР»? Вони кажуть щось про перспективи обміну?
– Ніякої інформації від «ЛНР» я не отримую. Я, можливо, і хотіла б з ними поговорити, але не вдається. Скоро буде ще один обмін. Я, звичайно, сподіваюся, що мій син потрапить у списки.
– Після того, як ви отримали відповідь з Міноборони Росії, куди ще ви плануєте звертатися?
Тільки на рівні Путіна може вирішитися це питання
– Всі мої надії пов’язані з нашим президентом (Росії Володимиром Путіним – ред.). Я все-таки вірю, що врешті-решт мені і таким, як я, допоможуть. Тому що тільки на рівні Путіна може вирішитися це питання. Я читаю заяви того ж пана Порошенка. Він каже: забирайте росіян, обмінюйте на українських в’язнів, які перебувають у Росії. Я сподіваюся, що уряд подивиться в наш бік і надасть допомогу громадянам Росії, які опинилися там.
Оригінал матеріалу – на сайті спецпроекту «Сибирь.Реалии»
