Від них відмовилися родичі, не здужає допомогти держава, та й самі вони вважають за краще голодувати, але жити у власному будинку. Сотні людей літнього віку уздовж лінії розмежування живуть в розрусі, холоді і голоді. Для таких людей у прифронтовому місті Часів Яр волонтери організували спеціальний хоспіс. Місце, яке для багатьох стало останнім прихистком від війни, та й від банальних злиднів. Спеціальний репортаж журналістів проекту Радіо Свобода Донбас.Реалії.
Волонтерський Будинок для літніх людей у місті Часів Яр на Донбасі.
«Його заснували, щоб вивозити старих, непотрібних, покинутих з розбитих будинків, з підвалів», – пояснює засновник хоспісу Євген Ткачов.
Два звичайні житлові будинки стали притулком для людей похилого віку з прифронтових міст і селищ. В одному живуть бабусі, у другому – дідусі.
На порозі зустрічає Іван Іванович. Він усе намагається з хоспісу втекти додому – в окуповану Ясинувату. Але його в черговий раз упіймали.
«Іванович, на жаль, в «тому житті» занадто багато «начудив», не дуже добре ставився до сім’ї, але, попри це, його дочка і дружина – віруючі, тому йому пробачили. А через те, що він психічно не те що неадекватний, але трохи з «веселинкою», вони попросили його – сюди, тому що немає можливості жити разом, утримувати», – розповідає Євген Ткачов.
Діти живуть у Росії, коли зв’язалися з цього приводу, вони попросили: ну, як помре, повідомтеЄвген Ткачов
Іван Іванович – єдиний, до кого приїжджають родичі. Разом із ним у будинку живуть ще шестеро осіб.
«Ось найстарший наш мешканець, – підходить до літнього чоловіка, який лежить на ліжку, Євген Ткачов. – Діти живуть у Росії, дуже забезпечені, один з них військовий, викладає в академії, але коли зв’язалися з цього приводу, вони попросили: ну, як помре, повідомте».
Йому – 92 роки. Володимира Никифоровича привезли з холодної і порожньої квартири селища Миронівський, що неподалік Дебальцева. Тут він перебуває восьмий місяць.
– Погано, що лиж немає, – переймається чоловік.
– Куди б ви поїхали на лижах?
– Ну куди-небудь вище, щоб з трампліна стрибнути.
Невирішена ситуація з документами – це зараз найбільша проблемаЄвген Ткачов
Наймолодший житель хоспісу – Віталій з Авдіївки. Щоправда, його точний вік – загадка. Та й ім’я з прізвищем вдалося дізнатися лише нещодавно.
«Був обстріл, була контузія, потім – лікарня, в лікарні стався інсульт, половина тіла не працює, нормально не розмовляє. І невирішена ситуація з документами – це зараз найбільша проблема», – каже Євген Ткачов.
«У нас тут бабуся Маша була, така ситуація: вона два дні не дочекалася своєї пенсії, тобто півроку це все робили-робили, а за два дні до отримання пенсії вона померла», – розповідає Ткачов.
Зараз у будинку навпроти живуть десять літніх жінок. Головні їхні розваги – книги і серіали по телевізору.
«Галюся у нас із самого початку, а це у нас Люба, Любочка з Мар’їнки, вона постраждала від обстрілів», – знайомить із жителями будинку тутешня працівниця.
Любов назвати «бабусею» – складно. Жінка пережила дві операції і зараз, хоч і з труднощами, але вже ходить. Більшість її сусідок навіть говорити не можуть.
«Ось Люда, яка сидить біля телевізора, не пам’ятає ні літер, нічого. Одного разу я до неї прийшла дивитися телевізор, там годинник висить, вона хотіла запитати «котра година», а вийшло – «скільки коштує». Я як почала сміятися, я – взагалі дурносміх – жах. І болить, і мучусь, але тільки «ха-ха» – і все, не сумую взагалі, і дівчат теж смішу», – посміхається жінка.
Любов, як видужає, планує переїхати до дочки. Але вона, мабуть, виняток. Для інших хоспіс став останнім притулком.
Кому старі потрібні – це тягар
«Один син убитий під Горлівкою, а другий – не знаю де, він закінчив духовну академію, а де – я не знаю. Кому старі потрібні – це тягар», – розмірковує тутешній літній чоловік.
Самотність, голодовка, самотність – нічим не заміниш, замінити можна тільки цим будинком
«Як кажуть, самотність, голодовка, самотність – нічим не заміниш, замінити можна тільки цим будинком, у який мене підібрали», – розповідає інший житель будинку.
Всі вони не можуть претендувати на місце в державних пансіонатах для літніх, бо у кожного формально залишаються родичі. Щоправда, реальна їхня сім’я тепер тут.
«У чому винна держава, якщо діти не хочуть доглядати за своїми батьками? Інша проблема – в психології, в характері самих літніх, вони готові там вмирати, в цих поганих умовах, але не переїжджати сюди. Бо як би тут не було ситно і тепло, але для тих людей, які прожили в «свободі» свої 80 років, то для них це хоч і золота, але клітка», – пояснює Євген Ткачов.
Ось й Іван Іванович, поки інші після обіду готуються до тихого часу, знову поглядає на двері, за якими, упевнений він, його рідна Ясинувата.
ПОВНИЙ ВИПУСК ПРОГРАМИ «ДОНБАС.РЕАЛІЇ»:
