Упродовж трьох років, які минули після перебування в полоні бойовиків угруповання «ДНР», 47-річний учасник бойових дій на Донбасі з Кам’янського Костянтин Довгий намагається довести, що втратив здоров’я саме в той період. Командиру протитанкового взводу вже вдалося підтвердити, що в серпні 2014-го, під час виходу з «Іловайського котла», він потрапив у полон, а не самовільно залишив військову частину, як спершу було записало в документах командуванням. Тепер чоловік у судах оскаржує відмову медиків визнати його таким, що частково втратив працездатність, і виплатити одноразову допомогу.
Історією свого перебування в полоні бойовиків російських гібридних сил, а також тяганини після звільнення Костянтин Довгий поділився з Радіо Свобода.
Нам сказали, що буде «зелений коридор». Був наказ «на провокації не піддаватись». Через кілька хвилин з усіх боків розпочався масований обстріл
– 29 серпня 2014 року, коли нам сказали, що буде «зелений коридор», ми вирушили на Многопілля, там сформувалася колона. Був наказ «на провокації не піддаватись, вогню не відкривати», йти пішою колоною. Через кілька хвилин з усіх боків розпочався масований обстріл.
Мій товариш сів на «Урал». По дорозі побачили підбитий медсанбат, звідти забрали 16 людей, як-то кажуть, «витягли»
Мій товариш Віктор Ульянов, хоча і не водій, сів на «Урал». Ззаді в нас був на причепі «ЗІЛ» з нашими хлопцями. По дорозі далі ми підібрали зенітників нашої 93-ї бригади, забрали тільки «300-х» і живих. Далі по дорозі побачили наш підбитий медсанбат, звідти також забрали людей. 16 людей, як-то кажуть, «витягли».
У населеному пункті Осиковому ми стали: не могли продовжувати рух, бо нам влучили в двигун. Одна вчителька пустила нас у двір, ми поранених занесли на подвір’я. Місцеві люди почали надавати нам допомогу, і старі, і діти, і жінки – несли теплу воду, ганчірки. У нас було п’ятеро важкопоранених і троє «легких». З нами був наш «СанСанич», медик із 93-ї бригади. Він робив перев’язки, ми допомагали. Віктор відігнав «Урал» у бік, щоб, не дай боже, не поцілили.
Повз проходила російська техніка – БМП, БТРи з прапорами Російської Федерації. У ворота увійшли люди, які представились як «російський спецназ»
Повз проходила російська техніка – БМП, БТРи з прапорами Російської Федерації. У ворота увійшли люди, які представились як «російський спецназ». Нам дали перев’язати поранених і взяли в полон. Далі нас відправили в Зугрес, де позабирали документи, мобільні телефони, особисті речі, а потім відправили вже на Донецьк, в будівлю СБУ.
Так, а там уже розпочалось… Спершу нас вишикували, а потім вже почали бити. Підходили ззаду, били палицями, руками, ногами, чим попало.
– Що від вас хотіли, якоїсь інформації?
– Ні. Казали: «Чому ми зруйнували їхні міста і села, повбивали матерів», мовляв, це все наша провина. Мстились.
– Показували якісь кадри?
Ззаду нас обходили і били. Віктору (Ульянову) ребра зламали, руку поклали на стіл і перебили палицею
– Квадратна кімнатка, нас заводили по двоє, на столі – ноутбук. Крутили відео з розбитих Донецька і Луганська. А потім ззаду нас обходили і били. Віктору (Віктору Ульянову, товаришу Костянтина – ред..) ребра зламали, руку поклали на стіл і перебили палицею. Перші три дні знущались з особливою жорстокістю. А потім охолонули трохи.
– Хто були ці люди?
Були серед них і росіяни. Їх відразу видно, акцент
– «ДНРівці». Знаю, що одного із них, років 60 йому, який нас по ногах бив, коли виводив за природними потребами, – його спіймали вже. Він приїхав на нашу територію отримувати пенсію і його СБУ взяло.
Були серед них і росіяни. Їх відразу видно, акцент. Я сам відбував строкову службу в Підмосков’ї, у 90-му році, то я знаю, як відрізнити росіянина, його вимову.
– Які були умови перебування?
– Це був архів СБУ, там, де зберігалась документація. Кімната площею в сто квадратних метрів, а нас більше від ста людей. Тобто на одну людину не припадало навіть по 1 квадратному метру площі. Були металеві полиці, 5 чи 6 ярусів, там ми і спали. Яка білизна? Підстеляли папери з архіву, картон. Добре, що був серпень, не так холодно. Із цих же паперів робили щось типу мисочок для їжі, бо посуду нам не давали.
– А як годували?
Коли мене в армію мобілізовували, важив 80 кілограмів, а після звільнення з полону – 59
– Годували з самого першого дня. Каша – маленькими порціями, як кавова чашечка, і шматочок чи два хліба. Те, що вони самі не доїли. Двічі на день. Але тоді про їжу не думалось. Коли мене в армію мобілізовували, важив 80 кілограмів, а після звільнення з полону – 59.
Серед нас було двоє медиків, наші, з бригади. Вони надавали нам допомогу. Найнеобхідніше «ДНРівці» давали – бинти для перев’язок, зеленка, таке.
– Агітували?
Говорили: «Переходьте до нас». Їм не стільки були потрібні ми, як картинка, що «українські військові переходять на бік «ДНР»
– Так, вони говорили: «Переходьте до нас, переїздіть жити». Якщо, наприклад, ти з села, то будинків – повно. «Живіть. Все буде, і робота буде, і родини ваші перевеземо». Ні. З наших хлопців ніхто на це не погодився. Напевно, їм не стільки були потрібні ми, як картинка, що «українські військові переходять на бік «ДНР».
– Чи примушували працювати?
– Їздили на роботи. Там був якийсь архів, ми збирали непотрібні папери, вантажили в причеп. На складах працювали вантажниками, розвантажували гуманітарні вантажі. При цьому з «ДНР» – хто не йде: «О!». Може штовхнути, а може – й ножичком у бік.
У будні, робочі дні нас не так займали, але коли підходили вихідні, «начальства» немає, то вони вже давали собі волю. Могли вночі зайти, позабирати наші речі. Били, не стільки з якоюсь метою, а так, через схильність до садизму.
Курили ми одну цигарку на 16 людей. Їдемо на роботу – можуть дати пачку цигарок на понад сто людей. І що з тієї пачки? В туалет виводили по 20 осіб. На прогулянки не водили, боялись.
– Чи мали Ви зв'язок з рідними?
У полоні я пробув з 29 серпня по 20 вересня. Потім нас обміняли. 22 вересня привезли до Дніпра
– Ще як розбили нашу колону, я дружині додому встиг додзвонитись: «Живий, але потрапили в полон». Днів через 10 дали подзвонити. А потім – ще раз. Але як це було: дадуть подзвонити 1 хвилину, а 50 гривень поповнення на їхній телефон повинно прийти. Просили родичів поповнювати рахунки.
У полоні я пробув з 29 серпня по 20 вересня. Потім нас обміняли. 22 вересня привезли до Дніпра.
– Зараз Ви збираєте документи, намагаєтесь довести, що втратили здоров’я саме у той період?
– Я не претендую на інвалідність, я претендую на визнання «часткової втрати працездатності». Це передбачає одноразову виплату. В Одеському шпиталі, де я лікувався після полону, комісія мені дала висновок, що мої травми отримані під час служби. Але наші лікарі кажуть, що ці травми були отримані ще до армії, на роботі. Я ливарник, багато років пропрацював на коксовому підприємстві. У цій ситуації я пішов на принцип, подав до суду, адже на службу до армії я був призваний як здоровий, військкомат мене визнав придатним до служби. Зараз у мене ціла купа діагнозів, пов’язаних з травмами хребта, спини, хвороба очей. Суджусь уже три роки, один суд, другий... Зараз суддя, що розглядає справу, захворів, коли буде засідання, невідомо. Місяць, два, три…
– Ви з товаришами врятували життя 16 людей у «зеленому» коридорі…
– Не пишаюсь тим, що ми врятували. Це просто по – людськи, як воно й повинно бути.
– Що допомогло Вам вистояти там, у полоні?
– Дружба. Ми з Вітею (Віктором Ульяновим – ред.) як здружились з першого дня, так і до кінця. Замкнутий простір, маса людей, духота – у багатьох були нервові зриви. Ми з Віктором намагались хлопців заспокоювати. Допомогло і те, що була все ж надія, що залишимось живі. Вдома родини, чекали. Дружина, донька, мама, два брати…
