Аліна Боднар – менеджер з комунікацій ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив»
Через війну пройшли не тільки тисячі військових, а й десятки тисяч цивільних осіб. Вони не служили за контактом та не йшли добровольцями. Опинившись на перехресті «своїх» і «чужих» куль, ці люди стали жертвами зовсім не тому, що бажали цього. Хтось із них втратив авто чи домівку, а комусь заледве пощастило зберегти життя. Мільйони покинули свій дім у пошуках кращої долі. І частина з них не зламалася. Сьогодні ми розповімо про одного із них.
У минулому – головний спеціаліст із внутрішньої політики та інформації Стахановської міської ради, Євген Шляхтін покидав рідне місто із 200 гривнями у гаманці. Життя цього успішного службовця, який активно розвивався, збирався здобути другу вищу освіту, одного дня перевернулося з ніг на голову. Він змушений був терпіти жорстокість бойовиків російських гібридних сил, тривалий і сильний біль внаслідок переломів, що їх отримав під час допитів. А потім, вийшовши з полону, побачити таку бажану свободу, яка повсякчас поверталася до нього спиною. Одного разу, коли харківські медики відмовилися допомогти, іншого – коли в Одесі не захотіли орендаря-переселенця. Перелік можна продовжувати.
Причиною всьому стали патріотичні погляди, які Євген приховувати не збирався. У своєму кабінеті у Стахановській міській раді він тримав український прапор. Сам часто брав участь та навіть організовував проукраїнські акції. Для таких людей проросійські сепаратисти мають свою назву – «укропи».
30 днів – саме на стільки Євгенові довелося розпрощатися зі свободою через свою громадянську позицію. За цей час його утримували у двох незаконних місцях несвободи – в гаражах УБОЗу та підвалі місцевої школи-інтернату. Євген пригадує, що умови перебування в обох місцях були просто жахливими. Гараж був сталевим, і повітря в ньому прогрівалося, наче в сауні. До того ж, його настільки набивали людьми, що ніде було сісти. Бранцям доводилося поперемінно сидіти та стояти, бо місця на всіх не вистачало. Попервах тут не годували. За словами Євгена, бойовики до цього ставилися байдуже.
У камерах школи-інтернату на підлозі було старе ганчір’я, а в камері поряд проводили допити. В цей час із людей знущалися морально і фізично, тоді як інші полонені все це чули. Ці моменти були найважчими, зізнається Євген. Усвідомлювати власне безсилля і розуміти, що кожна мить може бути останньою – нестерпно.
У такі складні моменти чоловік не переставав помічати прекрасне. В його пам’яті закарбувався бузковий захід сонця, яким він зміг помилуватися кілька секунд. Крім того, навіть серед нелюдів, що працювали у місцях несвободи угруповання «ЛНР», траплялися прояви людяності. Так, один із конвоїрів ніколи не бив ані Євгена, ані інших полонених в нього на очах. Чоловік підозрює, що причиною цьому цілком можуть бути переламані руки.
Здавалося б, що може бути краще, аніж вийти на волю після цілого місяця нелюдських знущань? Для Євгена це було ще одним ударом долі – його житло пограбували, тож у нього просто ні з чим було переїздити на нове місце. Чоловік відразу зіткнувся із серйозними проблемами. Він потребував медичної допомоги, та не міг її отримати, оскільки і досі в українському законодавстві немає терміну «полонений», а тим паче механізму реабілітації колишніх бранців. Через це, наприклад, у Харкові Євгену просто відмовилися допомогти.
Через численні переломи Євгена мучив біль у руках. Він не міг братися за тяжку фізичну роботу. А на новому місці інших пропозицій не було. Упродовж перших шести місяців після звільнення чоловік чітко розумів, що таке голод.
Нині Євген облаштувався в Одесі. Він знову став громадським активістом, влившись у третій сектор. Чоловік каже, що зараз у нього ще більше сил, щоб змінювати суспільство. Євген Шляхтін у партнерстві з Коаліцією «Справедливість заради миру на Донбасі» провів низку презентацій аналітичного звіту «Ті, що пережили пекло». У кожному з міст він щоразу розповідав свою історію, виступаючи живим свідком жахливої правди про місця несвободи на Донбасі.
Коли ми запитали Євгена, що він вважає своїм внеском у відновлення миру, він згадав саме свою готовність розповідати правду. Чоловік переконаний, що лише правдою можна здобути перемогу в гібридній війні, яку веде проти України Росія. Щодо поглядів на майбутнє, Євген зазначає: війна не припиниться, доки не буде відновлено кордон між державами та припинено фінансування організованих збройних формувань.
Євген Шляхтін – один із кількох тисяч людей, які пройшли через пекло незаконних місць несвободи. Він – один із небагатьох, хто знайшов у собі сили почати нове житті. При цьому чоловік ділиться своєю історією. А скільки є тих, чиї поневіряння на новому місці так і не закінчилися? Тих, хто волів би забути ці жахливі спогади, мов страшний сон. Війну не вибирають, проте вона калічить життя і долі. Проте питання припинення війни не лежить винятково у площині політичних дебатів. Кожен з нас може внести свою лепту у відновлення миру.
Публікація підготована в рамках проекту «Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу», що підтриманий Kurve Wustrow – Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках Громадської служби миру, що фінансується Федеральним міністерством з економічної співпраці та розвитку Федеративної Республіки Німеччина.
