Після окупації Криму Росія приречена – художник і режисер Василь Мельниченко

Львів – Художник, режисер документального кіно Василь Мельниченко у 2015 році виїхав із Росії в Німеччину через цькування ФСБ. Другого лютого російський митець відкрив у Львівському музеї історії релігії виставку «Братва». Раніше цей проект він презентував у Європі. Виставка складається зі світлин його колег із Росії – фотомитців Дениса Абрамова, Олександра Аксакова, Дениса Тарасова, які вони зробили в казацьких таборах на Уралі, а потім на Сході України і в Криму. Василь Мельниченко представить львів’янам також і свій фільм. Виставка «Братва» присвячена новому типажу росіянина з кримінальною свідомістю, яких можна зустріти на окупованій Росією частині території України. Василь Мельниченко в інтерв’ю Радіо Свобода розповів, чому він поспішно покинув Росію, яких переслідувань зазнав із боку ФСБ.

– Василь Мельниченко – ваше ім’я і прізвище свідчать про українське походження?

– Мій дід з України. Мої рідні дуже великою сім’єю переїхали у Сибір на початку ХХ століття. Я з Сибіру, проживав до 2015 року все життя в Омську. Хто тільки у тих краях не живе. Якщо подивитись на південь, то вся топоніміка українська. Там українську мову почуєш частіше, аніж російську. І це було дуже чудово. Хоча, з іншого боку, це трагедія, бо більшість людей були виселені в Сибір примусово. Там зустрінеш багатьох Мельниченків.

Я чув українську мову і українські пісні. Зрозуміло, що я виховувався у радянській школі, зі мною поруч вчились латвійці, поляки, литовці, євреї. Всі розмовляли російською і так покоління за поколінням.

Якщо зустрічаєш активну, «живу» людину, то це обов’язково був українець чи єврей. Всі інші не поспішали ні з чим. Ніколи там не було історій, пов’язаних із національністю, з якоюсь неприязню. Ось був мій товариш Сергій Повалій, у них вдома лише українською розмовляли. Батьки зберегли мову. Михайло Березовський – із поляків. Все це було, різні люди, але ми знали, що ми сибіряки. Ніколи не міг навіть собі уявити, що буде якийсь поділ за національними ознаками. Те, що зараз відбувається. Трапилась надзвичайно страшна річ, що в один день – раз і все.

Спершу сказали, що треба ненавидіти грузинів, а потім – українців. І це так закрутилось в Росії. Єльцин поділив за адміністративними округами, а Путін поділив людські серця, долі, сім’ї.

Моя колега, успішний бізнесмен Оксана Єфіменко важку історію пережила. Частина її рідних стояла на Майдані і вона туди відправляла гроші, а частина телефонувала в Україну і говорила своїм родичам, що вони фашисти і зійшли з розуму. Оксана у цей час хворіла на рак і її розривало зсередини.

​– А коли Ви усвідомили свою українськість?

– У момент, коли сталась війна на Донбасі, усвідомив, що я не росіянин, що я українець. Починаєш у такі моменти собі говорити, що ти українець, а потім думаєш і запитуєш себе, а яка у тебе історія українська? Ніякої. Лише твої предки з України. У тебе ні тут, ні там нічого немає. А у новій країні, а я зараз живу в Німеччині, немає у тебе історії, міфу, ти не вкорінений, не можеш пожартувати про якісь речі, бо не будуть зрозумілі. Наразі я перебуває між двома берегами, бовтаюсь у воді і невідомо, де мене викине.

​– Чому Ви так поспішно покинули Росію у червні 2015 року і виїхали в Німеччину?

– Я завжди був політизований, працював багато років в опозиційній журналістиці. Потім зрозумів, що журналістики в Росії більше не існує, покинув її і зайнявся художньо-соціальними проектами. Це виявилось ще більш дієвим, аніж слово.

Був такий випадок у 2013 році, коли я звернувся до голови Слідчого комітету з вимогою знайти «надприродну істоту» і дізнатися, на яких умовах Російська православна церква представляє її інтереси в Росії. Якщо договір буде пред’явлено, то як перераховують трансфер із зібраних засобів. Якщо цього не буде, то просив притягнути РПЦ до відповідальності за шахрайство в особливо великих розмірах. Тоді почалось щось страшне. Половина друзів злякалась і відвернулась від мене. Я знову побачив в очах людей страх.

А вже коли Крим був окупований Росією, я і кілька осіб, загалом на мільйонний Омськ нас було 20 людей, ми одразу вийшли з акцією на вулицю. І ще зіграв фестиваль, який я організував і на який прибув американський дипломат. Цькування тривало безупинно останні півтори роки до виїзду.

– Як воно виглядало?

– Різні ЗМІ робили матеріали про мене, що я живу на гроші Держдепартаменту США. І це у той час, коли моїй родині не було за що взагалі жити. Люди боялись зі мною мати справу. Мої колишні колеги писали в медіа ті всі вигадки про мене і я приходив до них подивитись їм в очі, а вони їх відвертали. А потім вже почалось таке, що просто нищили мої виставки і погрожували.

​– Фестиваль «Простір множинності» в Омську був останнім Вашим проектом у Росії і він став тією останньою краплею, після чого Ви покинули Росію. Чому так зачепила ця виставка у 2015 році російські спецслужби?

– Усі ці провінційні міста Росії постійно бундючаться, додають собі якоїсь значимості, а їхні вулиці засипані сміттям. Я під час фестивалю використовував копії відомих скульптур, зокрема й Ісуса (скульптура була зроблена зі сміття – ред.). Тема – співвідношення реальності і презентації себе.

Коли у 2014 році ми проводили фестиваль, а вже на Донбасі тривала війна, мені ще якось вдалось місцеву адміністрацію переконати і отримати від них допомогу. А другий фестиваль відбувався наступного року і влада відмовила у співпраці, але я звернувся до адміністрації округу. Вони надали всі необхідні документи на локації для фестивалю. Найбільше обурило їх, що генконсул США прибув на фестиваль на моє запрошення. Цей візит поставив на вуха ФСБ. Ми на фестивалі ставили скульптури, а сміттєвоз їх одразу ж зносив. Все нищили.

– Ви тоді вирішили виїжджати з Росії?

– Ми завчасно продали квартиру, щоб відкрити школу мистецтв у Берліні. Я не хотів просити статус біженця, бо не маю звички сидіти у якогось суспільства на шиї. Все було готово до виїзду моєї сім’ї, нам пощастило, що документи надійшли вчасно і я, дружина, донька, по завершенні фестивалю, одразу виїхали з Росії. Бо нас вже потім могли і не випустити.

​– Ви вже на відстані можете стежити за подіями у Росії. Як оцінюєте ситуацію на своїй батьківщині?

– Як тільки Росія забрала Крим, я одразу ж казав, що можна розпочинати прощання з Росією, що цієї країни не буде, бо Росія запустила такі процеси, які їй з рук не зійдуть.

Уже розпочалась китаїзація Східного Сибіру, шалене зубожіння населення, злидні і це дуже видно у регіонах, а при дефіциті ресурсів змінюватиметься команда на місцях. Бо для чого годувати Москву, коли кожен зможе на місці краще жити і це питання виникатиме. Ті, хто називає себе елітами, – це шахраї при годівницях, на яку претендує дедалі більше охочих. Населення в Росії припинило своє активне існування у 1993 році, запал 1991 року пройшов.

Мене до глибини душі ранило і викликало гидливість те, що з Росії поїхали на схід України воювати через машини. Це падло готове вбивати людей, щоб заплатити іпотеку. Це просто не вкладається в голову.

– Виставку «Братва» Ви вперше привезли в Україну і подарували її музею історії та релігії у Львові. Що саме хотіли донести цим мистецьким проектом?

– Моя тут відеоробота називається «Земля». Земля кричить, а коли підходиш, то вона затихає, коли ляжеш – замовкає. Оцей момент прихильності до землі, поглинання тебе нею – це те, що ми маємо на Сході України.

Я зрозумів, що Крим забрала Росія не спонтанно, що готувалась до цієї окупації, бо все це видно з тих грантів, які виділялись роками, коли упродовж років фінансувались націоналістичні козацькі формування, які потім кинули у Крим, щоб відпрацювали гроші. Тоді у мене виникло запитання, а хто ж ці люди. Бо я бачив бандитів по телевізору і мені говорили, що це «герої», «святі» люди. Мені стало цікаво, а що це за новий такий типаж з’явився в європейській історії, як наслідок окупованих Росією територій України. Чи такі обличчя хочу бачити довкола себе.

Мої товариші, фотомитці, були в казацькому таборі на Уралі, потім в анексованому Криму і окупованих територіях Донбасу. Я відібрав їхні фотографії і побачив, що на них не ті самі люди, але їхні погляди однакові – у таборі, в Криму і на Донбасі, тобто ті самі обличчя бандитів – братви. В Омську я зміг показати лише маленький фрагмент виставки.

– А мрієте про мистецький проект в Україні?

– Хотілося б у прифронтовій зоні творити мистецтво з людьми, які ніколи ним не займались, хотілося б зробити з ними мультимедійний проект, щоб вони якомога більше говорили і говорили.