Німець, який три роки протестує заради українців, бранців Кремля

Берлін – Долею українських політичних в’язнів у Росії переймаються також у Німеччині. Колишній такий бранець – режиму Хонекера – Рональд Вендлінґ зробив акцію підтримки українських заручників у Росії приватною справою. Встановлений ним синьо-жовтий прапор навпроти посольства Росії уже кілька років поспіль – частка ландшафту головної магістралі Берліна – Унтер-дер-Лінден. Жоден гість країни – від важливих дипломатів і політиків до звичайних туристів – не обходить увагою цю вулицю, а відтак і акцію підтримки Вендлінґа політичних в’язнів України в Росії.

Біографічна довідка: Рональд Вендлінґ, народився 26 квітня 1959 року у місті Вайзенфельс – земля Саксонія-Ангальт, що в колишній комуністичній Східній Німеччині. Після закінчення школи у 1976 році розпочав навчання в аграрному навчальному закладі, де у Вендлінґа виникли перші конфлікти з системою НДР. Він відмовився від служби в армії через те, що не хотів брати до рук зброю. Молодий фахівець був змушений після закінчення навчання залишити державне підприємство, де розпочав роботу, і піти у церковні структури. Тим часом він подав заяву на виїзд у західну частину Німеччини. Прохання було відхилене. 1984 року під час одного з численних відвідувань відомства з питань щодо виїзду до ФРН Вендлінґ пообіцяв протестувати біля Бранденбурзьких воріт у разі відхилення його заяви. Після цього він був затриманий, а потім і засуджений до позбавлення волі на 18 місяців. Через п’ять місяців і два дні ув’язнення Рональд Вендлінґ потрапив до числа бранців, котрі були викуплені урядом колишньої ФРН, і 29 серпня 1984 року був доправлений у місто Ґіссен>, у землі Гессен. Пізніше він повернувся до західного Берліна, перекваліфікувався на плиточника і відкрив власне підприємство, яке невдовзі мусив закрити за станом здоров’я. Нині він на пенсії.

Рональд Вендлінґ уперто впродовж ось уже майже 169 днів проводить власні акції, що становить загалом понад 600 годин.

– Із якого часу ви тут протестуєте?

– Здається, з 20 чи 25 жовтня 2014 року. Я прочитав у фейсбуці, що цього дня в одному з московських судів мало відбуватися засідання, яке розглядало справу Надії Савченко. Перед приміщенням суду росіяни та українці проводили пікет. Я подав заяву про короткочасний захід того самого дня, і за 3–4 години по тому виявив солідарність з пані Савченко та іншими, котрі тоді постали перед судом у Росії. Зрозумійте, у нас я можу стати де завгодно, навіть якщо поліція висловить незадоволення чи попросить вжити інших заходів, але мене не кинуть за грати. Мені ніщо не загрожує. Отже, так усе і почалося: я перепитав у місцевої громади українців, чи вони щось роблять у цьому сенс. Ні, це нікого не цікавило, тож я розпочав справу самотужки. І з 10 листопада мої акції почали відбуватися регулярно.

– Акція на Унтер-ден-Лінден привертає увагу?

– Організовувати пікети і демонстрації навпроти російського посольства – важлива справа. Я приходжу на це місце саме тому, що тут російське посольство. Але, крім цього, саме місце має важливу функцію: це вулиця Унтер-ден-Лінден, яка раніше була найважливішою вулицею у східній частині колишньої НДР. З одного її боку – Бранденбурзькі ворота і готель «Адлон». Там також розташовані посольства Америки і Великої Британії, а також Франції та Угорщини. Також тут є будівлі, в яких працюють федеральні відомства. Постійно повз мене проїжджають автівки співробітників дипломатичних корпусів та урядовців. Вони, звичайно, звертають увагу, коли щось відбувається на їхньому шляху. Це – додаткова можливість привернути у такий спосіб увагу. Також і політики з-за кордону бачать, що саме навпроти російського посольства щось відбувається: синьо-жовті прапори означають, що це пов’язано з Україною. Я сподіваюсь, що у них це відкладається у пам’яті.

– Не боїтеся, що вас теж коли-небудь можуть переслідувати чи погрожувати вам?

– Уже був випадок, коли мені пропонували гроші. Я не можу з певністю стверджувати, що чоловік, який пропонував конверт, був від російського посольства. Можу лише стверджувати, що він говорив з російським акцентом і висловив пропозицію, аби я припинив акції перед посольством навзамін на конверт, у якому мали бути 25 тисяч євро. Але я до нього навіть не доторкнувся.

– Не було спокусливо, адже сума чимала?

– Ні (сміється), зовсім не спокусливо. Зрозумійте, я свого часу у Німецькій Демократичній Республіці теж перебував за ґратами як політичний в’язень. Це було далеко не так, як у разі з Савченко, Сущенком і Кольченком – особливо вони, які уже понад три роки перебувають у Росії як заручники. Але й для мене у ті часи в’язниця режиму НДР була зовсім не простою справою. У такий спосіб нині, за допомогою протесту, я можу висловити власну подяку. Коли думаю, що я став одним із тих, кого викупив уряд тодішньої Федеративної Республіки Німеччини… Не те, що є борги, які я мав би сплатити, але є своєрідний моральний борг. Я намагаюся повернути частку від того чогось хорошого, що колись мені дісталося. Є інформація, що за кожного викупленого тоді громадянина сплачено від 60 до 100 тисяч німецьких марок – спочатку готівкою, пізніше в обмін на певні товари. Тому мені доведеться ще трохи постояти тут, щоб відпрацювати гроші, сплачені за мене.

– Були випадки, коли перехожі ставили вам запитання, на які ви не мали відповіді?

– Є люди, які намагаються затягнути мене у розмови на політичні теми. Щодо цього можна довго сперечатися, але я не хочу суперечок ні з ким. Я хочу лише інформувати. Відтак намагаюся повернути розмову від політичних тем, бо знаю, що і в Україні не все, як треба. Так само, як і в Німеччині. Завжди є підстава для критики. Але тут ідеться про людей, українських громадян, яких Росія практично викрала і утримує за ґратами. Насправді, якщо хтось із них украв би хоч і шоколадку в крамниці, то ця людина має бути покарана, але не в Росії, а в Україні.

– Очевидно, така думка не всім до вподоби. Вас не лаяли перехожі?

– Так, звичайно, я насправді «фашист». Плакати запльовували. Прапор запльовували. На нас кидали пластикові склянки. Але я цим не переймаюся, бо все легко почистити. Нічого страшного.

– Ви відчуваєте радість, коли звільняють заручників, на підтримку яких ви стоїте перед російським посольством?

– Я відчуваю певне самовдоволення кожного дня, коли проводжу свої акції. Люди запитують: «Проти чого ви протестуєте?». Відповідаю, що це не «проти» чогось, а «за» звільнення українських громадян, які, як політичні в’язні, утримуються в Росії або на захопленій Росією території.

– Отже, можна вбачати у звільненні, приміром, Надії Савченко і частку вашої участі?

– Я вважаю, що через такі акції, які я організовую, окремі імена стають відомішими у світі. Це має вплив і створює певний тиск на політику. Її представники одержують поштовх до дій, відбуваються, напевно, переговори, про які ми не знаємо. У цьому сенсі я був і є часткою великої складової.

– Як відбулася ваша зустріч з Надією Савченко?

– Я нічого не зрозумів, адже я не володію мовою. Звичайно, я впізнав такі слова, як «дякую».

– Сьогодні, як і зазвичай, ви є єдиним учасником протесту. Чому? Чи не бракує вам підтримки?

– Я не переймаюся тим, що стою наодинці. Інші, скажімо, німці чи українці, які мешкають у Берліні, звичайно, можуть приєднатися до мене. У мене є достатньо плакатів для всіх. Водночас, якщо вони не хочуть приєднуватися до мене, то могли б робити власні акції. Але нічого такого не відбувається, і саме це, на мій погляд, дуже сумно. Однак є люди, які мене підтримують. Це Ґетц Генне, Петер Лізеґанґ, Андреас Ротлеб-Шельгазе, Мартіна Штайз, а також з українців – Таня Семашкіна.

– Що могла б зробити українська громада у Берліні?

– Звичайно, фінансова підтримка завжди важлива. Є кілька осіб, які роблять пожертви, і я приватно сплачую частку витрат. Але гроші – не найголовніша проблема. Оскільки я не маю права нічого ставити на численні лави, що стоять вздовж алеї, то було б важливо, аби українська громада попіклувалася, приміром, раз на місяць привезти моє устаткування з дому о 13-й годині і забрати його о 16-й годині. У мене є численні плакати, величезного розміру, які б я міг вивішувати вздовж алеї, як своєрідну виставку. Ще є листівки, котрі можна було б збільшити і виставити у вигляді стіни плакатів. Це справило б неймовірний ефект на перехожих.

– Як довго триватиме ваш протест?

– Плакати виготовлено добротно і на тривалий час. Ось цей, великий, надрукований три тижні тому, і якщо завтра він буде не потрібний, бо всі в’язні будуть звільнені, це було б, звичайно, добре. Але моя надія щодо цього дуже маленька. Саме тому плакати робилися достатньо якісно, тобто з розрахунку, що вони мають витримати дощ і вітер. Коли я витрачаю стільки сил на створення плакатів та інших матеріалів, то я не залишу справу незакінченою. Чи вдасться мені стояти тут, доки усі без винятку будуть звільнені, я не можу сказати напевно. Я насправді маю проблеми зі здоров’ям. Але, якщо воно дозволить, стоятиму тут до кінця – щочетверга, з першої до четвертої години.

– Чи плануєте якісь інші акції?

– Щодо Романа Сущенка, над яким має розпочатися процес у січні, і якщо він буде засуджений до ув’язнення, то я робитиму таку само акцію, яку я організував на підтримку Надії Савченко. Після винесення вироку я стоятиму тут стільки днів поспіль, скільки років буде у ньому зазначено. Тобто я розширю нинішню акцію протесту і стоятиму щодня, включаючи вихідні.