Кримськотатарська автономія ніяк не загрожує Україні – експерт

Останнім часом в різних країнах приходять до влади популістські й націоналістичні партії, йде розмивання демократії. Чи означає це, що час демократії минув? Як має розподілятися влада в державі? Чи загрожує суверенності України створення кримськотатарської автономії? Про це говоримо з експертом Українського інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталею Беліцер.

– Сьогодні спостерігається практика розмивання демократії: «суверенна демократія», а насправді авторитаризм Володимира Путіна в Росії, правий націоналістичний поворот в Польщі й Угорщині, посилення консервативних елементів, а в Іраку та Сирії – взагалі поява «Ісламської держави», що в принципі заперечує демократію – і це після Арабської весни. Чим це пояснити? Час демократії минає?

– Видів демократії дуже багато. Найбільш поширена і начебто зрозуміла мажоритарна, коли демократія по факту відображає думку більшості і не враховує думку меншості. Вона дуже схожа з ліберальною демократією, в дусі якої виховані більшість правозахисників: все базується на індивідуальних правах людини. Після Другої світової почали вважати, що будь-який колективізм, колективні права – щось радянське, чого потрібно уникати, а справжня демократія, права і свободи людини можуть бути тільки індивідуальними. А різні категорії меншин, в тому числі національних, з початку 1990-х боролися саме за надання їм колективних прав.

В епоху глобалізації дуже посилюються недоліки мажоритарної демократії. Полегшення всіх можливих видів зв'язків, пересувань призводить до тенденції уніфікації. Маленькі нації, які не витримують конкуренції зі світовими потоками, мережами і корпораціями, відчувають загрозу для існування. І сепаратистські, консервативні, популістські тенденції, спрямовані проти чистої ліберальної демократії, частково пояснюються ось цим захистом своєї ідентичності, етнокультурних традицій – особливо це стосується успіху популістів. Це все про процеси в Шотландії, Північній Ірландії, Іспанії з Каталонією, на Корсиці й Сицилії. Потрібні механізми, що забезпечують встановлення мультикультуралізму так, щоб інтеграція не ставала асиміляцією менших етнокультур більшими. На Заході процес цей частково виправдовується тим, що ми маємо справу з іммігрантськими спільнотами: суспільство намагається адаптувати їхні звички, обряди, традиції шляхом асиміляції. Але автохтонні культури, що традиційно розвивалися на своїх історичних територіях, процесам глобалізації та уніфікації пручаються. А людству дуже важливо зберегти різноманітність, адже навіть генетичні, расові особливості й відмінності зникають у процесі асиміляції – і ця втрата різноманітності загрожує людству в разі, наприклад, глобальної техногенної або природної катастрофи.

– Це пояснює процеси, що відбуваються в національних державах. Але, припустимо, «Ісламська держава» – це універсалістський проект. Чому він виник і став настільки популярним?

– Він не виник сам собою, це багато в чому штучний проект, до якого ґрунтовно доклала руку Росія, і в лавах «Ісламської держави» величезна кількість представників пострадянських країн, перш за все, Російської Федерації. Це – не автентичне явище, що виникло знизу.

– Але ж ідеї «Ісламської держави» виявилися дуже привабливими. Чому? Та й подібні універсалістські проекти взагалі користуються попитом – взяти, наприклад, комунізм, що заперечує індивідуальність, груповість. Що змушує людей жертвувати індивідуальністю і віддавати перевагу надколективному існуванню?

– Звичайній людині так легше. Вона покладає відповідальність за своє життя, сім'ю не на себе. Є великий вождь і величезне співтовариство, де ти – піщинка. Не потрібно обдумувати кожен крок і його наслідки. А крім того, працює потужна пропагандистська машина, що й знімає цю особисту відповідальність людини.

– Чи є ймовірність, що демократія в її нинішньому вигляді зникне під натиском національних, універсалістських рухів, чи альтернативи їй все ж немає?

– Для мене немає демократії як єдиного поняття, є різні форми, ступені, види втілення демократичного підходу. Я прихильниця так званої консоціативної демократії і вважаю, що майбутнє за нею. Така демократія не є диктатом більшості над меншістю, вона виробляє механізми задоволення інтересів і прав різних груп, включно з правом вето: меншість може ветувати рішення більшості, якщо воно шкодить її правам та інтересам.

– Чи є держави, де працює така модель?

– Зроблені тільки окремі кроки – наприклад, в Канаді, там дуже ліберальний підхід до різних етнічних груп і меншин. Дуже важливим кроком у цьому напрямку було ухвалення в 2007 році Генасамблеєю ООН декларації про права корінних народів – майже в усіх країнах світу вони в меншості, але їм надані колективні права, право на самовизначення, автономію. До речі, в Норвегії, Фінляндії та Швеції без згоди корінного народу не може бути ухвалене рішення на державному рівні, якщо питання стосується прав та інтересів корінного народу, в цьому випадку саамі. Таким чином, в деякій мірі зрівнюються голоси більшості й меншості. Сподіваюся, за цим майбутнє, і це допоможе подолати популістські й правоконсервативні тенденції.

– У Росії багато меншин, наприклад, малі північні народи, взагалі зникли з політичного порядку денного. Вони можуть просто не витримати глобального натиску і розчинитися.

– У Російській імперії, СРСР, сучасній Росії протягом століть було зроблено дуже багато не те що для асиміляції – для знищення малих корінних народів Півночі й Сходу. І тут справа, як на мене, майже безнадійна.

– Чи є демократія в Росії?

– Для мене як експерта поняття «Путін» і «демократія» несумісні й лежать в різних площинах. Можна висловлюватися м'яко і називати те, що відбувається в Росії, авторитарними тенденціями, але це, якщо порівнювати з масштабами репресій в сталінські роки. Насправді це – суворий диктат, централізація влади, придушення всіх свобод. Про що говорити за російських законів про сепаратизм, екстремізм та «іноземних агентів»? А останні законодавчі ініціативи ще суворіші й душать всі можливості свободи слова. Майже всі опоненти режиму змушені були емігрувати, проти деяких відкриті кримінальні справи. Серед екстремістських, заборонених організацій – «Хізб ут-Тахрір», що взагалі-то виступає проти насильства, Меджліс кримськотатарського народу. Про яку демократію ми говоримо?

– А чи можна говорити про те, що в Україні побудована демократія?

Порівняно з багатьма недемократичними державами, все ж, так, інша справа, що прояви її часом перекручені і шокують. Але є цінність демократії в очах більшості населення, і це дуже важливо. До речі, вона істотно зросла після того, як до влади прийшов екс-президент Віктор Янукович, який почав згортати її: згідно з дослідженнями Центру імені Ілька Кучеріва, буквально за кілька місяців цінність демократії в очах населення зросла на 10%. Тому що демократії зверху, керованої демократії не буває – кращі результати досягаються, коли є запит знизу. Ніхто не принесе нам в готовому вигляді кращі форми демократії – ми повинні завойовувати це самі, щодня.

– Зараз багато говорять про внесення змін до Конституції України, які зв'язали б автономію Криму з правом кримських татар на самовизначення. Якою мірою сам факт існування автономії всередині унітарної держави говорить про демократію? І чи не говоритиме поява кримськотатарської автономії про те, що частина громадян матиме більше прав, ніж інші, чи не призводитиме це до конфліктів у Криму?

– Наявність будь-якої автономії в унітарній країні зовсім не є парадоксом. У країнах, які не є федеральними, територіальні автономії для будь-яких груп зазвичай існують саме для того, щоб надати більш надійні гарантії збереження і розвитку цих груп. Візьмемо королівство Данія. У неї є дві територіальні автономії – Фарерські острови і Гренландія, з дуже високим рівнем самоврядування. Гренландія – це, по суті, територіальна автономія корінного народу, інуїтів, яких некоректно називають ескімосами. Є Південний Тіроль в Італії, Аландські острови у Фінляндії. Закладене декларацією ООН від 2007 року право корінних народів на самовизначення включає в тому числі право на створення автономій у будь-якій прийнятній формі. Україна невиправдано довго зволікала з визнанням кримських татар корінним народом і нарешті зробила це після окупації Криму 20 березня 2014 року постановою Верховної Ради. І автономія кримських татар нарешті вводить ситуацію в нормальне правове й політичне русло, а не навпаки. Чим по суті був Крим – російської автономією, автономією для російськомовної більшості, яку ховали під визначенням «адміністративно-територіальної» автономії? Зараз же ми отримаємо те, що знаходить своє законне місце в державному устрої, міжнародному праві, і ніяк не загрожує іншим етнічним групам або індивідуальним правам людини. Мова про вирівнювання шансів бути під загрозою зникнення корінного народу – шансів на нормальний безперешкодний розвиток, співпрацю з іншими народами.

– А як бути з правом на самовизначення караїмів і кримчаків? Вони теж можуть претендувати на автономію чи ні?

– Справа в тому, що в Україні мають бути ухвалені два законопроекти. Один вже зареєстрований – це законопроект про статус кримськотатарського народу як корінного народу, з правової точки зору тут все абсолютно чисто. Другий – так званий рамковий, він визнає наявність в Україні трьох корінних народів: кримських татар, караїмів і кримчаків. Але з караїмами і кримчаками складніше. Щоб була висловлена воля корінного народу, мають бути вироблені репрезентативні органи, які цю волю представляють. Кримські татари це зробили: був Курултай 1991 року як наступник першого Курултаю 1917 року, була подальша демократизація виборчого процесу. Є всі підстави вважати, що Курултай і обраний ним Меджліс представляють волю народу. Про кримчаків я не знайшла жодної інформації, що свідчить про якісь рухи щодо створення репрезентативних органів. Караїми ж ще в 2006 році зібрали всенародний караїмська з'їзд, на якому про створення такого органу оголосили. Однак в 2016 році від імені нібито репрезентативного органу караїмів звернулися до Міністерства юстиції Російської Федерації з проханням визнати їх корінним народом Росії. Відповіді, наскільки я знаю, не було. І тут цікаве питання для України. Як можемо ми нав'язати караїмам статус корінного народу України, якщо самі вони ніби як хочуть бути корінним народом Росії? Крім того, у кримчаків і караїмів, по суті, немає території компактного проживання. Тому уявити реалізацію права на територіальну автономію складно. Тут можна було б повернутися до класичної форми національно-культурної автономії, що гарантує права, незалежно від місця проживання. Це підійшло б для реалізації прав таких слабких груп, як кримчаки і караїми – в разі їхнього бажання.

– У паспортах зараз не вказують національність. Як визначити, на кого поширюється автономія? Хто визначатиме – ось це кримські татари, а це вже не кримські татари?

– Це дуже складне питання, і, думаю, тут знову варто звернутися до досвіду Норвегії, Фінляндії і Швеції. Там існують структури, подібні до Курултаю і Меджлісу – парламенти саамі. Перед ними були ті самі питання, і кожна країна їх так чи інакше вирішила. У кожній з цих країн складено електоральний реєстр саамі, і саме згідно з ним визначається, хто може брати участь у виборах. До речі, консолідований досвід цих трьох країн призвів до появи такого потужного документа, як Північно-саамская конвенція: вона стосується корінного населення Норвегії, Фінляндії та Швеції, які користуються рівними правами, незалежно від громадянства. Цей досвід потрібно як слід вивчити.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Галина Танай)

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії