Том Ґібсон в брюссельському виданні EuObserver пояснює, чому ЄС має допомогти незалежним ЗМІ в Україні. Тоні Барбер в статті для Financial Times пояснює, чому в Україні надто багато на кону для того, щоб від неї відмовлятися. Співзасновник громадянської платформи «Нова Країна» Валерій Пекар у польському виданні New Eastern Europe розмірковує над економічним розвитком України. А експерт аналітичного центру Atlantic Council Адріан Каратницький розмірковує над боротьбою «нової» України зі «старою».
Том Ґібсон в брюссельському виданні EuObserver пояснює, чому ЄС має допомогти незалежним ЗМІ в Україні.
Автор зазначає, що загалом 2017 рік був досить складним для українських журналістів. 14 вересня представники Служби безпеки України відвідали відділення «Української правди» та вимагали від редакції видалити статтю, яка критикувала оборонні можливості України. Як повідомила головний редактор видання Севгіль Мусаєва, вони пояснили це тим, мовляв, що така інформація може зашкодити національній безпеці, йдеться у статті. Такі заходи для «захисту національної безпеки» можуть суттєво обмежити діяльність незалежних журналістів в Україні, зауважує Ґібсон.
2018 рік в цьому сенсі також не виглядає добре, вважає автор.
Повідомлення українським журналістам просте – в часи війни «або ви з нами, або проти нас» і будь-яку критику розцінюють як «зраду», йдеться у статті. Сім журналістів вбили з 2014 року, а «відсутність успішного судочинства лише сприяє атмосфері безкарності», зазначає автор.
Тим часом відносини між Брюсселем та Києвом переживають складнощі: незважаючи на деякі досягнення, Україна наразі непокоїть Захід, наприклад, тиском на антикорупційні установи, зауважує автор.
Напередодні виборів здається, що українська «влада прагне більше замислитись над консолідацією влади, а не над не зовсім зручними питаннями, особливо тими, які можуть порушувати журналісти». Тому ЄС слід наголошувати на важливості розвитку незалежної журналістики в Україні, адже доступ до критичних новин є дуже важливим очікуванням і самих українців.
«Пріоритети ЄС, включаючи належне врядування та боротьбу з корупцією, реально можуть бути досягнуті лише тоді, коли українські журналісти зможуть змушувати владу звітувати, особливо щодо важких питань», – наголошує автор.
Тоні Барбер в статті для видання Financial Times пояснює, чому в Україні надто багато на кону для того, щоб від неї відмовлятися. Настав час подивитися правді в очі – процес реформ, який розпочався з 2014 року, перебуває у застої, вважає автор. Політики в Україні готуються до виборів 2019 року, а публічні настрої тим часом погіршуються, йдеться у статті.
Західні друзі Києва занепокоєні ситуацією, адже «стабільність в Україні є важливою для безпеки Центральної та Східної Європи», а в умовах відсутності необхідних реформ країна буде більш вразливою до російського впливу, мовиться у статті.
Двома основними проблемами наразі є корупція та маніпуляція верховенством права, вважає Барбер. Він цитує слова державного секретаря США Рекса Тіллерсона, який нещодавно заявив, що «для України немає сенсу боротися за своє тіло на Донбасі, якщо вона втрачає свою душу від корупції».
На думку автора, буде неправильно казати, що Україна нічого не досягла з 2014 року. Але ситуація хитка, хоча й є знаки заохочення: підтримка США все ще висока, Угода про асоціацію між Україною та ЄС містить перспективи сталого економічного прогресу, йдеться у статті. «Проте чим більший економічний прогрес України, тим більша спокуса її лідерів витерти ноги об антикорупційні реформи», – вважає автор.
«Хто б не виграв у 2019 році, він повинен бути досить мужнім, щоб піти іншою дорогою», – переконаний Барбер.
Співзасновник громадянської платформи «Нова Країна» Валерій Пекар у польському виданні New Eastern Europe розмірковує над економічним розвитком України. Автор зазначає, що Україна «потребує економічного зростання, оскільки воно забезпечує ресурси для оборони, соціального миру та реформ».
Наступного року економіка перебуватиме під натиском, вважає Пекар. Загалом Україна добре справляється: «У сферах військової, дипломатичної та внутрішньої політики вона мала деякі незаперечні успіхи». Та успіхи не супроводжує саме економічне зростання, зауважує автор.
«Економічне зростання є необхідним, оскільки воно забезпечує ресурси для оборони, соціального миру та реформ. Бідність є основною причиною невдоволення людей», – мовиться у статті. «Діагноз зрозумілий: втручання держави в економіку було надто сильним, а збільшення соціальних зобов’язань з огляду на поганий діловий клімат стримувало ділову активність», – пояснює Пекар.
Автор наголошує на проблемі з безпекою бізнесу, що включає втручання в ведення бізнесу, корупцію тощо. На думку Пекара, Україні слід прискорити процес прозорої приватизації, імплементувати земельну реформу та рішучу дерегуляцію, а також ухвалити реформу оподаткування праці.
«Інші важливі кроки мають включати створення системи накопичувальної пенсійної системи, програми державно-приватного партнерства в галузі розвитку інфраструктури, лізингу житла, енергетичної незалежності та інших рішень. Відповідні дослідження для основних секторів економіки наразі проводять українські аналітичні центри», – пояснює Пекар.
Українська економіка може цілком зростати від шести до восьми та більше відсотків на рік, тому зміни необхідно починати вже сьогодні, переконаний автор.
Експерт аналітичного центру Atlantic Council Адріан Каратницький розмірковує над боротьбою «нової» України зі «старою». Автор зазначає, що останніми місяцями йде боротьба, що підриває роботу антикорупційних установ, але супротив старої корумпованої системи, на його думку, був передбачуваним, «зрештою, саме антикорупційні структури нанесли перший удар по старому порядку».
Слід пам’ятати, що деякі актори, підтримувані Заходом, також мають низку недоліків, йдеться у статті. Вони почали діяльність в ролі антикорупційних активістів і, зрештою, стали політиками, які переслідують «своїх політичних супротивників та ігнорують зловмисників, з якими вони роблять спільну справу, деякі з них створили союзи з радикальними ультранаціоналістами та примхливими парламентарями», зазначає автор. Нові антикорупційні агентства України також можуть бути «не повністю чистими» – їхній персонал очолюють люди, які працювали за часів старого порядку.
Тут важливо розуміти, що політика гніву також призводить до нестабільності, а не до реформ, зауважує автор, «в минулому, захисники нового бачення в Україні знаходили шляхи просування свого порядку денного через консенсус з сегментами «старої» України. І такий підхід є важливим і сьогодні».
Наразі багато хто розчарований неспроможністю подолати корупцію в країні, але «новій» Україні необхідно визнати, що існує принаймні дві «старі» України. «Одна представляє патріотичну еліту, яка прагне західної орієнтації країни. Ще одна «стара» Україна представляє проросійськи орієнтовану геополітику режиму Януковича, деякі з оперативників якого працюють в Росії і співпрацюють з російською розвідкою, намагаючись зруйнувати Україну».
У патріотичної «старої» України та «нової» України єдиний противний – президент Росії Володимир Путін, вважає автор. «Важливо також, що реформатори, технократи та представники громадянського суспільства є електорально слабкими», адже їх переважують популісти, партії при владі, націоналісти, проросійські партії тощо.
Тому необхідно зробити крок назад від прірви та об’єднаними зусиллями «почати публічний дискурс про національний компроміс», який покарає винних у вбивствах активістів Майдану і фактично звузить можливості для корупції, створить Антикорупційний суд та розширить судову реформу, забезпечить діяльність антикорупційних установ в рамках закону та покладе край екстремістській риториці, мовиться у статті.
