(Рубрика «Точка зору»)
Сто років тому в історії Криму та його корінного народу ‒ кримських татар ‒ відбувалася подія, яка могла змінити вектор політичного розвитку півострова на багато років. 26 листопада (9 грудня за новим стилем) 1917 року в Бахчисараї розпочався Перший Курултай кримськотатарського народу.
Першу частину циклу можна прочитати тут
Хоча Мусульманський виконавчий комітет виступав на підтримку російської демократії й Тимчасового уряду, він не користувався підтримкою всеросійського вищого органу виконавчої влади. Втім, Тимчасовий уряд змушений був його визнати й з ним рахуватися, бо таким було волевиявлення кримських татар.
Жовтневі події в Петрограді кримські татари сприйняли однозначно негативно. Позиція їхня щодо «Жовтневого перевороту» була сформульована Мусульманським виконкомом так: «Розіграні в Петербурзі криваві події, паралізувавши силу чинної влади, відкривають шлях для анархії та громадянської війни, розмір і згубні наслідки якої тепер важко уявити». Газета «Міллет» намагалася мобілізувати кримських татар на боротьбу з більшовизмом, закликала не допустити появи в Криму більшовицьких і анархістських загонів. Відзначимо, що в губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських партій та організацій, серед них і Української Центральної Ради, діяли в повній єдності з представниками Мусульманського комітету.
Жовтневі події в Петрограді кримські татари сприйняли однозначно негативно
4 листопада Мусвиконком виступив зі зверненням «Про владу в Криму». Він оголосив про свою ініціативу створення на півострові автономної влади «без гегемонії будь-якої народності над іншою» під гаслом «Крим ‒ для кримців». На думку багатьох сучасних неупереджених дослідників, платформа «Крим для кримців» була на той момент єдиною, здатною в умовах відсутності захисту з боку центральної влади згуртувати кримчан перед загрозою захоплення, анархії або громадянської війни.
«Необхідні загальнокримські Установчі збори, в яких мають узяти участь всі народності, які населяють Крим», ‒ писав Джафер Сейдамет. Однак все одно гасло «Крим ‒ для кримців» викликало настороженість в ліберальних колах півострова, більшовики сприйняли його категорично негативно як націоналістичне: «Місцеві організації зобов'язані вести найенергійнішу агітацію проти розпалювання національних пристрастей у місцевому населенні різними націоналістичними групами та партіями».
Чимало запитань залишається й у розумінні того, чому в 1917 році у лідерів Мусвиконкому не склалося належним чином взаємовигідне співробітництво з Українською Центральною Радою.
Влітку 1917 року до Києва прибула депутація представників Мусвиконкому в складі Джафера Сейдамета та Амета Озенбашли. Вони зустрілися з керівництвом Української Центральної Ради (УЦР) ‒ Михайлом Грушевським, Олександром Шульгіним, Володимиром Винниченком. Обидві сторони озвучили позиції щодо співпраці, але домовленості про те, щоб Крим увійшов до складу України не було.
Кримський історик Андрій Іванець зазначає: «Можна припустити, що в липні 1917 року кримськотатарські лідери зробили зондування українського національного руху, як потенційного кандидата на роль «партнера-протектора», й запропонували його лідерам приєднати Крим як територіальну ‒ із забезпеченням національних прав кримських татар ‒ автономію або навіть як національно-територіальну ‒ до складу автономної України, яка тоді вийшла... Однак керівництво Генерального секретаріату... не пішло назустріч негайній підтримці цієї ідеї, яка не подобалася політичним колам Петрограда».
В липні 1917 року кримськотатарські лідери зробили зондування українського національного руху, як потенційного кандидата на роль «партнера-протектора»Андрій Іванець, історик
Як вважає історик, мотиви української сторони в негативній реакції на пропозицію кримських татар могли полягати перш за все в небажанні загострювати відносини з Тимчасовим урядом. Адже тільки недавно з ним було, як тоді думалося, досягнуте взаєморозуміння в справі автономії України, й УЦР готувала йому на затвердження «Статут вищого управління України» (документ, який деякі сучасники розглядали як конституцію автономії).
Історик Іванець зауважує: «Якщо гіпотеза про висунення в липні 1917 року делегатами Мусвиконкому пропозиції про приєднання Криму на правах автономії до складу України правильна, то відмова від реалізації УЦР є однією з найбільших помилок у розбудові держави. Не дарма один з провідних українських географів України Степан Рудницький, осмислюючи уроки 1917-1920 років, писав у 1920-х роках, що втрата Україною Криму ‒ це «винесення смертного вироку» українській незалежності, а гетьман Павло Скоропадський вважав, що Україна без Криму ‒ це «тулуб без ніг».
Як би там не було, переговори з українською стороною в 1917 році затвердили позицію: Центральна Рада визнала, що Крим належить кримцям, які можуть керувати ним так, як це їм заманеться. Тим самим тодішні лідери Української революції визнали самостійність Криму...
У кримськотатарського національного руху цього періоду та його лідерів практично немає союзників
Незважаючи на політичну гнучкість Челебіджихана, очевидно, що у кримськотатарського національного руху цього періоду та його лідерів практично немає союзників. 23 липня 1917 року Челебіджихана та його соратника, командира 1-го Кримського мусульманського батальйону Шамбарова заарештували. Муфтію Криму було висунуте звинувачення в державній зраді ‒ через підозру в зв'язках з ворожою Туреччиною. Великий натовп кримських татар зібрався біля будівлі в'язниці з вимогою звільнити свого лідера. Не повіривши адміністрації в'язниці, що муфтія тут немає (насправді його відвезли до Севастополя) група кримських татар провела обшук в усіх камерах. На наступний день відбувся екстрений з'їзд кримськотатарських організацій; в цей же день губернська адміністрація була змушена звільнити Челебіджихана.
Конфлікт розгорівся в Криму між младотатарами на чолі з Челебіджиханом і шаріатистами на чолі з імамом Тарпі
Зіткненнями з представниками владних структур справа не обмежилася... У Криму намітилося протистояння, яке було характерне для багатьох мусульманських територій Російської імперії ‒ між старим консервативним мусульманським духовенством, представники якого прагнули до встановлення державності цих народів, відповідно до вимог шаріату, та реформаторами-мусульманами, які наполягали на демократичному характері державності своїх народів. Подібний конфлікт розгорівся в Криму між младотатарами на чолі з Челебіджиханом і шаріатистами на чолі з імамом Тарпі, які вирішили організувати суспільство улемів.
Незважаючи на заборону з боку кримського муфтія на проведення Всекримського з'їзду улемів, його відкриття було призначене на 24 вересня 1917 року в Бахчисараї. Однак, за розпорядженням Челебіджихана були вжиті заходи щодо недопущення присутніх до Ханської мечеті, де планувалося провести молебень і куди прибули представники мусульманських організацій, які запропонували шаріатистам розійтися. В результаті 1 жовтня в Сімферополі відкрився другий з'їзд кримськотатарських громадських організацій, на якому зібралися близько 20 делегатів, серед них і жінки...
Інші публікації із циклу: «Кримськотатарська революція 1917–1918 років»
Гульнара Бекірова – кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Кримськотатарські Основні Закони 1917 року в контексті нагальних проблем сьогодення
