Стрімери Майдану: ми зняли те, що облетіло весь світ

(Цей матеріал вперше був опублікований 21 листопада 2017 року)

До річниці початку Революції гідності (з 21 листопада 2013-го до лютого 2014 року) двоє стрімерів Радіо Свобода Андрій Дубчак та Дмитро Джулай розповіли, як вели прямі відеотрансляції подій у центрі Києва і відзняли кадри, що вже стали всесвітньовідомою хронікою Майдану.

– З якого часу ви почали вести пряму трансляцію подій з центру Києва у листопаді 2013 року?

​Андрій Дубчак: Я – один з перших стрімерів Майдану. Чотири роки тому у день, коли розпочинався Євромайдан, я зрозумів що відбувається щось серйозне. До мене звернулася керівник української редакції Мар’яна Драч і запитала, чи потрібно вести стрім. Так все і почалося.

Ми з Дмитром Шурхалом прийшли на Майдан, де було декілька десятків людей й просто почали знімати. З офісу той наш перший стрім з Євромайдану пильнував Влад Яцків.

Тоді у нас не було ще усього потрібного обладнання, ми підсвічували собі мобільними телефонами. Проте ми стрімили цілу ніч й цілий день. Цю першу пряму трансляцію «Українська правда» взяла собі на головну сторінку. Й люди, які туди заходили, автоматично починали нас слухати й дивитися. Це тривало кілька перших днів. І людей, які це слухали і дивилися, було дуже багато. Точну цифру не скажу, але мова йде про мільйони людей.

​Наші зміни залежали від подій. Перший штурм Майдану «Беркутом» з Михайлівської та Інститутської вулиць я стрімив з вечора й до ранку. Взагалі тоді стріми по 8-10 годин були нормою.

Дмитро Джулай: Тоді був такий час, що все відбувалося поза правилами. Ми могли стрімити з самого ранку й до пізньої ночі, а інколи, якщо події буди дуже гарячими, то й цілу ніч. Нас було четверо людей, які стрімили постійно: Михайло Єльчев, Левко Стек і ми з Андрієм. Багато стрімів зробили також Дмитро Шурхало, Євген Солонина, Володимир Корсунський, Микола Закалюжний, Ігор Ісхаков та Дмитро Баркар (двох останніх колег побив «Беркут»).

Прямі трансляції з центру Києва вели ще Тетяна Ярмощук, Анастасія Москвичова, Ірина Штогрін, Жанна Безп’ятчук, Інна Кузнецова.

Спочатку ми працювали як на «звичайних подіях», а коли вже стало зрозуміло, до чого йдеться, редакція шукала засоби, щоб якось нас уберегти від пошкоджень: каски, протигази, бронежилети. Ми усі допомагали один одному – приносили чай, їжу, теплі речі.

Пам’ятаю, коли 18 лютого людей на Майдані оточили з усіх сторін, метро закрили й оголосили про «проведення антитерористичної операції, яка почнеться о 18:00, якщо люди не підуть з Майдану». Тоді Михайло Єльчев стояв на вулиці Інститутській поряд із кордоном міліції, а збоку палали намети. Він знімав і не хотів піти й передати зміну. Я побіг до майданівок, які варили їжу, взяв і приніс йому. Михайло їв перед камерою.

Загалом я багато стрімив 22 січня,18 й 19 лютого – зранку до ночі, 20 лютого.

Фізично важко стрімити мені ніколи не було. Це – екстрим! Ти розумієш, що це – історія, а ти – хронікер, ти знімаєш те, що ніколи не повториться. Як журналіст я мав виконати свою місію – зафіксувати й показати ці події людям.

Найважче було морально – тоді, коли на Майдані відбувалися страшні речі, а сигнал увесь час зникав й не працював стрім. Тоді ми з усіх сил намагалися вирішити технічні проблеми і відновити трансляцію.

– Як ставилися до вас учасники Майдану?

​Дмитро Джулай: Нас знали в обличчя, хоч, можливо, і не знали, наприклад, що я з Радіо Свобода. Деякі майданівці навіть думали, що я це для себе роблю – як волонтер. Коли я казав з якої я редакції – раділи, Радіо Свобода у них викликало позитивні емоції. Бо були випадки, коли кореспонденти деяких телеканалів знімали щось, і майданівці їх виганяли, а нас ні.

Відверто кажучи, я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось заважав знімати чи забороняв. Навіть коли ми знімали, як робились «коктейлі Молотова», ніхто нам нічого не сказав.

Андрій Дубчак: Я завжди розмовляв з людьми. Якщо я приходжу з камерою і нормально запитую, чи можу я знімати, то мені відповідають так само нормально. Пам’ятаю, 19 лютого в мене в руці була камера й цигарка, ще й чай, і мусив ще й комунікувати, бо я стрімив з тієї сторони, де була небезпека.

Я знімав міліцію, і якщо вони просили не показувати їхні обличчя, то я того не робив. Рівновага має бути. Навіть 18 лютого, я змонтував два відео: поранених і вбитих – мітингувальників й поранених силовиків.

– Коли було найважче вести стрім?

Андрій Дубчак: 18 лютого, коли люди помирали в мене на очах. Я стрімив з багатьох локацій: разом із «сотнями» я дійшов до Верховної Ради, переліз через автомобіль – почав стрімити бійку в Маріїнському парку. Далі я стрімив зі строни правоохоронців сутички біля палаючих вантажівок на розі Інститутська і Шовковична. Коли вони вщент згоріли, я виліз й стрімив звідти: у цей час в мене почали кидати камінням. Я переліз на балкон й почав вести стрім звідти, а коли «Беркут» погнав людей в бік Майдану, я спустився й почав це знімати.

​

Знаєте, на кадрах у мене є люди, які в долю секунди втратили очі, люди з черепно-мозковими травмами: професор КПІ з сином і перші загиблі на виході зі станції метро «Хрещатик» – два тіла літніх людей. Тоді у мене був шок. І знаєте, не так від цих тіл, як від дівчини, яка ніяк не могла усвідомити, що вони вже мертві, і все намагалася викликати швидку допомогу.

– Ви розуміли, що Вам загрожує небезпека?

Андрій Дубчак: Так. Це часом рятувало. Наприклад, кидають камінням, відчуваю, що зараз буде щось серйозне – відходжу з камерою далі. Було таке, що й тікав.

Дмитро Джулай: Ми намагалися не перебувати на перетині бійок, але відзняти все так, як воно було. Мені особисто пощастило, я не отримав ушкоджень. А от моїх колег – Ігоря Ісхакова і Дмитра Баркара побили «беркутівці».

Не сподобалося, що ті занадто близько підійшли з камерою на вулиці Грушевського. Тож спочатку «спустили з горба», а потім протримали півдня на морозі у холодному автозаку, а тоді ще півдня – у районному відділі міліції.

В мене єдине що було, то це 19 січня постраждала камера, коли розпочалися протести на вулиці Грушевського. Я тоді вів стрім вночі – й для однієї з камер він став останнім. Ще пригадую, 18 лютого тікав з майданівцями й мене зловили «беркутівці». Я почав кричати, що я – «преса», і коли уточнив, що з Радіо Свобода, вони мене відпустили.

– Які відзняті події вас вразили найбільше?

Андрій Дубчак: 18 лютого в Будинку профспілок у мене на очах помер молодий хлопець…

Дмитро Джулай: Їх було дуже багато. Але я пам’ятаю, як 18 лютого мітингувальники стояли вздовж вулиці Інститутської, а проходи до Кабміну та Верховної Ради були перекриті вантажівками, позаду яких стояла міліція.

Ішли такі собі «позиційні бої»: каміння й гранати кидали, стріляли. Я на розі вулиці Шовковичної та Інститутської забрався на балкончик, з якого відкривався вид на усе перехрестя. Раптом, з боку вулиці Шовковичної почав рухатися загін бійців внутрішніх військ – простих хлопців 18-20 років, які, можливо, вперше тримали той щит у руках. Майданівці наполегливо хотіли їх витіснити й почали кидати бруківку, один із цих хлопців впав на землю.

Мітингувальники зняли з нього шолом й забрали кийок, але він вирвався і побіг. Хтось кинув у хлопця камінь і влучив прямо у потилицю, хлопець упав. Я транслюю й думаю: «Жах, я зняв, як убивають людину». Хлопця відтягли. Пізніше я перевірив інформацію – жодного загиблого від тупого удару не було, лише від вогнепальної зброї. Цей, відзнятий мною момент, є у фільмі «Бранці» на YouTube – 400 тисяч переглядів.

Того самого дня була подія, яка мене ще більше вразила, але відзняти її я не зміг. Коли людей почали витісняти і почалася паніка, якийсь дідусь років 75 не встиг вийти з того натовпу. Його наздогнало троє «беркутівців». В одного з них була бейсбольна бита, і втрьох вони почали його дуже сильно бити. Я просто застиг, я все бачив, але мене охопив такий страх, бо я нічого не міг вдіяти.

– Які, на ваш погляд, найважливіші події потрапили у ваш стрім?

Дмитро Джулай: Наприклад, я зняв відео 22 січня, яке часто використовують у різних документальних фільмах про Майдан, зокрема і тих, які показують у світі. Я намагався бути постійно в центрі подій, але, знаєте, часто під час їхньої кульмінації не стрімив. Так, я пішов у готель «Україна», де на першому поверсі складали тіла загиблих. Пам’ятаю, як один медик понакривав їхні тіла білими простирадлами – й почав звучати гімн. Так, його співали кожну годину на Майдані, але у цей момент атмосфера була особливо болючою. Я навіть не витягнув камери, бо вважав цей момент занадто інтимним.

Також того самого 22 січня, коли заарештували декілька десятків людей і серед них був «медик» (не знаю, чи точно, факт у тому, що він був одягнений у футболку з червоним хрестом), то я зняв момент, коли цього хлопця у білій футболці волік один із «беркутівців». Пізніше над цим «медиком» відбувся суд за «спротив правоохоронним органам». І я передав Олегу Мусію це відео, і хлопця невдовзі випустили.

​Андрій Дубчак: Перший стрім з Майдану. Cутичка на вулиці Банковій 1 грудня. Під час «Маршу Мільйонів» виліз на головну ялинку країни і зняв відео на камеру GoPro, яке розлетілося по всьому світу й побачило мільйони очей.

18 лютого стрім із загиблими та пораненими під час сутичок на Інститутській.

20 лютого знімав дорогу від готелю «Україна» до Майдану, де були кадри загиблих.