(Рубрика «Точка зору»)
9 жовтня 1945 року низка італійських газет опублікувала повідомлення про хворобу «вождя народів»: «Сталін важко хворий» – «Сталіну залишилося кілька місяців життя» тощо.
10 жовтня французька «Парі прес» писала: «Звістка про від’їзд маршала Сталіна з Москви на відпочинок тлумачиться тут як підтвердження чуток про його хвороби. У Потсдамі пройшла чутка, що він слабує на грудну жабу і планує відправитися на Кавказ… Не вказано, хто буде виконувати його обов’язки під час відпустки. Але… Молотов, Жданов і Берія виявляють більше прямолінійності, ніж Сталін…».
11 жовтня американська «Чикаго Трибюн» стверджувала: «Дипломати, які були присутні на Потсдамській конференції, повідомляють, що Сталін дуже хворий… Цього літа в Парижі з’явилися повідомлення про те, що Сталін через хворобу серця може залишити свою посаду… У Москві відбувається запекла закулісна боротьба за владу між маршалом Жуковим і міністром закордонних справ Молотовим, які намагаються зайняти диктаторське місце Сталіна».
12 жовтня у Стокгольмі газети писали, що у Сталіна хвороба печінки, а в Анкарі з’явилося повідомлення, що він «нібито помер».
12-15 жовтня британська «Дейлі експрес» опублікувала серію статей свого кореспондента Аларіка Джейкоба, який щойно повернувся з Москви. Джейкоб вважав, що наступником Сталіна «буде маловідома людина з цапиною борідкою, рудуватим волоссям і веснянками, на ім’я Микола Булганін, який, ймовірно, взяв на себе основну частину повсякденної роботи Сталіна… Є 5 осіб, які, ймовірно, зможуть виступити як суперники: Молотов, Булганін, Антонов, Мікоян, Жданов… Наступниками Сталіна буде група людей середнього віку і доброї волі».
А 23 жовтня французьке радіо повідомило: «У деяких колах вважають, що в разі, якщо глава совєтського уряду вирішить покинути офіційне керівництво політикою, можливо, його наступником стане маршал Жуков». Того ж дня кореспондентка лондонської «Дейлі мейл» Рона Черчилль писала: «Між маршалами Червоної Армії йде боротьба за владу, боротьба за те, хто успадкує сталінське керівництво. Жукову, який є «партійним генералом», віддається перевага».
Фальшивий оптимізм дезорієнтує українців
Ці фантасмагоричні речі фігурували в далеко не останніх західних медіа, коли йшлося про розклади сил у Кремлі та про спадкоємців Сталіна. А рейвах цей здійнявся через дуже банальну річ – «великий вождь» восени 1945-го взяв кількамісячну відпустку й поїхав відпочити на Кавказ. Й одразу журналісти почали видавати бажане за дійсне, мовляв, скоро сталінський режим упаде, а диктатора замінять чи то «люди доброї волі» (де їм було взятися в політбюро?), чи маршал Жуков, чи абсолютно нікчемний Булганін.
А до ліквідації ГУЛАГу (вимушеної, після низки повстань) і ХХ з’їзду КПРС, на якому був розкритикований Сталін (але не сталінізм!) було ще 10 років…
До чого це я? До того, щоб показати, як можна помилятися, коли намагатися писати про Росію, вважаючи її країною такого ж типу, як і її європейські сусіди, та керуючись раціональними настановами, які вимагають періодичної ротації вищої влади в інтересах самої ж країни. На жаль, і зараз існує тенденція такого ґатунку, не лише в західних, а і в українських ЗМІ.
«Путін дійшов до межі!» – «Режим Путіна от-от упаде!» – «Росіянам набрид Путін!» – «Доба Путіна близька до закінчення!» – «Путін втрачає владу!». Такого штибу заголовки (і відповідні тексти) вже кілька років фігурують в українському медіа-просторі. Ціла низка авторів (іноді вельми серйозних) і ЗМІ немов би змагаються – хто яскравішими барвами змалює «послаблення Путіна», «втрату ним хватки», «переддень краху режиму» тощо.
Як на мене, такі «оптимістичні» тексти зовсім не мобілізують суспільство, не підвищують його настрій, навпаки, дезорієнтують і демобілізують українців. Це напівграмотних китайських хунвейбінів доби «культурної революції» можна було надихати розповідями про те, що США – «паперовий тигр»; у світі ж, просякнутому телебаченням й інтернетом, найкращий інструмент мобілізації суспільства – правда, якою б суворою вона не була. В тому числі й правда про те, що путінізм – це всерйоз і надовго, і що він у тій чи іншій формі залишиться навіть у разі відходу особисто Путіна від владного керма.
Адже історично склалося так, що Росія є вельми специфічною країною, для якої впродовж кількох століть було характерне самодержавство, підґрунтям якого виступало рабство (під псевдо «кріпацтва») абсолютної більшості населення, поєднане з політичним безправ’ям решти підданих, крім тих, що належали до імператорського оточення. Що стосується часу, який минув після скинення самодержавства, то пальців на руках цілком вистачить, щоб порахувати роки, коли Росія була бодай відносно вільною.
Звичайно, існували в Росії й демократична, соціалістична та ліберальна течії. Проте демократична («лінія Герцена-Сахарова») завжди була на маргінесі, а соціалістична та ліберальна (не кажучи про консервативну) зазвичай містили в собі неабиякий заряд імперіалізму. Нинішній неототалітаризм – це гримуча суміш більшовизму та монархізму, радикального консерватизму та націонал-соціалізму на ґрунті відвертого імперіалізму.
Путіна на виборах може замінити лише висуванець Путіна
А те, що Путін нині почувається впевнено та що саме він призначатиме свого спадкоємця, за якого радо проголосує більшість росіян, засвідчують численні опитування «Левада-Центру» – незалежної соціологічної інституції, занесеної владою Росії до списку «іноземних агентів».
Отже: якби вибори відбулися зараз, то 53% усіх опитаних проголосували б за Путіна, 3% – за Жириновського, по 2% – за Навального та Зюганова, 1% – за Шойгу, менше, ніж по 1% – за Медвєдєва, Миронова, Собчак, Явлінського; 20% опитаних не стали би голосувати чи не переконані, що стали б, інші – не знають, за кого голосувати. Аналогічне питання повторили тим, хто готовий голосувати; серед цієї категорії потенційних виборців Путіна підтримує 66%, показники інших імовірних кандидатів фактично не змінилися. Не дивно: за даними ще одного опитування «Левада-Центру», понад половини росіян не бачить Путіну альтернативи.
А якщо Путін поставить на меті на якийсь час «відійти у затінок», зробивши номінальним главою держави якогось «містера Х»? Соціологи «Левада-Центру» провели експеримент: вони загнали в опитувальник неіснуючого політика, Олексія Семенова, як начебто підтримуваного Путіним кандидата в президенти. І кожен п’ятий виборець виявив готовність проголосувати за «Семенова», бо його підтримує Путін. А якби це була реальна постать, людина з гарною посмішкою і без корупційних «хвостів», і якби В.В.П. кілька місяців розповідав із телеекранів про чесноти такого «містера Х»?
Науковці відзначають як одну з питомих рис сучасного неототалітаризму його стійкість. Тож путінізм (із Путіним чи без нього) буде не набагато легше здолати, ніж сталінізм. Слід бути готовими до тривалого протистояння з «командою Кремля», водночас пам’ятаючи: російський імперіалізм у ХХІ столітті приречений і неодмінно впаде, хоч і не сьогодні та не завтра.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
