«Восени так солодко чіплятись за минуле». І справді… Солодко. Починаєш якийсь внутрішній діалог з тим, що грає в плеєрі. Ти знаєш: «Хтось у голові моїй прорізав дірку, звідти кіноплівка чорно-білим по живому ріже». Хапаєшся за будь-які дрібнички, які тут зможуть нагадати про нього. Про рідне місто.
От ліхтарі в парку Шевченка, зовсім такі, як і на бульварі Пушкіна. Теплі, помаранчеві, формою нагадують хурму. Коли я була студенткою останніх курсів, то навчалася у другу зміну. У п’ятницю, після пар польської мови, виходила з Університетської на бульвар Пушкіна і йшла алеєю, що всипана жовтим листям. І там, у світлі помаранчевих ліхтариків, завжди накривало ніжністю і щастям.
Тими вечорами на бульварі доволі часто грав саксофоніст, що перетворювало прогулянку на кадр із кінофільму. Легкий дощ, жовте листя, бульвар у світлі ліхтарів і звук саксофону...
Береш дешеву розчинну каву в пластику і йдеш через острівець справжньої осені серед індустріального міста. Десь попереду – закохана пара під парасолькою, от родина на дитячому майданчику гойдає малюка на гойдалці. А от задумливий дідусь, який щовечора вигулює свою таксу. Біля службового входу до драматичного театру зібралися актори на «курилці».
Все це стало рідною і невід’ємною частиною мене. Шурхотіння листя під ногами, віддзеркалення неба в калюжах. Листопад.
«Листя падає, падає, щось мені нагадує, а я собі пригадую, – тебе...»
От і зараз, виходжу з роботи, а ноги самі несуть у бік університету Шевченка, в парк. Так, це Київ, але несподівано він нагадує Донецьк. Ліхтариками, музикою, щасливими людьми. Емоційно переносишся кудись у 2010-й, задовго до війни. Коли грієш руки горнятком кави, вслухаєшся в усі звуки осіннього міста і відчуваєш себе абсолютно щасливою.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО «ДОНБАС.РЕАЛІЇ»:
