(Рубрика «Точка зору»)
Сенс того, що суд в окупованому Росією українському Криму виніс Ільмі Умерову важчий вирок, ніж вимагало обвинувачення, ‒ це намір вигнати одного з найбільш авторитетних кримськотатарських лідерів з рідної землі. Тюремне ув'язнення зробило б Москву відповідальною за стан здоров'я Умерова. Умовний термін дозволив би йому залишитися в Криму. Колонія-поселення не залишає вибору, Умерова депортують з Криму.
А якщо російська влада раптом виявить небачений «гуманізм» і звільнить заступника глави Меджлісу, то вони, звичайно ж, вишлють його геть з Росії ‒ а значить, і з Криму теж. Немає людини ‒ немає проблеми, як любив повторювати увічнений у нових пам'ятниках у Криму та Москві Сталін.
Це звична радянська тактика ‒ виганяти тих, кого з тих чи інших причин не хочеш садити або боїшся вбити. Олександра Солженіцина, нобелівського лауреата, вислали з СРСР. Андрія Сахарова, іншого нобелівського лауреата, вислали в Горький. Володимир Путін, чекіст за духом, виявився хорошим учнем Юрія Андропова, партійного працівника, який навчив катів мистецтву цинізму.
Саме це мистецтво цинізму за радянських часів дозволяло західним політикам обніматися з Брежнєвим і стверджувати, що комуністичний режим вже не такий страшний, як в недавньому минулому. Саме це мистецтво цинізму може дозволити сьогодні багатьом на Заході закрити очі на справу Умерова, долю кримськотатарського народу і сам факт окупаційного режиму в Криму. Але навіть коли кат стає циніком, він від цього не перестає бути катом.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації ‒ на сайті проекту «Крим.Реалії»
