(Рубрика «Точка зору»)
Після ухвалення Верховною Радою 5 вересня Закону «Про освіту» цікавою є реакція наших сусідів. Угорщина й Румунія передали дипломатичні ноти, заявивши про можливу дискримінацію цим Законом представників угорської та румунської національностей, які проживають в Україні. До них відразу приєдналися Молдова, Польща, Болгарія та Греція. Звісно, не забарилася відзначитися й Москва, заявивши про дискримінацію російськомовних в Україні.
Страсті навколо мовної статті закону
Власне, йдеться про 7-у статтю Закону, яка передбачає, що викладання предметів у середніх школах здійснюватиметься українською мовою. Правда, перехід на українську мову навчання відбудеться лише в 2020 році. До того ж у школах залишиться вивчення мов національних меншин і навіть викладання деяких предметів цими мовами.
Загалом Закон є помітним кроком в українізації школи. Однак цей крок обережний. Він залишив представникам національних меншин значні можливості для студіювання своїх мов, а також чимале «поле для маневру». Наприклад, у законі передбачено, що окремі шкільні дисципліни можуть викладатися офіційними мовами Євросоюзу. А серед них – румунська, угорська, польська, болгарська, грецька… Не дивно, що Закон викликав критику «радикальних українізаторів», яким хочеться все й відразу. Натомість є невдоволення Законом з іншого боку. Голова держадміністрації Закарпатської області Геннадій Москаль закликав президента Петра Порошенка накласти вето на Закон «Про освіту», оскільки той, на його думку, суперечить зобов’язанням України щодо національних меншин. Словом, згаданий Закон зараз перебуває у «підвішеному стані». Адже в нинішніх умовах, коли Україна веде і гарячу, й гібридну війну з Росією, відкриття «другого фронту» з боку окремих країн Євросоюзу не є бажаним.
Звісно, ухвалення 7-ї статті згаданого Закону в нинішній редакції сприяло б дерусифікації освіти. І стало б важливою «зброєю» в гібридній війні. Адже, чого гріха таїти, русифікація України, яка продовжувалася за часів незалежності, стала не останнім чинником незахищеності Української держави перед російською агресією. Російські війська прийшли саме в найбільш русифіковані регіони.
На жаль, наші деякі західні партнери не бачать чи не хочуть бачити цієї реальності. Критикуючи Закон «Про освіту», вони керуються своїми вузьконаціональними інтересами.
Політики названих вище країн Євросоюзу, які висловили стурбованість щодо згаданого Закону, звісно, хочуть продемонструвати захист «своїх» національних меншин, які проживають на теренах України. Хоча насправді ці меншини мали й мають доволі широкі права.
Принагідно запитаємо, чи мають українці такі ж можливості для задоволення своїх потреб у країнах, які сусідують на Заході з нами. У цих країнах свого часу було зроблено багато для того, щоб українці втратили свою ідентичність. Навіть на українських етнічних землях вони практично маргіналізовані. І хоча в цих країнах існують деякі українські навчальні заклади, інституції, їхня кількість не є достатньою. При цьому українська влада за часів незалежності не особливо звертала увагу на життя українських меншин у зарубіжних країнах. Та що говорити про зарубіжжя, коли в самій Україні українців системно перетворювали в «меншину». Відбулася русифікація мас-медіа, практично зникло україномовне кіно, була маргіналізована українська пісня тощо. І робилося це не без потурання владних структур – як на місцях, так і в Києві.
Мова і економіка
Але облишимо питання культурні. Насправді стурбованість політиків деяких країн Євросоюзу щодо Закону «Про освіту» має й соціально-економічні аспекти. Не секрет, що громадяни колишніх пострадянських країн, які опинилися в Євросоюзі і мають можливість влаштовуватися на роботу в більш розвинутих державах, охоче виїжджають туди. Уже сьогодні Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія відчувають брак робочої сили. І це стосується не лише людей, зайнятих на «чорнових» роботах, а й кваліфікованих спеціалістів. Тому керівництво цих країн дивиться на Україну як на донора робочої сили. Адже тут чи не найнижчі в Європі заробітні плати. Тому українці ладні покинути свою країну й поїхати туди, де краще платять.
Чи не найкращими трудовими донорами для Польщі, Угорщини, Румунії й Болгарії є представники їхніх національних менших в Україні. Адже тут їх вчать відповідними національними мовами. Ці люди, приїхавши на свою «історичну батьківщину», не мають проблем із мовою. Вони є навчені, достатньо кваліфіковані. І все це в основному за державні гроші. Направду, Україна – багата держава, бо витрачає свої фінанси для підготовки спеціалістів для роботи за кордоном. Коли ви опинитеся в Чернівцях, то на кожному кроці побачите оголошення з пропозиціями працевлаштування в Румунії. У Мукачеві, Береговому, Ужгороді такі ж пропозиції є щодо роботи в Угорщині, у Львові та Луцьку – в Польщі… Зрозуміло, що їдуть туди трудитися не лише представники національних меншин. Та все ж за кордоном на них першочергові сподівання.
Керівництво України не дуже усвідомлює, що мова, її вивчення, культивування – це також чинник економічний. І це стосується не лише окресленої проблеми, пов’язаної з українськими заробітчанами за кордоном. Наприклад, донедавна в Україну масово ввозилася російськомовна література, що друкувалася в Росії. На цьому північний сусід заробляв непогані гроші. Це також стосувалося іншої продукції культурного характеру, зокрема кіно, популярних пісень тощо. У результаті культурної російськомовної експансії ми втрачали не лише ідеологічно, а й економічно.
І лише тепер, коли створені певні бар’єри для російської культурної продукції, поступово починає розвиватися українське книговидавництво, кіноіндустрія, поп-культура...
Хочеться вірити, що проголосований Верховною Радою Закон «Про освіту» вступить в силу. І зокрема його 7-а стаття. Бо українська мова є не лише важливим чинником функціонування державного організму. Це й чинник, який прямо чи опосередковано впливає на економіку України. Пора вже це зрозуміти очільникам держави.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
