Мінськ – У російських тюрмах перебувають десятки, якщо не сотні, громадян України та самої Росії, засуджених за проукраїнську позицію, за спротив російський анексії Криму та вторгненню на Донбас. Україна їх називає політв’язнями та вимагає звільнення. Поки що майже безрезультатно. Міжнародна спільнота має багато успішних прикладів кампаній зі звільнення політичних в’язнів з-за гратів авторитарних режимів. Один із найбільш близьких – звільнення політв’язнів у Білорусі.
У 2011 році колишній президент США Джордж Буш спеціальному проекті Білоруської редакції Радіо Свобода зачитував імена політв’язнів, кандидатів на посаду президента, арештованих після придушення акції протесту 19 грудня 2010 року: «Михалевич Олесь, Некляєв Володимир, Римашевський Віталій, Санніков Андрій, Статкевич Микола».
Десятки іноземних політиків, діячів культури, мистецтва, правозахисників зачитували у новорічну ніч 2011 року прізвища 700 білоруських політв’язнів в ефірі Радіо Свобода.
На Різдво у 2011 році, незадовго до своєї смерті, особисті вітання декотрим білоруським політв’язням надіслав колишній президент Чехії Вацлав Гавел. Гавел висловлював солідарність із ними та казав про свій намір надалі використовувати всі можливості, щоб привертати увагу міжнародної спільноти до порушень прав людини в Білорусі.
«Бажаю вам всього найкращого і свободи вашій країні», – писав у листах до білоруських політв’язнів Вацлав Гавел.
Одним із тих, хто отримав у тюрмі лист Гавела, був білоруський правозахисник Олесь Беляцький, який відбув ув’язнення фактично за те, що брав на Заході гроші для підтримки політв’язнів та потерпілих від репресій.
40 тисяч листів підтримки одному політв’язню
Масштаб міжнародних зусиль для припинення в Білорусі репресій та звільнення політв’язнів Олесь Беляцький відчув на собі:
«У принципі, кампанія та звернення до білоруських властей почалися відразу після мого арешту у 2011 році. Звернення робили і представники міжнародних структур, високі чиновники ЄС, окремих країн – зокрема, Литви, Польщі, Німеччини. Вони заявляли, що моя справа політично вмотивована, вимагали звільнення. Про це ж казали міжнародні організації, такі як Amnesty International. Тиск відразу був достатньо злагоджений та потужний».
Попри це Олесь Беляцький залишався у колонії майже три роки. Весь цей час тривала білоруська та міжнародна кампанія щодо його звільнення. Пікети біля посольств Білорусі стояли по усьому світі, ухвалювалися резолюції в ООН та ОБСЄ, запроваджувалися санкції проти білоруських суддів, чиновників та фірм.
У 2012 році в адміністрацію президента Білорусі в рамках кампанії Amnesty International з усього світу прийшло 100 тисяч листів із вимогою звільнення Олеся Беляцького.
«Такі ж листи підтримки приходили до мене в колонію. За три роки ув’язнення я отримав понад 40 тисяч таких листів. Тому таку підтримку я відчував практично кожний день. Результат вона дала не відразу, а через три роки», – розповідає він.
Протягом 2014-2015 років влада Білорусі звільнила усіх міжнародно визнаних політв’язнів. На думку лідера правозахисного центру «Весна» Олеся Беляцького, найбільшу роль тут відіграли тиск міжнародної спільноти та персональні візові і майнові санкції проти Олександра Лукашенка і його оточення, запроваджені ЄС та США. У санкційні списки ЄС свого часу входило понад 250 білоруських чиновників та десятки компаній. Після звільнення політв’язнів санкції було скасовано.
Схожа ситуація була також у 2008 році, коли звільнили з тюрми екс-кандидата в президенти Олександр Казуліна та інших політв’язнів. Ця, перша хвиля звільнень, збіглася з агресією Росії проти Грузії, друга – з анексією Росією Криму та її воєнними діями на Донбасі.
Лукашенко хоче дистанціюватися від Росії
У цих геополітичних умовах Олександр Лукашенко, зазвичай дуже непоступливий, піддався тискові Заходу, звільнив політв’язнів та, через загрозу з боку Москви, почав нормалізувати відносини Білорусі з ЄС та США, каже мінський політолог Олександр Класковський:
«Подіяв на Лукашенка цілий комплекс факторів. Він брав до уваги і те, що треба якось акуратно дистанціюватися від Росії після Криму, а для цього треба покращувати взаємини з Заходом. Враховував він також і те, що в самій Білорусі є громадянське суспільство, є люди, які піднімають голос на захист демократії та прав людини. Бо коли б тут усі мовчали, то і Захід би легше йшов би на геополітичні оборудки з режимом, не ставлячи йому жодних вимог».
Олександр Класковський вважає, що щодо Володимира Путіна досвід тиску на Олександра Лукашенка міжнародній спільноті буде важко повторити:
«Білорусь – це маленька диктатура, яка мусить маневрувати, яка дуже залежить від Заходу, особливо в ситуації після Криму. Білоруський досвід унікальний, його важко скопіювати та механічно перенести на ці ж російські реалії. Але все ж крапля камінь точить, і російська влада не може без кінця експлуатувати цю імперську ідею. Соціологія показує, що російський народ втомився від цих псевдоперемог на міжнародній арені. І Путін відчуває кризу імперської істерії, те, що просідає економіка, і ці фактори будуть впливати на те, що не марними стануть і зусилля російського громадянського суспільства у подібних кампаніях, у обороні певного кола осіб від політичного переслідування».
Підтримка зі Сходу
Події 2010-2011 років у Білорусі запам’яталися як фактичний розгром опозиційних структур, незалежних ЗМІ, правозахисних організацій. Місяцями йшли адміністративні та кримінальні судові конвеєри, влада Білорусі ігнорувала усі заклики із Заходу і мала політичну підтримку лише з Росії та країн СНД. Але неочікувано і білоруська громадянська спільнота отримала підтримку зі Сходу – майже стихійно виникала Міжнародна наглядова місія при Комітеті міжнародного контролю за ситуацією з правами людини в Білорусі.
Цю місію очолював російський правозахисник Андрій Юров, якого білоруська влада вислала з країни, як і багатьох інших російських та українських правозахисників. Але місія діяла, подекуди навіть підпільно, та поширювала інформацію про репресії у Білорусі. Водночас правозахисники з країн з Заходу просто не отримували білоруських віз.
Пізніше Андрій Юров потрапив до Консультативної ради у справах розвитку громадянського суспільства і прав людини при президенті Російської Федерації.
Андрій Юров не впевнений, що білоруський досвід можна було б нині повторити у Росії:
«По-перше, білоруське суспільство організоване зовсім інакше. Те, що Росія та Білорусь тісно з’єднані на урядовому рівні, не означає, що і суспільства схожі. Вони зовсім не схожі, і ситуація абсолютно інша. Білорусь намагається бути між Росією та Європою. У неї така гра. У Росії зовсім інша гра. Тому все, що було ефективно для Білорусі, для Росії радше шкідливе. Такі заходи не працюють – вони їх (владу – ред.) лише злять».
Відповіді на запитання, які заходи могли б спрацювати у Росії і допомогти звільненню політв’язнів, Юров не має:
«Якби ми знали ці методи, ми б їх давно вжили. Ми ж багато років у цій країні живемо, і в нас нічого не виходить. Те, що ми зараз спробуємо, нічого не працює… Люди отримують величезні терміні ув’язнення. Не важливо – українські громадяни, російські… Жодні акції ні до чого не приводять. Представники опозиції відбувають свій термін повністю і лише тоді виходять».
Нагадувати світові про українських політв’язнів Путіна
Громадянська спільнота має мало важелів тиску на владу авторитарних держав, вважає і голова правозахисного центру «Весна», колишній політв’язень Олесь Беляцький:
«Ми, я переконаний, маємо займати тверду та ясну позицію та будь-якими засобами домагатися звільнення політв’язнів. Інша справа, що у великих країнах, державах-гігантах, цього домогтися складніше. Тут Білорусь краще порівняти з Азербайджаном, де також під тиском міжнародної спільноти президент Алієв був змушений випустити правозахисників, журналістку Хадіджу Ісмаїлову та інших політв’язнів».
«З великими країнами гірше, – додає Беляцький. – Ми маємо навіть окремий випадок, коли лауреат Нобелівської премії миру у Китаї помер в ув’язненні. З великими країнами діють подвійні стандарти та геополітичні аргументи, економічні чинники. Тому, звісно, з Росією важче, але цього треба добиватися і ставити це питання на порядок денний».
На думку білоруського правозахисника, вкрай важливо, щоб світ не забував про політв’язнів, зокрема – українських у російських тюрмах.
