Поки каліфорнійська спека полудня присипляє блакитну траву на голлівудських пагорбах, її чорний низький «Пріус» стрілою ріже каньйони цієї місцини. Американка Голлі слухає курс із вивчення української й напружено стежить за дорогою. Щоразу її рука тягнеться до кнопки й відмотує запис, щоб знову почути незнайомі слова. «Тату, чому ж ти нас не навчив української ще в дитинстві, коли це було так легко?» – каже вона.
За кермом – 67-річна Голлі Паланс. Наприкінці 1970-х її зірка засвітилася спершу в британському, а згодом і американському кіно. Проте їй, дочці знаменитого голлівудського актора українського походження Джека Паланса, не судилося досягнути батькової слави. Але якраз це хвилює Голлі найменше. Тато навчив її головному: понад усе треба бути чесною з собою. А ще він прищепив їй любов до далекої України. Це тому через більш ніж десятиліття від дня його смерті за кермом автомобіля в далекій Каліфорнії вона вчить українську й планує поїхати на далеку Тернопільщину, щоб уперше відвідати село свого дідуся.
Голлі радіє несподіваному дзвінку й пропозиції розповісти про батька до Дня Незалежності України. «А як він би зрадів: ви навіть не уявляєте собі», – відгукується в слухавці її злегка розтривожений голос.
Її батько Джек Паланс походив із української родини шахтаря, що приїхала на заробітки до штату Пенсильванія. Перш ніж стати зіркою голлівудських вестернів і отримати «Оскара» за кращу роль другого плану в 1992 році, він спробував себе в найнеймовірніших професіях – боксера, двірника, пілота. В історії кіно він запам’ятався ролями грубуватих ковбоїв, друзям – простотою й запальним гумором, а от для Голлі – все це лише узагальнення. Бо її Джек Паланс був «неймовірним – складним і дуже простим водночас».
Я була татовою донькою. І я його обожнювала
– Я була татовою донькою. І я його обожнювала, – пригадує Голлі. – Саме тому мені дуже важко виокремити якийсь один спогад про нього. Коли я вийшла заміж і народила дітей, мій чоловік як кінорежисер часто мусив їздити на локації. Тоді батько приїжджав і залишався з нами. У той час татові було десь 70. Він був найкращим дідусем у всьому світі. Він був настільки добрим з моїми дітьми – Лілі та Спенсером… Вони називали його Пакі (Paki). Це ім’я вигадала моя донечка, якій все не вдавалося вимовити «грендпа» (дідусь англійською – ред.).
Ми багато мандрували родиною, коли він знімався у Європі. Він дуже любив читати нам, коли ми були маленькими
Ми багато мандрували родиною, коли він знімався у Європі. Тож зі своїх дитячих спогадів я теж маю купу історій. Він дуже любив читати нам, коли ми були маленькими. Моєю улюбленою книжкою була фантастична новела Мері Нортон «Позичальники» (The Borrowers). То була історія про малесеньких чоловічків, які під дошками підлоги мали власний дім і любили позичати речі з горішнього будинку, де живуть «звичайні» люди. Наприклад, чоловічки могли взяти сірникову коробку і перетворити її на ліжко. А кришечку від пляшки – на свій стіл.
Ще батько готував неперевершені голубці
Ще батько готував неперевершені голубці. Часом він влаштовував змагання з братом і сестрою на кращі голубці. Вони завжди сперечалися, чи класти в них квашену капусту або гриби. Мій тато клав і те, й інше. Саме він навчив мене робити голубці. Але навіть краще від мене їх робить моя сестра Брук. У цьому вона просто фантастична.
Часто він допомагав мені писати вірші в школу
Часто він допомагав мені писати вірші в школу. Коли мені було 11-12 років, нам дали домашнє завдання: написати поезію для школи. Пам’ятаю, як ми сиділи на задньому дворику й він давав мені поради. Він був дуже гарним слухачем. І казав мені: «Про що ти хочеш написати?». А я відповідала: «Це має бути щось про Авраама Лінкольна. Я написала перший рядок: «Abraam Linkoln was big and strong», і тато перепитав мене: «А якою може бути рима до слова «Strong?». Я відповіла: «Не знаю, тату, а ти як думаєш?». Він відповів: «А як щодо того, щоб сказати wrong? Відтак я написала: «Abraam Linkoln was big and strong, I’ve heard that he never did anything wrong (Авраам Лінкольн був великим і сильним, і я чула, що він ніколи не помилявся – в перекладі з англійської – ред.).
Одні з найщасливіших років ми провели з ним на ранчо
Одні з найщасливіших років ми провели з ним на ранчо. Коли мені було 16, моїй сестрі Брук 14, а брату Коді 11, тато купив ранчо за Лос-Анджелесом. Ранчо нагадувало йому Пенсильванію, де він народився й виростав і, думаю, це була головна причина, чому він його купив. На той час наші батьки були розлучені, але ми їздили до батька на вихідні. Він учив нас їздити верхи на конях, не боятися підходити до корів і годувати їх. Також у нього було маленьке телятко Вакка (Vacca), яке він безмежно любив. Він ставився до нього, як до величезної собаки. Вацці та ще одному улюбленцю – півню Емілі – було дозволено заходити в дім.
Батько багато чому мене навчив. І хоча зараз у моєму домі не живуть ані кури, ані телята, той час залишається в моїх спогадах незабутнім і кумедним. Мій батько був ексцентричним, складним і йому надзвичайно важко давалося життя в місті. Саме тому в нього були тисячі акрів біля Тегачапі, в Каліфорнії. Там йому подобалося жити. Так само, як йому подобалося жити в Пенсильванії, де він також мав ферму. Я б сказала, що він був сільською людиною.
Любов до села передав йому мій дідусь Джон Паланюк
Любов до села передав йому мій дідусь Джон Паланюк, якого ми називали Джеджі (Jeggi). Джеджі помер, коли мені було п’ять чи шість років. Я його бачила всього кілька разів у Пенсильванії. Мій батько його ідеалізував. У селі всі кликали дідуся – Великий Джон. Він був у церковному хорі, працював актором, писав книжки, а ще був надзвичайно знаменитий тим, що міг підняти стіл у барі за допомогою самих лише зубів. Я ніколи не бачила фотографії на підтвердження цього, і в таке, звісно ж, важко повірити, але мій тато розповідав цю дивовижну історію нескінченну кількість разів. Мій дід не став актором: він помер від захворювання крові, коли йому було 55 років, але передав любов до акторської гри сину…
В Голлівуді батько не соціалізувався, оскільки не почувався там комфортно
Цікаво, що в Голлівуді батько не соціалізувався, оскільки не почувався там комфортно. З ним ніколи не було тяжко, але він був непростим. Він був дуже складним і водночас дуже скромним. Коли він приїхав з моєю мамою до Каліфорнії на початку 1950-х – спершу вони ходили на вечірки в Голлівуд, але щоразу він почувався там ніби був не в своїй тарілці. Навіть не знаю, як це пояснити. Він був тим, хто відправився з рідного штату на пошуки нового життя. Я не хочу сказати, що він почувався винним, але, думаю, він хотів бути чесним із собою й зі своєю родиною в тому, ким він був насправді. Він був дуже гордим, і його батьки так само дуже-дуже гордилися його досягненнями.
На церемонію «Оскара» він попросив мене піти разом із ним
На церемонію «Оскара» він попросив мене піти разом із ним. І ви ж знаєте, що сталося? Він упав на підлогу й почав відтискатися. Важко описати, що я тоді переживала. Адже коли у вас є батьки, вам хочеться просто, щоб вони були нормальними... Але коли він почав відтискатися, я подумала «О, Господи… о, Господи, що він робить?». Та наш друг, який сидів поряд, заспокоїв мене: «Припини хвилюватися, – сказав він. – Це тобі здається, що він витворяє щось недоладне, бо він – твій батько, а решті здається, що зараз він фантастичний». Коли через багато років я переглядала запис того моменту, я думала, що батько тоді й справді був чудовим. Він, як ніхто, вмів скрізь залишатися тим, ким він був. Він ніби заявляв усім: «Я є я. І вам не обов’язково мене любити. Я сподіваюсь, що ви будете, але якщо ні, то біс із вами».
