Контраргументи на користь надання Україні американської зброї наводить американське видання National Review. Насамперед, це було б сигналом збереження й підтримки США чинного світового порядку, мовиться в статті-відповіді публікаціям із твердженнями, що озброєння українців було б помилковим. Хто він, Ґергард Шредер, який так настійливо захищає кремлівські інтереси і вибудовує свою бізнес-кар’єру в російських енергокомпаніях? Відповісти на це питання, а також знайти пояснення, чому Шредерові та іншим проросійським голосам у Німеччині стає все простіше захищати Путіна, спробувало видання The Washington Post. Нарешті, про своє бачення способу припинення війни на Донбасі пише німецька газета Frankfurter Rundschau.
Надання зброї Києву американцями підтвердило б відданість Сполучених Штатів світовому порядкові, організованому після Холодної війни, та збільшило б розплату за продовження територіальної агресії Москви – так американське видання National Review надає свої контраргументи тим, хто критикує і застерігає Вашингтон від надання українцям озброєнь.
Твердження, що Росія, особливо її влада, готові жертвувати достатню кількість військ для захисту сепаратистів на Сході України, не має підґрунтя, бо «всі наявні факти свідчать про зворотне», пише видання. Причина в тому, що російська влада вміло приховує від громадськості те, що в Україні воюють російські війська. При цьому вона вже дійшла до того, що вдалася до арештів літніх жінок, які намагаються зрозуміти роль Росії в регіоні, а країна побачила, що над депутатами чиняться фізичні розправи тільки через те, що вони намагалися задокументувати смерть російських солдатів. «Хоча багато хто в межах Росії далі продовжує підтримувати російських сепаратистів у регіоні, їхня підтримка є суто риторичною і залишатиметься такою в той час, коли в Росії «затягуватимуться паски». Зрештою, лише 10 відсотків росіян готові відправити своїх дітей воювати на сході України на боці російської держави – і це реальність, яку повинен визнати Кремль, останнім часом вражений раптовими, безпрецедентними протестами», – пише автор статті «Справа озброєння України» Кейсі Мішель.
Розвінчуючи твердження Майкла Доверті, що, мовляв, надання Києву американської зброї було б помилкою, він пояснює, що його опонент, як виглядає, схиляється до того, що вважає підтримку світового порядку, встановленого після Холодної війни, другорядною проблемою. Натомість якраз задля збереження цього порядку й «упроваджений нинішній санкційний режим, який засвідчує єдність Заходу на тлі реваншизму Росії». А надання Україні протитанкових озброєнь якраз і стало б сигналом відданості Сполучених Штатів чинному світовому порядкові та міжнародним нормам, яким загрожує Москва, мовиться в статті.
Що криється в особі Ґергарда Шредера, політика, який протягом семи років керував Німеччиною, а нині став одним із основних лобістів кремлівських бізнес-інтересів? До того ж, поряд зі звістками про те, що окрім керівної посади в газпромівських проектах «Північний потік» йому минулого тижня запропонували приєднатися до управління компанією «Роснєфть», стає все більш очевидною і його політична «реабілітація». Про наслідки й перспективи повернення в політику колишнього німецького канцлера, близького друга й партнера президента Путіна пише американська газета The Washington Post у статті «Він керував Німеччиною. Нині править російськими енергокомпаніями і критикує США».
«У той час, коли бізнесові зв’язки членів адміністрації Трампа з Росією набувають все більшої уваги, справа зі Шредером виглядає як найбільш кричущий приклад того, що західний політик має щодо Москви конфлікт інтересів», – пише видання. «Стаючи добре оплачуваним представником чужої, агресивної країни, він завдав більшої шкоди репутації політичного класу, ніж будь-який інший живий політик», – коментує Стефан Бірлінґ, професор міжнародної політики в Реґенсбурзькому університеті в Німеччині.
І навіть попри очевидні зв’язки з російським режимом, які негативно сприймаються багатьма німцями, Шредер нещодавно повернувся в політичне життя. «Те, що відбувається в США, слід відкрито й різко критикувати», – цитує виступ Шредера на з’їзді Соціал-демократичної партії Німеччини автор аналітичної статті, європейський кореспондент газети The Washington Post Рік Ноак. Водночас він додає, що в своїй промові колишній канцлер не згадав ні про російське втручання в іноземні вибори, ні про війну в Україні, ні про порушення прав людини в Росії. «Тим часом його зауваження про необхідність поліпшення відносин із Росією викликало тривалі оплески», – пише видання.
Автор статті згадує, як у розпал кризи в Україні в 2014 році в Санкт-Петербурзі в компанії Володимира Путіна з великими почестями святкували 70-річчя Ґергарда Шредера. «Нині, через три роки, дедалі більше лівоцентристів Німеччини ним знову починають захоплюватися», – пише Ноак. Зокрема, ширяться переконання, що, мовляв, саме «непопулярний колись «Північний потік-1» проклав шлях до сучасного економічного процвітання Німеччини».
«Реабілітація Шредера також відповідає традиційним моделям німецької політики. Німці як із лівими поглядами, так із крайніми правими завжди мали «слабинку» щодо Москви… Якби Путін не вторгся до Криму і Східної України, багато німців на тлі нинішнього трансатлантичного відчуження сприймали б його як природного союзника», – коментує Стефан Бірлінґ, професор Реґенсбурзького університету.
Дійсно, нинішні антипутінські настрої в Німеччині тривати вічно не можуть. З огляду на спад загальної довіри до США через політику адміністрації Трампа Шредерові та іншим проросійським голосам у Німеччині захищати Путіна стає простіше, каже Бірлінґ, додаючи, що водночас багатьом німцям значно легше «пробачити й забути», коли справа доходить і до свого колишнього лідера.
Якщо Захід одного дня сподівається знайти вирішення «російської проблеми», то одних тільки слів недостатньо, пише німецьке видання Frankfurter Rundschau в статті під назвою «Український глухий кут». Критикуючи заяви політика-ліберала з Німеччини Крістіана Лінднера, видання стверджує, що нинішня політична криза нагадує Холодну війну, хоча конфлікт і не має стосунку до ідеологічного протистояння. Єдине, що їх об’єднує, – відсутність якогось виходу.
Тим часом автор Андреас Шварцкопф висуває низку ідей, які б могли, на його думку, посприяти вирішенню конфлікту.
Насамперед, корисним могло б стати повернення до принципу розрядки напруженості. «У якийсь момент Холодної війни це дозволило деяким політикам усвідомити істотні відмінності, припинити кидати камені в своїх супротивників і вважати прийнятними тільки свої власні умови», – мовиться у статті.
По-друге, автор вважає, що Захід, притримуючись чинних санкцій, повинен спробувати розпочати діалог із Росією щодо того, як розвернути назад порушення нею міжнародного права. По-третє, Німеччина і Захід мають визнати, що «мінський процес» веде у глухий кут і що для виходу з нього регіони, де ведуться бої, слід помістити під нагляд ООН. Очевидно, що для України це буде сприйнято як втрату території, але водночас це може прискорити мирний процес і повернення цих територій під контроль. Москва, в свою чергу, мала б приєднатися до цієї ідеї, тому що це може покласти край конфліктові без ознак її поразки. Нарешті, вважає автор, ЄС та США мали б утриматися від впровадження нових антиросійських санкцій, а натомість знайшти спосіб заохотити Росію до нормалізації відносин.
«Якщо дійде до такої зміни політики, то, – вважає Шварцкопф, – Захід повинен взяти на себе ініціативу та, розглядаючи різні пропозиції, дослідити, наскільки Росія готова до переговорів. У будь-якому разі Захід повинен запастися терпінням і бути готовим до очікуваних невдач. Але зусилля того варті: те, як нині врегульовується конфлікт, не послабило напружених відносин між Заходом і Росією – як і санкції».
