(Рубрика «Точка зору»)
31 липня 1947 року американці Джон Стейнбек і Роберт Капа відбули літаком до СРСР, в США їм пророчили бути «зітертими там на порох»
Ця маленька книжечка в м’якій палітурці і всього на 218 сторінок – «Російський записник» (A Russian Journal, The Viking Press, Inc.; NY, 1948) – першою представила американцям українську повоєнну трудівницю пером добре знаного тоді в читацьких колах Джона Стейнбека та об’єктивом воєнного фотокора Роберта Капи. Навіть для сучасного українця, розпещеного форумами та соцмережами в інтернеті, вона акумулює певний інтерес: мовляв, а що тут писали ті американці про наших матерів, бабусь і прабабусь?.. В’язальниця снопів на обкладинці – із закушеними устами, вся в роботі – стала й справді уособленням важкого повоєння, що випало на долю української жінки…
Місія Джона Стейнбека дещо суперечила тодішнім настроям в американському суспільстві, що зводились до занадто вузького розуміння країни по той бік «залізної завіси». Автор соціально-психологічного роману «Грона гніву» (1939), відзначеного Пулітцерівською премією, хотів десь далеко від Кремля переступити поріг оселі радянського колгоспника і на власні очі пересвідчитись, чи й справді в СРСР живуть у бараках та як учорашні «Розі-клепальниці» (американський стандарт трудівниць тилу) пережили війну, чи ходять їхні діти до школи, як відпочивають дорослі після роботи, про що сперечаються інтелігенти за горнятком кави і як, врешті, кохають (і чи кохають?), що їдять на вечерю, чим цікавляться і про що мріють… Тож недарма прихопив із собою Роберта Капу, об’єктив якого не дав би збрехати, оскільки обидва, знаючи тільки одне російське слово «да», мало надіялись на перекладача. І об’єктив, треба сказати, таки зробив своє діло… Варто перегорнути сторінки, щоб пересвідчитись у цьому. Фотографії, збагачені репортажною експресією та гумором «Steinbeck-style», і справді є промовистими, переглядаючи їх, тамуєш у душі вигук: «О… Ось так, босою, і моя мама танцювала на весіллі в подружки!». Або щиро дивуєшся киянкам, які серед руїн на вулицях Києва виглядають мало не кінозірками – доглянуті, гарно вдягнені і, як відзначає спостережливий Стейнбек, «серед них багато красунь…»
Щоправда, на Сталінградському тракторному заводі Капі не дали фотографувати робітниць за верстатами, щоб, бува, не потрапило до кадру щось «секретне». Хоча який міг би бути секрет для Штатів, коли саме за їхніми технологіями і на їхніх підприємствах вироблялося майже все устаткування для заводу, і монтували його на місці ще до війни також інженери й техніки «з-за бугра»?! У Стейнбека про це сказано чітко: «…Ми не розуміємо, чому нам не дозволено фотографувати цей завод, оскільки, проходячи цехами, ми бачили, що майже все обладнання було виготовлене в Америці, і нам сказали, що складальний конвейєр, як і сам метод складання, був змонтований американськими інженерами й техніками…» (стор. 127).
До слова, про босих дівчат, що тацювали парами у сільському клубі… Завітавши до заможного села Шевченкове за двадцять кілометрів від Києва (на жаль, район у тексті не згадується), американці не приховували свого подиву: ще вдень вони були розпашілими від роботи в’язальницями снопів, молотильницями, скиртувальницями, а тут… витанцьовують так, наче й не боліли їм наколоті стернею підошви… наче й не війна відібрала у них партнерів – потенційних наречених… Такою вона була, тодішня українська жінка. Скрізь, куди б заморських гостей не привезли, вона, витираючи піт на лобі, всміхалась у об’єктив, і не тому, що Капа був «жгучим брюнетом» угорської крові чи, скажімо, парторг строго-настрого наказав посміхатися… Просто споконвічний характер українки не міг інакше, і ця щирість була мов на долоні. Недарма сценки на колгоспному полі (їм показали тоді два села Шевченкове: одне «бідне» і друге «багате» – обидва в протилежних напрямках від Києва) були зафіксовані об’єктивом Капи в кількох фрагментах. Ось городниця сипле жартами, вимахуючи перед об’єктивом огірком (у цьому «бідному» селі Шевченкове, де на пісках гарно вродила того літа городина, американців навіть змусили куштувати огірки та помідори прямо серед поля). А ось жінота скиртує солому. Ось одна зі жниць із закушеними від напруги устами… Її обличчя видалось Капі таким натхненним у тій вічній – що в Україні, що десь у Небрасці – жнивній напрузі, що він кілька разів клацав навколо неї своїм «Контаксом», доки не зловив, як фотографи кажуть, «момент». Сьогодні цій фотографії виповнилося 70 років, але жінка на ній – о, диво!.. – не старіє… Вона продовжує жити в нових виданнях «Російського записника». Вона перекочувала зі сторінок на обкладинку. А в 2013 році Угорщина випустила ювілейну марку, присвячену 100-річчю від дня народження Роберта Капи (1913–1954), вибравши саме це фото з його пухлого досьє. Хто вона, ця трудівниця в білій хустці, у по-вдовиному темненькій кофтині в цятку з «багатого» села Шевченкове, що за двадцять кілометрів від Києва – але в який бік? На жаль, районів Київщини чи Полтавщини в книжці не вказується, а сіл Шевченкових там – хоч греблю гати. Можливо, хтось упізнає у ній свою матір, бабусю чи прабабусю, врешті? Але якщо й ні, нам усім є чим пишатися, бо ця фотографія стала однією з тих у світовій фотографії, яку впізнають з першого погляду.
Додає їй цінності і така, наприклад, деталь… Всі, хто родом з Радянського Союзу, добре знають фото Макса Альперта «Комбат», яке вважається справжньою «знахідкою» фотографа: поза зображеного на ньому політрука Єременка втілює весь драматизм війни, нашпигованої ризиком і відчайдушною сміливістю. Я вірю, що були такі комбати, бо в самої дядько – гвардії політрук Григорій Василенко – загинув на дальніх підступах до Сталінграда, не ховаючись за чужими спинами. Але я також вірю… знаю, точніше, що спочатку було тотожне фото Роберта Капи «Падаючий солдат» (1936) з поля бою громадянської війни в Іспанії, отож «Комбат» вважається знавцями його повтором. Навколо цього фото іспанського солдата точаться від 1970-х гарячі дискусії (як точаться вони і навколо фотографії Альперта): хтось упевнений, що момент враження кулею солдата не був випадково зловлений об’єктивом, як стверджував Капа, – це був наперед обговорений з солдатом епізод, цебто «фейк». Інші доводять істинність зафіксованого на плівці моменту. І, більш усього, так воно і є. Занадто багато творчих удач у цього гіганта воєнної фотографії, щоб сумніватися в їхній істинності. Скажімо, серія знімків під час десанту союзників з Ла-Маншу на узбережжі Нормандії, що увійшов в історію як день «Ді» (D-Day, 6 червня 1944 року)… Роберт Капа міг би вдатися до того ж «маневру», що й в Іспанії, і забезпечити й тут собі успіх. Однак цього не сталося, навпаки – плівка постраждала, фотографії вийшли без достатньої різкості… Капа, з його вразливою натурою, ледь не посивів тоді від переживань. Але в майстра, як мовиться, і стружка співає під рубанком. Його розпливчасті фотографії стали сьогодні класикою, а творців кінострічки «Рятуючи рядового Раяна» підштовхнули до візуального прийому – пам’ятаєте, все ніби пливе в тумані, коли війська висаджуються на пляжі Омаха?.. обличчя, пляжі, звуки – все потонуло у вікопомності моменту…
Однак вдячна Угорщина обрала для своєї ювілейної марки не «Падаючого солдата» і не день «Ді», а нашу українську в’язальницю снопів з нікому не відомого села Шевченкове десь на Київщині (а може, й Полтавщині, оскільки до 1954 року частина нинішньої Київщини належала Полтавщині). Отож пишаймося!..
Хоча тоді, в 1947-у, ні жінкам, ні вцілілим та покаліченим війною чоловікам, ні дітворі, що виросла в землянках без вікон та білих стін, якось і байдуже було: потраплять вони до кадру чи ні? Адже в них було достатньо тривог і без того. Серед них – тримати, як було їм сказано, язик за зубами та годувати й поїти «мериканців» так, щоб згадка про «якийсь там Голодомор» випаровувалась при першій же появі таранчука з «перцівкою» на столі чи вареників з вишнями, политих щойно викачаним медом. Якщо додати до всього цього споконвічну гостинність українського народу, то вийде картина, описана Стейнбеком на стор. 82-87: «... Люди з цього села («бідне» село Шевченкове, що серед сосен та пісків десь на Київщині – ред.) й справді показали нам своє «шоу». Таке саме «шоу» і фермер з Канзасу показав би своїм гостям. Вони вдалися до того самого, що й наші люди вдалися б, аби тільки європейці казали потім: «Американці об’їдаються курятиною»… Вони поприходили додому з поля брудні, але повимивалися й одягнули своє найкраще вбрання, а жінки повитягували зі скринь чисто випрані хустки й взулися в черевики та чоботи... Дитячі делегації з інших дворів поприносили склянки, тарілки й ложки. Одна жінка принесла банку огірків – її гордість, і по всьому селу було зібрано самогон у пляшках... На кухні жінота також показала нам «шоу». Вогонь бушував у новій, вибіленій печі, і круглі паляниці смачного житнього хліба пеклися в ній, смажилася яєшня, вмлівав борщ...»
А щоб і взагалі збити писак з пантелику, їм в одному з готелів Сталінграда пропонували на сніданок досить жалюгідне меню – помідорний салат з кавуном і крем-содою. Аякже!.. Щоб бачили, що з голодуючою нібито Україною зруйнований війною Сталінград не порівняти. У готелі там взагалі не було води, і довелося обмежитися обтиранням мокрим рушником, що Стейнбек і постарався вкарбувати в папір своїм пером, не вдаючись до політичного контексту. А контекст, либонь, був такий: ось дивіться, мовляв, яка в нас руйнація, і все через вашого Рузвельта з Черчіллем, які затягли відкриття «другого фронту». Однак Стейнбека контекст не дуже-то й тривожив. Він просто писав те, що бачив, не згадуючи Голодомор, репресії, Колиму з Магаданом і недавню війну, зокрема чергові «помилки» в ній радянської партійної еліти. Уся книжка пронизана болем американців, які й самі понюхали пороху на європейських фронтах, але та-ко-о-го ще не бачили. Люди, на чиї плечі лягла війна, тил і відбудова зруйнованого, були епіцентром їхньої симпатії. (Навіть якщо вони й допитувались тривожно в гостей про неіснуючу «американське загрозу». Причому увечері за чаркою це питання – з вуст чоловіків, братів та сусідів тих усміхнених жниць на полі та танцювальниць у клубі – часто звучало звинуваченням).
Однак тодішньому керівництву якось забулись тоді власні гасла, на зразок «Человек шагает как хозяин…», і воно не оцінило візиту Стейнбека з Капою. Мовляв, що з того, що Капа нафотографував наших колгоспниць?!.. Адже Стейнбек он посмів висловити своє враження від гігантських портретів Сталіна, що ледь не на кожному кроці лізли на очі. Та й п’єсі «Російське питання» К. Симонова він дав оцінку, на яку не розраховували ні компартійці, ні їхній вірний рупор газета «Правда»: «П’єса далека від того, щоб збагатити справжністю радянське розуміння Америки й американців…» (стор. 112). А ще раніше «цей Стейнбек» так був знахабнів, що в своїх «Гронах гніву» показав американського фермера не на підводі, як у СРСР, а на автомобілі. Тож в’їзд Стейнбеку до СРСР після виходу з друку «Російського записника» (1948) було заборонено. Роберт Капа загине з фотоапаратом у руках, наступивши на міну десь на війні в Індокитаї (1954).
Вклонімося їхній пам’яті, бо вони не тільки вдягли ореол святості на повоєнне покоління, а й не побоялися опинитися в себе в США в «чорному списку».
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
