(Рубрика «Точка зору»)
17 липня президент України Петро Порошенко та прем’єр-міністр Молдови Павло Філіп відкрили перший молдовсько-український митний пункт пропуску «Курчуган-Первомайськ» на придністровській ділянці кордону. Цьому відкриттю передували гучні заяви. Влада невизнаної Придністровської «республіки» висловилася критично щодо появи такого пункту. Це, вважайте, посягання на її суверенітет! У Держдумі Росії теж висловили «занепокоєння» з цього приводу – на що Міністерство закордонних справ України відповіло окремою заявою.
Під час відкриття митного пункту пропуску Порошенко заявив, що Україна готова максимально сприяти відновленню територіальної цілісності Республіки Молдова. При цьому, зрозуміло, малася на увазі проблема Придністров’я.
Звідки взялася Придністровська «республіка»?
У складі Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1924 по 1940 рік існувала Молдавська Автономна Радянської Соціалістичної Республіки, яка включала переважно райони Придністров’я й деякі райони нинішньої Одеської області. Майже половину населення цього державного утворення становили українці, третину – молдавани.
У 1940 році Радянський Союз анексував Бессарабію. Молдавська автономія була ліквідована, натомість створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Тоді Придністров’я, яке було частиною молдавської автономії, увійшло до складу радянської Молдавії.
Розвал Радянського Союзу призвів до активізації в Молдавії, як і в інших радянських республіках, рухів національного характеру.
Молдавія ж в етнічному плані була далеко неоднорідною. Тут існували й існують райони, де проживають українці. Переважно вони концентрувалися в Придністров’ї. Проте українська меншина ні в радянські часи, ні в часи теперішні не мала можливості нормально задовольняти свої національні потреби. У результаті цього українці Молдови зазнали русифікації – як і інші національні групи, наприклад гагаузи. Додайте до цього чималу кількість направлених на роботу в Молдавію росіян.
До найбільш радянізованих і русифікованих регіонів Молдавії належало саме Придністров’я – індустріальний та урбанізований район республіки. Міста тут були переважно російськомовними. Нині етнічний склад Придністровської «республіки» визначається трьома великими національними групами (росіянами, молдаванами й українцями), кожна з яких становить близько 30% населення.
Ще в 1990 році місцева влада в Придністров’ї почала дистанціюватися від Кишинева. Не без того, що тут попрацювали радянські спецслужби, які в той час у республіках спеціально створювали вигідні їм рухи.
25 серпня 1991 року Придністров’я проголосило незалежність – за два дні перед тим, як це зробила Молдова.
Далі було збройне протистояння між молдовською стороною й Придністров’ям у 1992 році. Придністровців підтримала 14-а російська армія, яка перебувала на їхній території. 21 липня 1992 року Молдова й Росія підписали угоду про врегулювання придністровського конфлікту.
Анклав «русского мира»
Придністровська «республіка» хоча й не була визнана Росією, однак її існування значною мірою забезпечувалося російськими дотаціями. Економічне життя нинішнього Придністров’я визначається діяльністю фірми Sheriff, яка контролює близько третини економіки «республіки». Також під її контролем перебуває й політичне життя. Більшість депутатів придністровської «верховної ради» представляють члени партії «Обновление», котра є нічим іншим, як репрезентантом Sheriffа. Ця партія використовує проросійську риторику і в плані політичному зорієнтована на Росію. Правда, бізнесові інтереси Sheriffа є не лише в Росії, а й в Україні і навіть у країнах Євросоюзу.
Хоча «республіка» вважається багатонаціональною і навіть має три офіційні мови (молдавську, російську та українську), насправді тут здійснюється політика русифікації, твориться культ Росії.
Один із моїх молдавських колег, який має родичів у Придністров’ї й їздить туди, висловився в тому сенсі, що ця територія є втраченою для Молдови. За час існування самопроголошеної «республіки» там виросло нове покоління, яке не сприймає Молдову. Воно виховане в проросійському дусі. У школах вчать за російськими підручниками. Також російською пропагандою зомбоване місцеве населення. Для нього Путін, вважайте, цар і бог. «Мені важко спілкуватися зі своїми родичами, – говорив цей колега. – Коли в нас заходить розмова на теми політичні, я переводжу розмову на інше».
Також події в Україні мали стосунок до того, що відбувалося в Придністров’ї. Невдовзі після Помаранчевої революції, в 2006 році, тут був проведений референдум про приєднання до Росії. Зрозуміло, понад 90% висловилися «за».
«Придністровську карту» активно розігрували росіяни після Революції гідності. У березні 2014 року «верховна рада» «республіки» звернулася до Держдуми Російської Федерації фактично з пропозицією прийняти Придністров’я до складу Росії. Готувалася взаємодія цього утворення із так званими «новоросійськими республіками» – особливо з одеськими «новоросами».
Останнім часом Україна почала прискіпливіше контролювати «придністровсько»-український кордон. Певно, в Києві зрозуміли: Придністровська «республіка» – це не лише проблема Молдови, а й України. З цим, зокрема, й пов’язане відкриття спільного молдовсько-українського митного пункт пропуску «Курчуган-Первомайськ» на придністровській ділянці кордону. Мали значення під час цього відкриття й виступи Порошенка та Філіпа, в яких прозвучав осуд сепаратистів Придністров’я. Будемо сподіватися, що після цього настануть інші кроки. Адже Придністров’я для Молдови – це приблизно те саме, що для України Крим та зайнята російсько-гібридними військами частина Донбасу. Допомагаючи вирішувати нашим молдовським сусідам їхню придністровську проблему, ми робимо певний крок і у вирішенні своїх проблем, пов’язаних із Кримом та Донбасом.
Проте, хочеться, аби керівництво України не забувало, що на теренах Придністров’я проживає велика кількість українців. Навіть головний університет «республіки» названий іменем Тараса Шевченка. Національно-культурні потреби цього населення майже не задовольняються. Може, пора подумати над цим?
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
