(Рубрика «Точка зору»)
Ранок починається стар-баксом на Ліонському вокзалі. Коли перед тим всі світлофори червоні, всі таксі повільні, всі вантажівки тупі, всі пішоходи нахабні. Але не дивлячись на їхні спільні старання, вам таки вдається дістатися вокзалу аж за 15 хвилин до відправки поїзда. Тому є час помедитувати на стар-бакс в очікуванні свого капучіно. «Dimitry» – читаю я на паперовій чашці, що передує моїй. Знову, думаю, понаїхало з-за «поребрика», кричати «Париж-наш». Розглядаюся в пошуках цього Дмітрія, уявляю собі чогось балеруна у білих лосінах, як у мультику про Балерину, там він теж був зі східних країв. А про мультики мені сьогодні думати прямо показано: я взагалі-то на фестиваль анімаційних фільмів та креативних технологій в Аннесі їду. Найбільший у Європі. Там є Український Національний анімаційний стенд, щоб ти знав, Дмітрій, моя свіжа гордість і радість, так шо не думай собі, і виходь ставати в чергу за сумками Біркін, нам не по дорозі.
Тим часом Дмітрій виявляється високим чорношкірим баскетболістом із дредами. Ну що ж, буває. Здається, мій день сурка імені мультиків починається правильно.
Вагон TGV «Париж-Аннесі» набитий мультяшною публікою. В основному молодими людьми в районі тридцяти.
– Ви чули, що виходить новий «Спайдермен»? (У французькій версії це «Спідерман», і на другому році життя тут у мене навіть перестало сіпатися око).
– Дивися, яку він корову намалював: у лобутенах! А мультик знаєш, як буде називатися? «Всинови бика!»
(Тут вони регочуть, їхні «бики» співзвучні з «рагулями» так само, як і в нас. Beauf – Beuf ).
– А ти читала цей сценарій? Дуже, дуже добре написано!!!
Хлопець читає надрукований літерами старої друкарської машинки сценарій і сміється. А я ловлю себе на тому, що в житті не читала сценарію для мультиків.
До Аннесі люди за цим і їдуть – читати сценарії, продавати сценарії, подаватися на конкурси довгого й короткого метру, домовлятися про копродукцію, заявляти, зрештою, про своє існування на цьому безкрайньому ринку для дітей і дорослих.
Україна цього року бере участь в Аннесі вперше. Два таких самих потужних фестивалі є ще у Канаді й у Південній Кореї. Якщо отримуєш перше місце в конкурсах одного з них, автоматично потрапляєш у відбір на «Оскар».
Містечко на озері Ансі живе і бурлить у ці червневі дні. Всюди люди з бейджами учасників, черги на покази, переповнені місцеві кав’ярні, де дівчата з кросівок перезуваються в підбори для вечірок-прийняттів усіх можливих країн, залюднений пляж, катамарани, мультяшні герої. Мене пронизує дитяча радість уже на сам вигляд банера Cartoon Network на головній локації фестивалю, для мене це канал щастя нон-стоп.
Взагалі, сам Аннесі нагадує Львів під час Книжкового форуму, от тільки замість стендів із книжками – стенди з мультфільмами.
«Animazing stories from Ukraine» – читаю гру слів і посміхаюся. От він, український стенд. Відразу кидається в очі «Мавка», презентацію якої робили ще на Книжковому Арсеналі, екранізація всім відомої «Лісової пісні» Лесі Українки, тільки от, як обіцяють автори, зі щасливим кінцем.
Симпатяга з постеру – Віктор Робот – цього року бере участь у низці презентацій для копродюсування. Знайомий з дитинства Петрик Пяточкин, кажуть, отримає нове життя – його тут також представлятимуть, студія KAPI. Анімований комікс «Кобзар» від Nebesky Studio – це просто моя давня мрія про героїзацію української історії для школярів. Як і, зрештою, терапія для тих, хто зазнав у школі навчання історії за радянським лекалом. Для найменших Дмитро Лісенбарт мультиплікатор-тато 2-річної Марійки розробив навчальний серіал Smart Babies. Такий продукт мав би зацікавити як Міністерство освіти, так і Міністерство охорони здоров’я й Міністерство екології та природних ресурсів одночасно: дітей вчать берегти довкілля, розбиратися на корисних і шкідливих для них явищах, опрацьовувати нову інформацію, розмовляти англійською й готуватися до найближчого майбутнього. Книжку «Мама поспішає додому» я читала колись своїм донькам, а тепер режисер Євген Альохін спільно зі студією Glowberry робить за її мотивами серіал.
В рамках фестивалю Annecy відбувається Mifa market, величезний базар цифрового й аналогового щастя: ляльки, трейлери на плазмах, каталоги, мультимедійні презентації. Часто це суто естетсько-бізнесова справа, а інколи й політична, як у випадку з окремим стендом Каталунії.
Приходили гості з-за «поребрика»
До речі, за кілька годин до мого приїзду на український стенд приходили гості з-за «поребрика» (хтось їм розказав, що в українців крутий стенд). Не провокували, знову пробували штовхати дискурс про всє-ми-братья і що культура поза політикою. На що наші аніматори ввічливо сказали, що якраз культура і політична ситуація завжди пов’язані, тому їм краще вести подібні дискусії деінде.
Потім росіяни приходили на українську вечірку в лаундж-зону фестивалю. Ніхто їх не проганяв, вечірка для всіх аніматорів, але російські гості, м’яко кажучи, залишилися дещо самотніми і лишилися не надовго. Чесно – нелегко однозначно судити про стосунки вчорашніх друзів по мультиплікаційному цеху. Мистецтво, якщо брати суто виробничий аспект, має право лишитися поза політикою.
Але якщо згадати «напутсвєнне слово» Путіна до цих самих аніматорів перед поїздкою на Аннесі, де він на повному серйозі переконував робити кота Матроскіна сільським жителем, бо ж у них крєстьянін сільний, постає великий знак запитання: хлопці, ви що, серйозно?! Тепер воно і в мультики у вас встряє?! І вас це не коробить? Так давайте я вам покажу готового мультика-путіна: він у мене у «Ватніку» був просто незрівнянний...
Не буду конструктивно критикувати наш контент
Я зараз принципово не буду конструктивно критикувати наш контент. Я не належу ні до тих, хто перехвалює культурний продукт тільки за те, що він український, ні до тих, хто його ганить із тієї ж причини. Хіба що радила би замість того, щоби ліпити готовій моделі Шрека дві додаткові пари рук і копіювати білку з «льодовикового періоду», просто змінивши їй колір, придумувати щось своє і автентичне. Бонус буде значно вищим за зекономлених на готовій 3-D моделі парі тисяч доларів. В цьому сенсі потішили польський та естонський стенди – сміливо, оригінально, кожен образ запам’ятовується, а значить, мульт має всі шанси стати культовим і не загубитися в безкрайньому океані світової анімаційної індустрії. Бо щоби копіювати Дісней, треба бути Китаєм чи Індією з їхніми бюджетами. А коли ти не в змозі посадити окремого мультиплікатора, що відповідатиме у всьому фільмі за рух однієї-єдиної (!) прядки волосся героїні (як робила в Голівуді київська мультиплікаторка для мультика «Відважна»), то нічого і роззявлятися. Ліпше бути poor but cool, ніж робити дешеву підробку з дорогою претензією.
На моє припущення про те, що найбільша проблема вітчизняної анімації – це відсутність потрібних бюджетів, виконавчий директор UAnimA Олена Голубева хитає головою. «Тут ще проблема в браці людського ресурсу. Щойно виховаєш молодого професіонала, помітивши його талант ще на рівні юнацької студії мультиплікації, як він тут же отримає міжнародну відзнаку і перебирається працювати за кордон. І ти лише розводиш руками, й продовжуєш терпляче готувати нові кадри...» Їх важко засуджувати, цих молодих людей, що більше бачать своє майбутнє де-небудь в студії Pixar чи Disney. (Коли вперше Disney Studio оголосили конкурс анімації, його виграв українець Сергій Кушнеров). Тут вже більше питання особистої амбіції і що тобі дорожче: хороший заробіток і можливість зростання на Заході, чи можливість мати амбітний проект, який може «вистрілити» тут. Звісно ж, висока конкуренція дисциплінує молодих професіоналів, але чи є сенс міняти своє ім’я молодої зірки української анімації на становище «одного із» у морі західної індустрії? Тут кожен хай вирішить для себе.
Автори пректу мульт-серіалу «Мама поспішає додому» не прогадали, зробивши ставку на оригінальний контент. Їхній пітч отримав друге місце на конкурсі проектів в Аннесі. А почалося все з однойменної книги авторства Світлани Дорошевої, ілюстрації Ольги Дегтярьової (Glowberry Books 2010). Як на мене, екранізація дитячих книг – дуже перспективна річ. В Україні виросло прекрасне покоління авторів та ілюстраторів, що творять образи «з голови», а не за калькою, тож питання появи українських мумій тролів – це питання часу і щасливого випадку.
Із чудового й демократичного в Аннесі – масштабні покази нових мультиків оупен-ейр. Масштабні – бо на траві біля озера можна вмістити сотні чи й тисячі глядачів.
Сімейних глядачів із ковдрами, пікніками й наметами, індивідуальних глядачів із їхніми велосипедами, глядачів, не викинутих за борт соціуму – з їхніми візками та друзями, глядачів-злидарів, що притягнуть сюди свої матраци з робочого місця, щоби теж відпочити, разом зі своїми чотирма дітьми з румунським паспортом і сирійською табличкою, глядачів-поліцейських, що вийшли зі своєї машини і стоячи дивляться фільм про песика Снупі... Саме це мене тут і вразило. Мультфільми об’єднують всіх. Дорослих, дітей, серйозних, смішних, швидких і повільних. Показ закінчиться серед ночі, і всі щасливо підуть додому – легким серцем і вірою в те, що добро обов’язково переможе зло.
Окреме дякую хочеться сказати Українській Державі. Фінансування проекту, за поданням Посольства України у Франції, частково здійснювалося за рахунок програми МЗС «Щодо покращення іміджу України». Ще трохи, і ця скала пролупається іще на додатковий сантиметр, а потім іще й іще. І бюджети подій культурної дипломатії в кілька десятків тисяч доларів (для порівняння: щорічний бюджет російського «Госкино» складає близько 1 мільярда доларів) не здаватимуться чимось захмарним. Бо така присутність і перемоги, як наших аніматорів в Аннесі, вже найближчим часом покаже, чого варта м’яка сила культурної дипломатії. Особливо в цих умовах, особливо під час війни, ми повинні невтомно показувати, що є невід’ємною частиною світової культури. Сучасної, незашкарублої, спрямованої у майбутнє й гуманістичної.
Ірена Карпа – письменниця
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
