(Рубрика «Точка зору»)
Нещодавно в українських мас-медіа з’явилася новина. Юрію Андруховичу 9 вересня цього року мають вручити Премію Вілениці. Це – літературна премія, яку щороку дають на міжнародному літературному фестивалі в Словенії. Претендувати на неї можуть письменники Центральної й Східної Європи.
Звісно, Премія Вілениці – не літературний Нобель. Та все ж… Вона достатньо відома. І можна лише порадіти за нашого співвітчизника – хто б як не ставився до його творчості. Можна порадіти й за Україну. Її ім’я прозвучить у культурному світі Європи – до того ж у контексті позитивному.
Але, замислюючись над цією подією, розумієш: визнання Андруховича в європейському літературному світі – це практично лише заслуга цього письменника. Українська держава майже нічого не робить, щоб її культурні діячі, принаймні письменники, «засвітилися» на міжнародному рівні. У нас немає своєї інституції, яка б сприяла перекладам творів українських авторів на іноземні мови й займалася просуванням цих творів за кордоном. В інших державах такі інституції є. Бо влада в цих державах розуміє: просування своєї культурної продукції в зарубіжних країнах – це позиціонування держави в світі, підняття її престижу. У нашої ж влади, схоже, такого розуміння немає. Чи майже немає.
Український письменник, котрий хоче стати відомим за кордоном, часто-густо мусить шукати зарубіжні ґранти, на які здійснюються переклади його творів. На українську владу тут особливих надій немає.
Чи потрібна українській владі українська культура?
Чи сприяє українська влада розвитку української культури? На це питання, радше, можна відповісти ні, аніж так. Звісно, є різні причини цього явища. Це й переважно постколоніальна свідомість владної еліти, яка зорієнтована на чужоземні культурні цінності (передусім російські). Це й «хуторянство» цієї еліти, яка не бачить місця України в світових процесах. Як і не розуміє того, що культура позитивно могла б позиціонувати Україну на міжнародній арені. Для нашої владної еліти українська культура – це щось залишкове, таке, що не вартує особливої уваги.
І таке байдуже ставлення до української культури характерне не лише для представників владної еліти, які не ідентифікують себе українцями. Те саме можна сказати про тих представників еліти, що вважають себе щирими українськими патріотами.
Із цим не раз доводилося мені зустрічатися. У черговий раз – нещодавно. Виглядало це яскраво й майже анекдотично.
Літо, як відомо, час різноманітних фестивалів, котрі мають і свою культурну складову. На одному з них кинулася в очі така картинка. Приїхав на фестиваль представник влади, який зараз обіймає високу посаду в одній із західноукраїнських областей. Ходив він, розглядався, чим то нарід посполитий на фестивалі займається. Підійшов до стола, де була викладена художня література, якою торгували самі автори. Був серед них знаний лауреат «Коронації слова» й, відповідно, його книги, нещодавно видані. Владний чоловік, як і годиться «високому політику», поручкався зі всіма письменниками. Байдуже ковзнув поглядом по книжках. Сказав: «Хай вам Господь допомагає». І ні однієї книжки не спромігся придбати. Зате після цього, вийшовши на сцену, десь зо шість разів гучно прокричав «Слава Україні!» Було би смішно, якби не було так сумно.
На жаль, байдуже ставлення української влади до української культури в період незалежності призвело до того, що ця культура, котра й так була маргіналізована за радянських часів, у деяких моментах ще більше маргіналізувалася. Якщо візьмемо популярні жанри, то бачимо витіснення української пісні з нібито українських мас-медіа. Те саме стосується кіно. Українські фільми сьогодні – майже екзотика. На книжкових розкладках домінує російська книга. А що вже говорити про маргіналізацію україномовних мас-медіа…
І відбувалося це не через те, що українська культурна продукція не здатна конкурувати. Вона опинилася в стані недобросовісної конкуренції, який створила не без впливу Росії байдужість української влади. Ця байдужість дорого коштувала. На сьогоднішній день ми маємо територіальні втрати – Крим, частково Донбас. Території, до речі, які так і не були освоєні українською культурою.
Лише останнім часом влада робить певні кроки, щоб виправити становище. Це й введення квот для української пісні, й певні заходи щодо українізації мас-медіа, й створення бар’єрів для експансії книг із Росії… Є багато критиків цих заходів, а ще більше – критиканів. Однак, щоб там хто не говорив, ці заходи дають ефект. Поступово починають набирати сили українська популярна пісня, книжка… Лише б не зупинялася ця тенденція. Але для цього треба створювати не тільки бар’єри для російської експансії, а й мати вартісні культурні програми. І, звичайно, кошти для реалізації цих програм. Та похвалитися тут немає чим. Принаймні поки що.
Чи працює наше культуртрегерство за кордоном?
Розвинуті держави чимало роблять для того, щоб представити свою культуру за кордоном. І не останню роль у цьому плані відіграють дипломатичні представництва цих держав. Наприклад, польські представництва організовують культурні акції. Так, у різних куточках України вони недавно презентували фотовиставку, присвячену Єжи Гедройцу. На це, як і на подібні акції, не треба витрачати великі гроші. Але вони дають ефект, формують в українців позитивне ставлення до Польщі. Активно діють у нас і дипломатичні представництва Угорщини та Румунії.
А як працюють у цьому плані українські дипломати за кордоном? Чи реалізовують вони культурні програми в Польщі, Румунії, Молдові, Словаччині, Білорусі, зрештою, Росії, де існують українські етнічні території? Чи роблять це вони в країнах Євросоюзу, в яких зараз проживає чимало українських трудових емігрантів? Те саме можна запитати щодо роботи українських дипломатичних представництв у США, Канаді, деяких країнах Латинської Америки, де є великі українські діаспори. Адже це ті середовища, які охоче сприйматимуть українське культуртрегерство й формуватимуть позитивне ставлення до Української держави в своїх країнах.
Відповідь на поставлені питання буде переважно негативною. Звісно, трапляються винятки. Але нечасто. І справа тут не тільки й не стільки в фінансових можливостях, скільки в тому, що українські дипломати не хочуть бачити цієї проблеми.
Та все ж будемо оптимістами. Хочеться вірити, що українська влада усвідомить потребу в розвитку української культури. Буде розвивати її в своїй країні, а також займатиметься культуртрегерством за кордоном.
Інше питання – коли це станеться?
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
