Книга «Nomina»: Бандера, Чайковський, Ворхол – люди з України

Бандера, Брежнєв, Параджанов, Довженко, Єжи Лєц, Ворхол, Чайковський… Нобелівські лауреати, володарі «Оскара» та «Греммі», кавалери французького Ордена почесного легіону. Повернути «розібрані світом» імена відомих особистостей, які «проросли на українському ґрунті» вирішила видавець Валентина Кирилова. Вона зібрала в одній книзі 160 історій життя вихідців з України зі світовим ім’ям. Над проектом «Nomina» (в перекладі з латині «імена») Валентина Кирилова працює вісім років, його вона присвятила сину.

Валентина Кирилова: Задум створення цього альбому я насамперед пов’язую зі своїм сином Артемом. Саме він спонукав мене спочатку до ідеї, а потім до її розвитку.

Ще коли він був малим, я, історик за фахом, йому дещо розповідала з історії України, а він дуже щиро дивувався. Приміром, коли Артем почув, що Чайковський безпосередньо пов’язаний з Україною – з козацького роду Чайок, він мені не вірив. Казав, що так не може бути, бо всі кажуть, що це російський композитор.

Потім коли ми стояли в черзі до рентген-кабінету, я йому розказала про Івана Пулюя, про те, що цей апарат першим винайшов українець. Коли ми були в музеї братів Люм’єрів, я йому розповіла про Йосипа Тимченка, який демонстрував свій фільм в Одесі за кілька років до того, як зробили це брати. І дитина щиро дивувалася!

Пояснити йому, коли і чому Булгаков, Гоголь, Миклухо-Маклай, Скліфосовський, Мечников, Соня Делоне чи Стравінський стали надбанням Росії, мені було доволі тяжко. Поколінню, яке народилося в незалежній Україні, і позбавленому комплексу меншовартості, притаманного багатьом з нас, це здається доведеною до абсурду історичною несправедливістю.

Я зупинилася, задумалася і сказала собі: стоп – ти мусиш зібрати ці імена принаймні для своєї дитини, щоб він мав оцей фундамент під ногами, а не висів у повітрі.

І років вісім тому я почала упорядковувати сам список, який потім у доповненому вигляді вилився в альбом, який ми зараз маємо. Тобто цю ідею мені підказало саме життя.

Артем Кирилов (син): Мені дуже цікаво вчити історію України чи світу через людські долі. Це – прикольніше, ніж по документах чи по офіційних версіях. Бо через долі людей ми можемо дізнатися історію зсередини: як ці люди її переживали. І тому, щоб мені було цікаво пізнавати нашу історію, у мами з’явилася ідея створення цієї книги. Тоді мені було вісім, сьогодні – 15 років.

– Книгу Ви називаєте «родинним альбомом». Чому Ви обрали саме цей формат для того, щоб розповісти про людей, які якимось чином пов’язані з Україною?

Валентина Кирилова: Звісно, вже тоді існувало багато книг, на кшталт, «сто видатних українців», але я намагалася від цього відійти. Мені хотілося зробити це інакше, тому обрала формат родинного альбому.

Бо родина – це не лише українці, це значно ширше поняття. Якщо моя племінниця, а так і є насправді, вийшла заміж за Пола з Ямайки, то він автоматично став моїм родичем. Зараз він працює в Силіконовій долині і я цікавлюся його успіхами, і певною мірою ставлю Артему його за приклад, тому що хлопець сам всього досяг. Я вирішила використати це і у формуванні цієї книги.

Водночас я не прагнула зібрати тут лише позитивних персонажів, адже в кожній родині є різні люди. В передмові до видання «Листі синові» я написала: «Я прагнула бути з тобою чесною, тому й зібрала в цьому альбомі не лише тих, ким варто пишатися і наслідувати».

Якщо ви візьмете свій родинний альбом, то зрозумієте, що там не ділять на хороших і поганих. В альбомі зібрані світлини різних людей. У нашому, зокрема, є такі родичі, яких я, можливо, тисячу років не хотіла б бачити, але їхні світлини є у моєму альбомі. Чому? Щоб я і мої діти, і мої нащадки могли розуміти, що якийсь вчинок цього чоловіка хороший і варто з нього брати приклад, але повторювати його помилки не варто.

Через це в альбомі знайшлося місце й Микиті Хрущову, Леоніду Брежнєву, та й доволі суперечливій постаті – медіамагнату Роберту Максвелу. Адже й через ці долі, їхні вчинки також прочитується історія не лише України.

Історія дуже яскраво прочитується через долі людей. Коли при владі в СРСР був уже Микита Хрущов, який є етнічним українцем, в цей час вбивають іншого українця Степана Бандеру. І цікаво, що коли я це формувала, то вони потрапили в один період.

Тому що якщо зробити зріз доль: хто не втік у певний період – був репресований, як Лесь Курбас чи кримськотатарський мислитель Бекір Чобан-заде. А той, хто емігрував, тікаючи від більшовицької навали, – прославився. І оце переплетіння доль є дуже цікавим.

Мені хотілося згадати про того самого Кульчицького, який навчив Європу пити каву. Мені хотілося обов’язково згадати про Максима Березовського, тому що відомо, що на стінах Музичної академії в Болонії є лише дві меморіальні дошки студентів-іноземців, які там вчилися. На хвилиночку, Моцарта і Березовського. І мені хотілося, щоб моя дитина про це знала.

Тобто я не маю права розставляти акценти: хороший, поганий, оперувати штампами. Бо людина прожила життя, в свою епоху і історія певною мірою розставила усе на свої місця, хоч і не завжди справедливо.

– Чи чули ви вже закиди від людей, які не погоджуються із вашим варіантом списку. Приміром, одним з аргументів може бути, що відома постать, про яку ви згадуєте в «родинному альбомі», можливо, свого часу й сама не вважала себе українцем?

Валентина Кирилова: Структурою книги я певною мірою захистилася від таких нападок. Це не книжка про те, що видатні українці дали світові. Це – родинний альбом, а туди потрапляють дуже часто спонтанно – особи і фотографії.

І якщо повертатися до того ж Сержа Генсбура, батьки якого виїхали з України, і який став культовою фігурою у Франції, вочевидь, він себе не ідентифікував українцем, він пережив таку долю і таку окупацію із цією жовтою зіркою, щоб іще думати про те, що він єврей, батьки якого народилися в Україні.

Ми так само мусимо говорити про те, що Володимир Даль, який склав словник російської мови – з України. Він навіть писав українською. Звісно, не правильно сказати, що він українець, бо у нього батько данець, а мати німкеня. Але він підписував свої роботи як «козак луганський». Це наша людина!

Але ми так само повинні пам’ятати про Чайковського, мати якого була француженкою. Я не знаю, ідентифікував себе чи не ідентифікував. Я хочу, щоб ці імена знав мій син.

І навіть людина, яка, можливо, не ідентифікувала себе з Україною, і її так само треба повертати, бо це живлення для наших дітей. Я стаю на позицію радикалізму. Хоча б інтелектуального.

– Наскільки складно було збирати імена?

Артем Кирилов: Пошуком займалися вся наша родина і всі наші друзі. Люди згадували когось і запитували: чи є такий-то? І список поповнювався, в оригінальному списку мами було імен 100 і ще 60 – знайшлися таким чином. На пізній стадії я навіть долучився до редагування і переклав з десяток текстів.

Як реагують люди, які дізнаються, що та чи інша видатна постать якось пов’язана з Україною?

Валентина Кирилова: Люди дивуються, одна цікава мені людина запитувала: «Вау! А що Бердяєв з України?». Звісно, з України. Чехов, Чайковський, Скліфосовський теж.

Парадокс e тому, що попри 25 років незалежності, ми ніяк не можемо пройти період самоідентифікації. Тому що навіть за ці роки ми не зрозуміли – що ми за нація, хто ми є і чого варті. Цей процес досі триває.

І, на превеликий жаль, зараз відбувається великий відкат назад, коли читаю у «Фейсбуці» про флешмоби, на кшталт, «я спілкуюся українською», читаю про мовні квоти для радіо і телебачення, я дивуюся. І в цьому парадокс України, як держави.

Цей шлях давно пройшли і забули пострадянські країни, а ми досі не можемо зрозуміти, якою мовою ми розмовляємо. Після Майдану я стала доволі радикальною в цьому відношенні, я вимагаю, щоб зі мною розмовляли українською мовою. Я впевнена, якщо люди прогорнуть ці сторінки, то процес самоідентифікації піде швидше.

Ми мусимо повернути розібрані світом і особливо нахабними сусідами імена людей, які проросли звідси і які стояли на українському ґрунті. Я знайшла вісім світових лауреатів Нобелівської премії, вони формувалися тут – в Україні. Ця земля їх живила. Я не можу собі дозволити і ніколи не дозволю забрати шмат чужої землі чи ввійти зі зброєю на чужу територію, але я мушу повернути Україні її імена.

Артем Кирилов: Зазвичай, якщо людина – культова, то реакція експресивна. У моїх однокласників зазвичай – легкий шок, більшість не вірять і перевіряють у «гуглі», чи дійсно це так.

На презентацію альбому на «Книжковому Арсеналі» прийшли кілька моїх однокласників з київської гімназії. Мені було приємне їхнє захоплення, зокрема, виконавцем головної ролі «Зоряного шляху» – містером Споком. Адже голлівудський актор Леонард Німой, який його зіграв, також походить з України. Є друг, який захоплюється детективами. Він читав і твори Джорджіо Щербаненка – батька італійського кримінального роману і тепер пишається, що вони земляки.

У мене є один гарний друг у Литві. Він отримав книгу, швидко продивився і через деякий час написав: «Артеме, вау, я не знав, що ця чи ця відома постать – з України, адже в Литві вони вважаються своїми». Йому було цікаво дізнатися, які є «конекшини» української історії через долі людей, які там описані з Литвою. Ми знайшли спільні теми для розмов, знайшли, про що можна подискутувати.

Мені це допомагає зблизитися із якимись друзями із закордону, які в мене є. Адже завжди можна знайти якогось персонажа, який об’єднує два наші народи, наші дві країни. І таким чином вивчати нашу спільну історію.

– Хто читач вашої книги? Адже вона містить також англійський варіант текстів, отже, адресована не лише українцям?

Валентина Кирилова: До перекладу текстів англійською мене спонукали останні події в Україні. Стало зрозуміло, що про нас не знає світ. Коли я розповідала про свій проект за кордоном, то одна литовка мені сказала, що це нечесно, мовляв, у вас такі події в Україні відбуваються, я теж хочу прочитати. І я тоді вирішила відкласти з видавництвом і зробити ще переклад англійською.

Мені здається, що ця книга для всіх, я її адресувала своєму синові Артемові і всім, хто прагне знати більше. Не лише дітям, яким 15 років. Їм, може, ще інтелектуально треба дозріти, щоб ставити собі питання: хто я є на своїй землі?

І головне – самовизначитися насамперед повинні люди, які при владі в Україні. Тому що громадянське суспільство – це одна частина, а держава-Україна – це зовсім інше. Тому державники України мають переглянути цей і ще багато таких альбомів.

– Артеме, чи багато твоїх друзів захочуть прочитати цю книгу і чому це важливо?

Артем Кирилов: Безперечно, не всі. Адже не всі люди цікавляться нашою історією чи іншими темами. Але знайдуться ті, кому це дуже цікаво. Я впевнений, що не можна знайти людину в Україні, яка б знала всі ці імена, особливо люди мого віку знайдуть для себе щось нове.

Моєму поколінню треба її прочитати, для того, щоб було відчуття національної гідності, щоб було зрозуміло, що Україна внесла свій вклад у світову історію, науку та мистецтво. І щоб, дійсно, було чим похвалитися. Щоб не вважали, що всі талановиті люди – росіяни, а навпаки – знали, що у них наше коріння. І це важливе розуміння, бо на цьому базується наша країна.

Книга мені допомогла із пошуком причин для гордості, що я українець.

– Проект «Nomina» завершений?

Валентина Кирилова: Книга розділена на сім розділів, починаючи від 958 року і закінчуючи 1953-м – роком народження Квітки Цісик, тому що по суті закінчується жива повна інформація. А далі – йде додатковий список, як поштовх для пошуку Артему. Зрозуміло, що цей проект не закінчений і не може бути закінчений.

Якщо людина відкриє книжку і знайде три імені, які її здивують, я вже вважаю, що це «моя» людина. Я закликаю долучатися до пошуку нових імен.