Радянські табори для військовополонених були експортною моделлю ГУЛАГу – історик

Табір для військовополонених ГУПВІ (Головне управління у справах військовополонених та інтернованих військових НКВС) був експортною моделлю ГУЛАГу, розповідає російський історик Олександр Кузьміних. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповів про те, кого і у яких умовах утримували у Грязовецькому таборі.

– Грязовецький табір був створений у вересні 1939 року та існував до кінця 1948-го, тобто, трохи менше десяти років, а взагалі він належить до перших таборів для військовополонених у Радянському Союзі. Щойно частини Червоної Армії війшли на територію Польщі, НКВС отримав вказівки розробити штат управління у справах військовополонених, було сформовано вісім таборів. Переважно вони були на території України і Білорусі, а вже потім створили два табори у Вологодській області, один з них – Грязовецький.

– Тобто, Радянський Союз, як він сам декларував, у Другій світовій війні не брав участі, але формальні структури у справах військовополонених у ньому вже були?

– Абсолютно точо, тут є певний правовий казус. Радянський Союз офіційно не брав участі у війні, але в складі НКВС було управління щодо військовополонених, а це свідчить про те, що насправді форми участі у війні були. І, до речі, це створило складну ситуацію: ким вважати цих поляків. Згідно з усіма документами НКВС, вони проходять як військовополонені. З іншого боку, наркомат закордонних справ пропонував їх називати інтернованими, але відомство Берії їхній статус визначало саме як військовополонених.

– Тобто, у 1939-1940 році це були поляки і фіни, а вже потім стали надходити військовополонені з країн, що воювали разом з Гітлером. Крім німців багато було представників інших національностей?

– У Вологодській області, наскільки я пам’ятаю, були представники приблизно тридцяти національностей, і зустрічалися навіть екзотичні, наприклад бразильці. Зрозуміло, іспанці. Щодо фінів, то Грязовецький табір був найбільшим місцем утримання полонених Зимової війни. Тут було 598 осіб з 876, захоплених у полон, але вже в квітні 1940 року вони були передані на батьківщину. До речі, ще у 1941 році у нас утримувалися перебіжчики кордону, військовослужбовці англійської та французької армій, які втекли з нацистського полону до СРСР. Їх інтернували, утримували на Луб’янці, а потім перевели у Грязовець. Французи тут навіть хотіли влаштувати бунт – вони були незадоволені тим, що, будучи фактично союзниками, утримуються у таборі для військовополонених, а вже у серпні 1941 року їх передали армії де Голля. Перша група поляків надійшла вже в жовтні 1939 року. І що цікаво, спочатку Берія планував якраз один з таборів Вологодської області використовувати як місце концентрації польського офіцерства. У цьому випадку місцем розстрілу став би не Катинський ліс, а Вологодський. Але Сталін, який редагував проект цієї директиви, написав олівцем: розмістити офіцерів в Старобільську.

– Мені траплялася інформація, що серед поляків у цьому таборі перебував Зигмунт Берлінг, який потім воював на радянському боці і зробив військову кар’єру у соціалістичній Польщі. А чи можна говорити, що були інші відомі в’язні?

– Так, звичайно. Серед фінів, щоправда, дуже відомих осіб ми не бачимо. Серед поляків, дійсно, Берлінг. Юзеф Чапський, відомий польський художник, генерал Єжи Волковіцький. З французів капітан П’єр Бійот, який вважався танковим асом. Серед німців Еріх Хартманн, один з кращих асів Другої світової. Тут взагалі утримувалася значна частина військовополонених з високим рівнем освіти, наприклад Ганс Карсті, відомий німецький композитор, чиї шлягери користувалися популярністю вже в післявоєнній Німеччині.

– Саме головне управління у справах військовополонених та інтернованих автоматично хочеться порівняти з головним управлінням таборів НКВС. Як можна окреслити різницю між цими системами: у поводженні, у роботі, в умовах життя? У чому спільне і у чому різниця?

– Коли я писав докторську дисертацію, я як і раз робив спробу порівняти два архіпелаги, ГУПВІ та ГУЛАГ. Відмінність архіпелагу ГУПВІ у тому, що там в основному утримувалися іноземці. За міжнародними конвенціями держава, яка захоплює у полон, має забезпечити військовополоненим режим утримання, близький до військовослужбовців своєї армії. Згідно з цим, Радянський Союз повинен був забезпечити військовополоненим більш комфортні умови, ніж ув’язненим, хоча структурно і організаційно відмінностей майже немає. Ті ж самі табори, колючий дріт, конвой, обшуки. Будувалися такі ж бараки, норми харчування були схожі, за винятком того, що офіцери і генерали отримували пайки підвищеної калорійності: до їхнього складу нерідко входили і масло, і кава. Можна сказати, що ГУПВІ було експортною моделлю ГУЛАГу.

Але ще метою ГУПВІ була підготовка так званих «бацил комунізму», тобто військовополонених, які проходили ідеологічну обробку в СРСР і потім брали участь в будівництві радянської моделі соціалізму в країнах Східної Європи. Тому, на відміну від ГУЛАГу, велика роль відводилася ідеологічному перевихованню.

– Чи існувала якась різниця у ставленні до представників різних країн? Чи вони були рівні в своєму статусі?

– Різниця була. Щойно було укладено перемир’я між СРСР і Фінляндією у вересні 1944 року, це відразу ж призвело до репатріації фінів, та й потім велику роль відігравала приналежність до тієї чи іншої держави. Італійців репатріювали вже у 1945 році. Довше за інших тримали, крім німців, ще угорців і румун. А ще довше, до п’ятдесятих років, утримували в полоні іспанців.

– Спробую припустити, що їх тримали найдовше, тому що Іспанія офіційно не воювала, у них був невизначений статус, тож Іспанія просто не могла дипломатично вимагати їхньої видачі...

– Так, тим більше що у Радянського Союзу з Іспанією взагалі не було дипломатичних контактів, а відносини між двома країнами були напруженими і конфронтаційними ще з часів Громадянської війни.

– Перша функція табору для військовополонених досить очевидна: просто інтернувати чужих солдатів. Друга, про яку Ви вже говорили, ідеологічне перевиховання. А економічна функція у ГУПВІ була?

– Ось це якраз сильно зближує табори військовополонених з таборами ув’язнених, тому що спочатку, у перших наказах взагалі нічого не йшося про їхнє трудове використання. Але вже у жовтні 1939 року ми бачимо, що у НКВС з’являється намір самоокупності цих таборів, військовополонених починають передавати підприємствам, щоб вони не тільки забезпечували самих себе, але ще і приносили якийсь прибуток. А після війни, з 1945 року, фактично ГУПВІ стає другим ГУЛАГом. Головна мета – це видно з усіх наказів і директив – щоб табори приносили прибуток державі. Хоча з точки зору окупності, за оцінками НКВС і МВС, значна частина таборів була на дотаціях і військовополонені окупали своє утримання. Їхня праця була менш рентабельна порівняно з вільнонайманими і навіть ув’язненими.

– А ось, наприклад, ті військовополонені, які були захоплені під час війни з Японією, їх розміщували на Далекому Сході, або могли привезти й сюди?

– Так, у серпні 1945 року була війна з Японією. Радянський Союз за підсумками цієї війни захопив, за підрахунками істориків, приблизно 640 тисяч військовослужбовців, з них близько 500 тисяч були вивезені до СРСР в якості робочої сили. Табори здебільшого знаходилися на Далекому Сході і у Східному Сибіру, хоча окремі групи були перевезені до України. Особливо цінувалися працівники якихось будівельних спеціальностей. Однак з точки зору економічної доцільності не було сенсу перекидати японців на захід, а німців на схід.

– Ви говорили про незреалізований французький бунт. А наскільки взагалі була велика загроза повстань чи заворушень з боку військовополонених?

– Відомо, що у ГУЛАГу хвиля протесту почалася вже в п’ятдесяті роки, після смерті Сталіна. Це відомі повстання у Караганді, Кенгірі, Воркуті. Серед військовополонених збройних бунтів ми не бачимо, але якісь спроби протесту мали місце. Відомі численні випадки голодувань, коли цілі табори голодували. Як правило, табірна влада намагалися не допускати таких випадків, і відомо, що завдяки голодуванням вдавалося прискорювати репатріацію або бодай покращувати своє становище.

– А що конкретно підштовхувало до голодувань?

– Наприклад, різниця у підходах щодо різних військовополонених. Італійці або люди інших національностей могли протестувати, що їх тримають у таких умовах, як німців, їх це обурювало. Німці й ті ж іспанці страйкували, бо весь час відкладалася їхня репатріація. Адже репатріювали тих, і з точки зору НКВС це було цілком виправдано, у кого здоров’я було погане. А з іншого боку, їм говорили: чим краще ви працюєте, тим швидше потрапите на батьківщину. Тут було протиріччя, і це обурювало військовополонених. Серед них, особливо з 1948 року, були настрої навмисно псувати своє здоров’я. Багато навмисно гірше харчувалися і навіть влаштовували членоушкодження.

– З 1941 року СРСР був офіційним союзником Великої Британії і США. Чи було становище військовополонених внутрішньою справою Радянського Союзу, чи союзники якось стежили за дотриманням стандартів їхнього утримання?

– Це складна тема, пов’язана з тим, що Радянський Союз взагалі специфічно ставився до міжнародних конвенцій про військовополонених. Відомо, що він не підписав Женевської конвенції, але у своїх внутрішніх документах її основні пункти спробував якось позначити. Там не ставилися під сумнів право на репатріацію, необхідність забезпечення військовополонених харчуванням, право листування. Але все це залежало від конкретної ситуації.

Після Другої світової війни західні країни, хоча теж відчували потребу у робочій силі, менше використовували працю військовополонених – так було в Великій Британії і США. У Франції це тривало довше, нерідко навіть на небезпечних роботах, таких як розмінування. Ну а у Радянському Союзі спочатку була установка звільняти тільки тоді, коли вони відшкодують більшу частину збитку, завданого війною.

– Пізніше, особливо після закінчення війни, чи могли деякі військовополонені залишати територію табору? Чи були послаблення режиму?

– Так само як в ГУЛАГу, у таборах військовополонених практикувалося розконвоювання. Нерідко у таборах просто не вистачало охорони, і навіть у таборах військовополонених, як і у ГУЛАГу, створювалися підрозділи самоохорони. Але якщо відбувалася втеча, то їхнє становище погіршувалося, тому табірна поліція досить ревно виконувала свої обов’язки.

– А як до них ставилися місцеві жителі?

– На мій погляд, це найцікавіше, тому що тут є динаміка. Спочатку місцеве населення сприймає їх однозначно негативно. Навіть за спогадами співробітників таборів, в свідомості превалював образ фашистських звірів і бандитів. Нерідко у документах зустрічалися факти, коли медперсонал відмовлявся обслуговувати полонених, посилаючись на ці звірства. Деякі з табірних охоронців могли бити полонених, відбирати у них речі та одяг. Але, як показувала загальна практика, поступово військовополонені і табірний персонал почали вживатися, налагоджувалися відносини з населенням і встановлювалися навіть дружні стосунки. Відомі навіть випадки, коли полонені писали листи з проханням залишитися в Радянському Союзі, тому що створювалися сім’ї – офіційно шлюби між радянськими громадянами та іноземцями заборонялися.

– Коли ця система була скасована? Як взагалі відбувалася ліквідація управління? Адже воно не було, напевно, ліквідоване зі звільненням останнього полоненого?

– У процесі розформування системи військового полону найбільшими рубежами стали три дати. Перша – це травень 1950 року, коли Радянський Союз офіційно заявив про завершення репатріації. В «Правді» й «Ізвєстіях» були поширені повідомлення Радінформбюро про те, що репатрійовані всі військовополонені, а у таборах залишилися тільки воєнні злочинці. Хоча насправді утримувалися ті, хто становив оперативний інтерес або використовувався на промислових підприємствах. Відомо, що була група німецьких фізиків-атомників, яких з міркувань секретності не рекомендувалося передавати в Німеччину. Друга дата – це 1953 рік, після смерті Сталіна відбувається загальна амністія і частина військовополонених передається у Німеччину, особливо в НДР. А завершальний етап – це 1955 рік, візит Конрада Аденауера у Москву, встановлення дипломатичних відносин між СРСР і ФРН. Був опублікований указ про передачу решти військовополонених, зокрема і воєнних злочинців. Німці, австрійці і японці передавалися своїм урядам, хоча не всі з них були амністовані і багато хто мав відбувати решту терміну на батьківщині.

– За радянських часів навряд чи докладалися якісь великі зусилля щодо підтримки пам’яті про ці місця...

– Є окремий цікавий сюжет – кладовища військовополонених. Радянський Союз взагалі в роки Другої світової війни, особливо на початку її, не приділяв цій темі великої уваги, і багато кладовищ створювалися стихійно. Відводилися якісь ділянки на цивільних кладовищах. З 1944 року, коли війна вже йшла до завершення і НКВС хотів навести порядок, пішли директиви про те, щоб виділяти окремі цвинтарні ділянки, розбивати їх на квадрати, огороджувати колючим дротом, тобто позначати місце поховання. І військовополонених наказувалося ховати не в братських могилах, а в індивідуальних, щоб можна було знайти місце поховання. Це, до речі, відрізняло ГУУВІ від ГУЛАГу. А після війни ми бачимо, що з числа військовополонених відправлялися спеціальні бригади для благоустрою цих кладовищ. Навіть в п'ятдесяті роки МВС виділяло кошти для того, щоб ці кладовища підтримувати, наймалися охоронці з місцевого населення. Це було пов'язано з тим, що в 1949 році СРСР підписує Женевську конвенцію, вже нову, і там був суворий розділ про кладовища. Але така турбота і увага були нетривалими, Радянський Союз визнав це витратним для себе. Десь з початку шістдесятих років були залишені близько п'ятдесяти великих кладовищ, а решта нерідко навіть знищувалися, просто щоб не привертати до себе уваги. Більшість кладовищ заросли чагарником, і до дев'яностих років від них мало що залишалося, в дев'яності багато з них відновлювалися з нуля. А багато були просто забудовані. Під Вологдою, наприклад, є діюча ТЕЦ на місці кладовища і поховання покриті товстим шаром шлаку. У Череповці на місці одного з кладовищ знаходиться виробництво «Сєвєрсталі».

– Наскільки зараз великий культурно-історичний інтерес до цієї теми у тих держав, які, якщо можна так сказати, «постачали» контингент таборів?

– Пік інтересу був у дев’яності роки, коли ще були живі деякі військовополонені, багато приїжджало сюди. Вони хотіли зустрітися з колишніми співробітниками таборів, з жителями найближчих сіл, яких знали. Деякі з них надавали гуманітарну допомогу. Наприклад, Зігфрід Гакенберг, капітан вермахту, який утримувався у Грязовці, допомагав Вологодській обласній бібліотеці. У них, мабуть, було бажання висловити свою подяку за те, що вони пережили полон. І, до речі, багато військовополонених поділяло населення і державу. Радянську державу оцінювали швидше негативно, а до населення ставилися радше позитивно. І у багатьох цей стереотип про неповноцінність слов’янської раси у полоні зникає. Багато хто бачив позитивні якості в людях, їхню людяність і гуманність.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської реакції Радіо Свобод