Військовополонені в СРСР: статистика і трагедія

9 травня 1945 року війна закінчилася не для всіх радянських громадян. Багато з тих, хто опинився в полоні, після повернення пройшли через фільтрацію, а потім у кращому випадку відправлялися на схід СРСР, де продовжували воювати, або на будови комунізму. І це ті, кому пощастило. Значна частина з нацистських таборів потрапила прямо до радянського ГУЛАГу.

Ці люди були просто матеріалом для тих, хто сидів у Кремлі і керував країною. Їхня доля була невідома сім'ям і близьким. Більшість солдатів Червоної армії потрапили у полон противника на самісінькому початку війни, коли оточені з’єднання здавалися сотнями тисяч. За словами відомого російського історика Павла Поляна, в перший рік війни в полон взяли приблизно половину з усіх полонених упродовж війни. За різними оцінками, ця цифра коливається від 5,3 до 5,9 мільйона осіб. На думку Поляна, головна причина того, що так багато людей опинилися в полоні у противника, полягала в тому, що СРСР готувався до іншої війни.

«Певна раптовість, певне випередження Гітлером Сталіна і стрімко-оборонний характер війни були пов'язані з формуванням величезної кількості «котлів», у яких виявлялися дуже великі кількісно з'єднання Червоної армії, цілі армії інколи. З оточення хтось виходив, хтось не виходив, хтось змішувався якось з місцевими жителями, а більшість потрапляла в полон. І складно сказати, чи була це якась реакція на невдоволення власною країною, але була певна бездарність ведення війни, жорстокість і тупість заборони відступати – ні кроку назад та інше зіграли ключову роль, і це тривало досить довго», – каже фахівець .

«Не відповідати»

Дані про тих, хто потрапив у полон противника періодично направлялися Червоним Хрестом у Наркомат закордонних справ. Відомство списки полонених акуратно відправляло НКВС. А на всіх запитах міжнародних організацій керівництво СРСР ставило резолюцію «не відповідати». Втім, за словами Павла Поляна, ситуація була складнішою.

«Не можна сказати, що не відповідали. Вони були проти, вони не підписали одну з двох Женевських конвенцій 1929 року, при тому що це не був такий значущий фактор, як прийнято іноді для простоти пояснювати цю всю жахливу ситуацію з військовополоненими. Одну конвенцію підписали – про поранених, іншу конвенцію не підписали, але замість неї діяла внутрішня інструкція, яка практично не відрізнялося від Женевської конвенції. Сенс того, що не підписували, полягав у тому, щоб не дати можливість Червоному Хресту здійснювати інспекційні поїздки, а саме інспекції таборів німецьких або румунських полонених», – зазначив історик.

Із полону до табору

Війна, яка для більшості громадян СРСР закінчилася 9 травня, для багатьох з тих, хто опинився в полоні та їхніх близьких тривала ще десятиліття. Із табору противника вони потрапляли в табори вдома. І далеко не всі пережили це нове випробування. Втім, історик Павло Полян каже, що уявлення про те, що полонені обов'язково опинялися в ГУЛАГу, не зовсім правильне.

«З одного боку, була міфологія, що після полону людей ледь не розстрілювали, а міфологія радянської сторони була та, що це були «шпигуни» і «завербовані» люди. Ми знаємо, що близько 700 тисяч не повернулися в Росію, які називалися неповерненцями – і це, звичайно, дуже велика кількість. Але не тому, що ніхто не цікавився, хочуть вони чи не хочуть. Вони за Ялтинською угодою повинні бути репатрійовані, і три сторони ялтинських угод здійснювали контроль за цим», – каже Полян.

Тим, хто повернувся на батьківщину з полону, належало пройти так звану «фільтрацію» і довести, що вони не співпрацювали з гітлерівцями, пояснити, яким чином залишилися живі.

«Так, для колишніх військовополонених існували різні режими «фільтрації», і для тих, хто був колаборантами, як ті ж козаки, власівці, для них були одні правила, і їх підозрювали часто не без підстав. Для тих, хто просто був військовослужбовцем, потрапив у полон, ні в яких колаборантських з'єднаннях не був, а був звільнений Червоною армією, у них теж був досить суворий режим, їх теж прискіпливо перевіряли. З особливою пристрастю перевіряли тих, їх було теж декілька тисяч осіб, колишніх військовополонених, які були євреями, тому що, за логікою речей, вони не повинні були вціліти, але вони вціліли», – відзначає експерт.

«Робочі батальйони»

За словами Павла Поляна, розстріли, якими НКВС не нехтував, через гострі потреби СРСР у великій кількості робітників були замінені багатьом на рабську працю.

«Найголовнішою формою репресій для колишніх військовополонених, що повернулися, було насильницьке вербування на різні будівництва, так звана «мобілізація в робочі батальйони». І замість того, щоб повернутися додому, вони були змушені працювати в Кузбасі, на відновленні шахт Донбасу, де це було потрібно з економічних міркувань радянської влади. А розстрілювати просто так радянський уряд не міг собі дозволити, тому що робочі руки були на вагу золота», – каже історик Павло Полян.

Статистика і трагедія

Міжнародне правозахисне товариство «Меморіал» ось уже 20 років проводить конкурс для школярів «Людина в історії ХХ століття». Серед розповідей-досліджень були й ті, що стосуються доль військовополонених під час Другої світової війни. Однак організатори конкурсу, так само як і історики, з жалем констатують, що живих свідків цієї сторінки історії, на жаль, уже немає в живих.

У 2005 році, в рік 60-річчя перемоги, «Меморіал» отримав рекордну кількість робіт школярів. Для досліджень про полон та полонених тоді була і спеціальна номінація, каже керівник освітніх програм правозахисного товариства «Меморіал» Ірина Щербакова.

«Номінація називалася «Ціна перемоги». Якщо говорити про долі військовополонених, все це абсолютно входить у цю тему, тому що ціна, яку заплатили, була страшна. Можна говорити пусті речі з приводу героїчного подвигу, такі вихолощені. Але коли постає реальна доля, коли школярі з'ясовують цю реальну долю, це набуває зовсім іншого характеру! Вони починають інакше ставитися до цього минулого і до цієї ціни. Тому що мільйони – це статистика, а кожна людина – це трагедія», – наголошує Щербакова.

Російські архіви, що зберігають документи, які пов'язані з полоненими, як і раніше, закриті. Історики й письменники, які намагаються дізнатися, що в цій історії правда, а що міф, кажуть, що це ускладнює їхній шлях до істини, хоча вірять, що і цей бастіон коли-небудь упаде.