Олександра Динько
«Тут будинок наш, там лазня, я її топив. Тут ось межа наших городів. Клени ці я посадив, років 11 мені було. А під липою на лавці половина села перецілувалася», – розповідає Олександр Степаненко, малюючи руками в повітрі картину, відому тепер йому одному. Ми бачимо тут поле, що заросло травою, кущами і деревами. А він – широку вулицю, будинок дідуся, сусідські сади і десятки рідних історій із села Киселівка.
Киселівку, що в Костюковицькому районі Могильовської області Білорусі, відселили після аварії на Чорнобильській АЕС ще на початку 1990-х. За вимірюваннями вона потрапила до зони найбільш активного зараження Цезієм-137 (від 15 до 40 кюрі на квадратний кілометр).
Для жителів кількох виселених сіл побудували село Нові Самотевичі за кількадесят кілометрів звідси. Але будинки в Киселівці закопали тільки два роки тому. Увесь цей час тут нелегально жили люди. Тепер – приїжджають тільки на проводи.
«Такі кладовища чисті, прибрані. Де ж таке ще буває?!» – радіє Олександр. З цього села його батьки Михайло Прокопович і Уляна Федорівна. Сам він народився в Кіровську Мурманської області Росії, куди батько в середині 1960-х поїхав на заробітки. Але щоліта з дитинства і до студентських років Олександра привозили до Киселівки.
У 12 років батьки подарували йому на день народження справжню фотостудію: увесь комплект – від фотоапарата до проявника. Киселівку він знімав з кінця 1970-х і донині. На чорно-білих фотографіях – роботи на полі і по господарству, ікони в рушниках, самогонні апарати, застілля. Киселівці старі, малі, розслаблені і зосереджені. А потім – радіація, відселення і ті самі дні, коли рідні домівки закопали в землю.
Зараз Олександр приїджає сюди раз на кілька років. Відвідує цвинтар, зустрічається з рідними та односельцями. Планує навіть поставити пам'ятний знак на честь своєї вже зниклої Киселівки.
«Я кілька років тому один тут йшов через ці чагарники. Розгубився трохи. Виходжу з-за сосни – а на мене дід дивиться! У мене аж сльози з очей потекли», – Олександр протирає на хресті портрет діда. Фотографію зробив він сам за кілька місяців до смерті Федора Самойловича.
Поки село жило своїм життям, Олександр відслужив в армії, закінчив журфак МДУ, став професійним фотографом, видав книгу «Розстріляна сім'я» про долю кольських саамів, які постраждали від репресій, народилося двоє синів, а зараз виховує внучку.
Його діди радіації вже не застали. Сам Олександр повернувся до Киселівки на початку травня 1990 року. «Я два роки думав, як знімати радіацію. Як її показати? Запаху немає, смаку немає, кольору немає, – розповідає він. – А коли приїхав у травні, тут було палюче сонце. Мене все життя вчили, що потрібно знімати вранці і ввечері. Тоді м'яке світло, хороша погода, приємні обличчя. А я зняв це сонце, порушуючи всі правила».
Олександр показує місце, де стояв дідів будинок, і вишню, яку посадив підлітком. Розповідає, як купалися в місцевій річці чи каталися на велосипедах.
На інших могилках вже є односельці – Ніна і її син Микола. Ніна поховала тут сина, який на початку квітня помер в Росії «від серця, 54 роки».
Миколі близько сорока. «Радіаційну» історію села він пам'ятає добре. Каже, що до війни село було дуже великим – «300 дворів». За радянських часів була тут ферма, корівник, «бичків вирощували на м'ясо». Офіційно Киселівку виселили у 1991 році, але їхати погоджувалися не всі.
«Були такі, до яких і з міліцією приїжджали, машини приганяли, – розповідає Микола. – Ніхто з насиджених місць не хотів їхати». Небезпеки радіації, вважає він, не розумів тоді ніхто, адже вона «без запаху і смаку». Але і особливого впливу від неї він теж не бачить: «Кого не вивозили, живі-здорові. Можливо, якби люди тут жили, то багато хто і не помер би. Адже все від переживань. Будинки свої будували-будували. А тут приїжджають: «Давай, закривай свій будинок, забирай речі, ти більше тут не живеш!».
«Я дивлюся навколо, не можу зрозуміти нічого, – каже Олександр Степаненко. – Це інша реальність. Душа кров'ю обливається».
Матеріал повністю – на сайті Білоруської реакції Радіо Свобода
