Нагадати європейцям про єдиний на сьогодні збройний конфлікт у Європі, який продовжує руйнувати життя тисяч родин, через історії тих, хто попри тяжкі умови не здається, – таке завдання поставила перед собою чесько-канадський фотограф Іва Зімова. Вона фіксує українську реальність ось уже понад два десятиліття. Днями у Празі презентували її виставку «Україну не забули» – проект, реалізований у співпраці із чеською громадською організацією «Людина у скруті», який демонструє будення мешканців постраждалих у результаті бойових дій населених пунктів Донецької області по обидва боки лінії розмежування. Іва Зімова, яка наразі перебуває в одному з грецьких таборів для біженців, вийшла на зв’язок із Радіо Свобода і розповіла про свій український досвід.
– Чому виставка має таку назву? Ви відчуваєте, що західні медіа поступово втрачають інтерес до ситуації в Україні?
Ця виставка – спроба показати, що йдеться не про суху статистику, а про конкретних людей, чиї життя зазнали безповоротних змін через конфлікт
– Це, власне, і є основний меседж: ми не повинні забувати про те, що відбувається в Україні. Це – єдина війна у Європі. Тим не менше, про неї нині рідко прочитаєш у заголовках провідних видань, про неї мало говорять і думають за межами України. Але ця виставка – спроба показати, що йдеться не про суху статистику, яка, може, багатьом видається чимось надто абстрактним і далеким, а про конкретних людей, чиї життя зазнали безповоротних змін через конфлікт. Ці люди потребують підтримки. «Людина в скруті» намагається зарадити, постачаючи гуманітарну допомогу з 2014 року сотням тисячам тих, хто там залишився.
Війна, коли бачиш її на власні очі, ніби пробирається під шкіру. Мене лякає, що це так близько, що схоже могло би трапитися і з нами теж
Мені здається, у Чехії не надто уважно стежать за тим, що відбувається в Україні. І це прикро. У мене цей конфлікт викликає багато почуттів: співпереживання, жаль і страх. Бо українці – це майже наші сусіди. Війна, коли бачиш її на власні очі, ніби пробирається під шкіру. Мене лякає, що це так близько, що схоже могло би трапитися і з нами теж.
Цей конфлікт, схоже, може затягнутися на багато-багато років. І, як завжди, найбільше страждатимуть звичайні люди.
– Де саме цього разу Ви знімали? Яким було для Вас це відрядження?
Люди по обидва боки насправді в одному човні, через війну ніхто з них не залишається у виграші
– Ми були по обидві лінії розмежування у Донецькій області. Я поїхала туди у листопаді, коли дні дуже короткі, тож часу на зйомку було дуже мало. Але оскільки це була не перша моя поїздка в Україну, для мене це не було аж таким важким завданням. Ми не говорили про політику з цими людьми. Ми говорили про їхні базові людські потреби, які в умовах війни дуже складно задовольнити. Я вважаю, що люди по обидва боки насправді в одному човні, так би мовити. І ви розумієте це, коли дізнаєтеся, що так, можливо, вони мають різні переконання, але через війну ніхто з них не залишається у виграші: і в одних, і в других немає доступу до води. Потрібен діалог.
Російська пропаганда має згубний вплив, бо вона заперечує очевидне
Говорячи про конфлікт в цілому, а не про окремих людей, я все ж таки більше на українській стороні. Російська пропаганда має згубний вплив, бо вона заперечує очевидне. Для мене, приміром, цілком очевидним є те, що роз’єднання відбулося не через мову. Я сама, на жаль, не розмовляю українською і, розмовляючи російською, я ніколи не мала з цим проблеми, де б в Україні я не була.
– Скільки разів Ви бували в Україні? Якими вам видаються українці?
Якщо порівнювати з чехами, українці дуже гостинні, дружні і працьовиті
– Вперше я була в Україні у 1994 році, потім 1995-му, 1998-му, потім у 2004-му під час Помаранчевої революції, в 2006-му я була у Криму, потім висвітлювала президентські вибори у 2010-му, у 2011-му – проблеми біженців з Африки, Афганістану, Сирії та Чечні. І з 2013 року я, зрозуміло, їжджу туди щороку. Тобто загалом я була в Україні більше ніж 10 разів.
Якщо порівнювати з чехами, українці дуже гостинні, дружні і працьовиті. Їх спіткало чимало випробувань, але вони зберегли ці добрі риси. Це те, що я відчула там.
У чехів є ця здатність скаржитися. Мені здається, що їм слід перестати скаржитися ні з того, ні з сього. Треба поважати інших, йти назустріч. Але, як бачите, наш уряд узагалі не хоче брати біженців.
– Які основні принципи Вашої роботи з людьми, які опинилися в нелегкому становищі?
– Знову ж таки, повага. Слід поважати людей. І треба поводитися так, аби вони теж тебе поважали. Я не знаю, як це пояснити у вигляді правил. Це якимось чином закарбовується.
Я зараз тут у Греції нарізаю цибулю, допомагаю деяким мігрантам, які намагаються потрапити у Європу. Вони чудові люди. Чимало з них молоді, вони хочуть хорошого майбутнього для своїх дітей. Вони такі ж, як і ми.
Біографічна довідка:
Іва Зімова народилася у Чехословаччині. У 1982 році іммігрувала в Канаду. Вивчала фотографію в Університеті Конкордія. У 1994 році на замовлення Канадської міжнародної агенції з розвитку працювала над фотопроектом про будення українців. Із 1997 року співпрацює з чеською громадською організацією «Людина у скруті». Виставки її робіт, які зображають життя найбільш вразливих верств населення, відбувалися в Україні, Чехії, Канаді, США, Мексиці, Грузії, Росії, Китаї та Ефіопії.
Підписи до фотографій зроблені на основі матеріалів Марії Лозан, менеджера з комунікації ГО «Людина у скруті»
