70-річна Ніна Богинська щодня виходить з будинку КДБ Білорусі з біло-червоно-білим прапором або плакатом. Радіо Свобода поспілкувалося з легендарною білоруською активісткою і зібрало дев'ять цікавих фактів про неї.
Пошила понад сотню біло-червоно-білих прапорів
«У 1988 році, коли був великий розгін, я побачила цей прапор. Поєднання біло-червоно-білих кольорів було притаманне нашій вишивці, і це поєднання підняло мій дух. Я вмію добре шити і почала шити прапори собі і своїм друзям. Я не рахувала, скільки пошила, але напевно понад сто прапорів буде. Спочатку їх забирали, навіть крали міліціонери. Але тканина є, можна купити і знову зшити.
Підходить тонка тканина з артикулом «підкладкова». Біла і червона. Пропорції – один до двох (ширина і дві довжини). А в залежності від розміру розкроюються смуги і зшиваються.
Були маленькі і великі прапори, на хрест їх вішали і вшановували труни видатних діячів. Біло-червоно-білий прапор був біля труни Василя Бикова. Я вважаю за честь тримати такий прапор в руках».
В Івано-Франківську студенткою відчула сором, що не говорить білоруською
«Я отримала освіту швачки-мотористки, а потім – вищу освіту геолога. Тоді в Білорусі не було геологічного факультету, і я поїхала вчитися в Івано-Франківський інститут нафти і газу. Там вперше я відчула сором, що не володію добре білоруською мовою. Вперше я почала говорити білоруською, коли почалося Відродження».
Про репресії сталінського часу дізналася від батьків
«Я росла в міському середовищі, батьки говорили російською, але у них були друзі, які говорили білоруською. Мати пояснювала мені, що після репресій 1930-х років люди обережно ставилися до білоруської мови. Мама розповідала, що розмова білоруською могла викликати підозру, що ти нацдем.
Моя бабуся – 1885 року народження, батько – 1906-го, а мати 1913-го, вони розповідали мені, як все було в Російській імперії, як люди йшли до світла, а їх паплюжили за це».
Завжди вважала, що потрібно перемагати без зброї в руках
«Повинно перемагати добро, а не зло. Та ж диктатура повинна не дубасити людей, а знаходити спільну мову з людьми. Я з ОМОНівцями розмовляю, соромлю їх: «Що ж ви ставитеся так до своїх людей, яких повинні захищати? Ви захищаєте не людей, а чиновників». На це вони мовчать, тому що їм нічого сказати. Вони таким чином заробляють гроші. Тому я їх називаю «зрадниками», «яничарами». А деякі навіть мене виправляють. Часто буває, що замість слова «треба», я скажу «надо». Вони: «Бачите, ви самі не володієте білоруською мовою добре». А я їм на це говорю: «Мені не соромно, в мені цю мову нищили, але я намагаюся її вивчити».
Радить друзям не платити штрафи і не підкорятися системі
«Кожна людина може щось зробити. Я не пнуся в лідери, але, напевно, своєю завзятістю я теж показую приклад людям. Я ні з ким не сварюся. Ображати не можна навіть злочинців, тому що вони теж люди. Треба наполегливо і щиро їм говорити правду – і не боятися цього. Саме щирість сильна. Але треба мати наполегливість і не підкорятися цій системі. Я кажу моїм друзям: не платіть штрафи, не підкоряйтеся системі. При цьому я розумію, що мені простіше, адже для молоді це складніше.
На деякий час потрібно оголосити загальний бойкот, тільки так ми змінимо державу. У 1991 році, коли три заводи застрайкували, не вийшли люди на роботу, так влада комуністів і впала. І зараз, якщо ми хочемо змінити владу і якщо ми всі оголосимо бойкот, то і влада зміниться. Коли маєш можливість – не насильно виходь на пікети... схоплять людину, але куди вони подінуться – відпустять ».
Онуку затримали разом з нею на День волі
«25 березня мою онучку також посадили за ґрати. Вона – в декретній відпустці, а її посадили до в'язниці на 2 ночі. У мене є син і дочка. Дочка має двох дітей, тож у мене вже двоє онуків, тепер і онучка народила дитину, а онук пішов до армії. А син ще неодружений, чекаю на невістку. Мій чоловік помер вже давно. Йому було 74 роки. Він був старший за мене на 13 років. Був професійним спортсменом, кістки не витримали, зробили операцію на ногах, щоб суглоб змінити, але він не пережив.
Не має мобільного телефону і не користується інтернетом
«Відчуваю я себе відносно нормально. Звичайно, є старечі хвороби, але проти хвороб порятунок – рух і робота. Хто заляже в старому віці, вже не підніметься. Тому до останнього подиху і серцебиття потрібно рухатися і працювати.
У мене поганий зір, я не можу дивитися ні мобільний, ні інтернет, ні навіть телевізор. Я передплачую газети. Звідти дізнаюся всю інформацію, у мене багато друзів, які повідомляють мені, що де відбувається... Я не страждаю, а вважаю правильним, коли людина працює не тільки для себе, але допомагає і суспільству, адже від цього залежить доля моїх дітей і правнуків. Іноді мені кажуть: «Ти – стара, сиди і все буде добре». Як буде добре? Як я можу добре почуватися, якщо до нас російська армія може прийти на навчання і залишитися тут, а наших хлопців поженуть захищати кордони Росії?»
Вважає, що бояться померти ледарі, які все життя прогуляли
«Я боюся вмирати лежачи. Не хочу лежати і вмирати довго. Я маю конкретні приклади родичів, які лежали роками. Ні, я не хочу так. Смерті не уникнути. Коли я помру дуже старою, немічною, попрацюю, складу руки і скажу: «Все я зробила, можна й померти. Крапка». Бояться померти ледарі, які все життя прогуляли, нічого не зробили, старі хлопці чи дівчата, які не награлися за все життя. Їм страшно помирати, бо що вони зробили в житті? Ніхто про них доброго слова не скаже. Є совість і сором. Людина не повинна жити тільки заради себе, в порожнечу. Я не хочу, щоб мене катували, вбивали, але мені шкода інших людей, тому я виходжу на мітинги...».
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
