(Рубрика «Точка зору»)
Майже 20 років тому, 31 травня 1997-го, у Києві був підписаний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». За юридичним статусом Україна і Росія досі друзі та стратегічні партнери.
Чи не ця обставина послужила підставою главі МЗС України Павлу Клімкіну висловити на своїй сторінці у Twitter співчуття сім’ям загиблих та постраждалих у результаті теракту в російському Санкт-Петербурзі, а представники СБУ не лише висловити співчуття, але й запропонувати допомогу в розслідуванні злочину? Можливо. Але.
Кант говорив: «Я можу уявити політика, який керується тільки моральними принципами. Однак не можу уявити моральної людини, яка керується тільки політичними міркуваннями».
Ми не знаємо, чим керувались українські високопосадовці, які висловили співчуття, – політичною доцільністю чи законами християнської моралі, порухом душі чи незбагненною логікою, бо саме 3 квітня (!), коли в Санкт-Петербурзі був здійснений терористичний акт, у зоні проведення так званої АТО упродовж доби загинули двоє українських вояків, ще п’ятеро отримали поранення. Того ж дня, 3 квітня, в головному військово-медичному клінічному центрі помер військовослужбовець, який 2 березня під час обстрілу біля Авдіївки отримав поранення.
Ми ніколи і нізащо не дочекаємося від «друзів і стратегічних партнерів» співчуття за терористичні злочини «іхтамнєтов» – лише в березні загинуло понад 50 українців. Господь забирає кращих… Тож на будь-які трагічні події в Росії реагувати не варто. Жодним чином. Не треба співчувати, але й зловтішатися не треба. Просто треба мати почуття власної гідності.
Четвертого квітня газета Washington Post надрукувала статтю Адама Тайлора «Лондон отримав міжнародні співчуття, коли вдарив терор. Санкт-Петербург отримав мовчання». Цитуємо: «Якби росіяни сподівалися на схожий вияв співчуття з боку міжнародної спільноти, то їх чекало розчарування… У соціальних мережах було кілька виявів солідарності, однак без популярного хештегу «#wearestpetersburg… У той час як деякі світові лідери висловили співчуття, їхня реакція була стриманіша, ніж у попередніх інцидентах, таких, як у Лондоні». Інакше кажучи, на теракт у Санкт-Петербурзі світова спільнота, по суті, не зреагувала.
Логіку висловлювань іноді називають логікою речень. Висловлювання – це речення, про яке є сенс говорити, що воно істинне чи хибне. На жаль, нинішня влада, якій катастрофічно бракує державних діячів, насамперед стежить за власним рейтингом, а не за логікою висловлювань, логікою вчинків, логікою ухвалення державних рішень. Бо логіка – це й перебіг правильних міркувань, слушних умовиводів. А популізм ніколи не керується логікою чи здоровим глуздом. Конкретний приклад: за «логікою» української влади, у нас – АТО, не війна, не зовнішня агресія.
Продовжує дивувати своєю логікою гарант Конституції. Так, обірваши главу представництва Європейського інвестиційного банку в Україні Лілію Чернявську, яка назвала ситуацію на Донбасі «конфліктом на сході України». Президент категорично заявив, що «у нас немає конфлікту на сході, у нас є російська окупація української землі». Виникає закономірне питання: чому досі в Україні не ухвалений закон про окуповані території?
28 березня на своїй сторінці в Facebook Петро Порошенко наголосив, що по-справжньому винним у загибелі українських військових (в Луганському аеропорту. – О.Р.) є «ворог, який віроломно вдерся на нашу землю».
Що ж це за ворог такий-сякий? Що за антихрист? Звідкіля узявся? Хотілось би з цього місця детальніше з приводу банального евфемізму, але…
20 березня на Раді регіонального розвитку, коментуючи блокаду торгівлі з окупантами Донбасу Порошенко зрезюмував: «У країні є висока терористична загроза, а ми – в воюючій країні…».
Про яку «високу терористичну загрозу» йдеться? З ким воюємо? У нас громадянська війна, чи зовнішній ворог учинив напад ? Бо АТО – це не війна…
Тоді ж Петро Порошенко несподівано заявив, що лише державні органи правопорядку мають право застосувати силу до громадян: «Монополію на застосування сили має тільки держава, навіть коли вона демократична... Поліція також потребує політичного захисту».
Подібне вже чули. В грудні 2012-го. З уст тодішнього голови Ради міністрів АРК Анатолія Могильова: «Міліція… захищає інтереси громадян, держави, інтереси тієї політичної сили, яка перебуває при владі. Бо влада забезпечує стабільність і нормальне життя в країні». Отакої! Насправді «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу» (Пол Самуельсон, лавреат Нобелівської премії).
Нинішній владі варто нагадати застереження Любомира Гузара, висловлене в січні 2014-го: «Є такі ситуації, коли збройний спротив є дозволеним. Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен iз нас має право боронитися... Не треба того прописувати у конституціях – то є закон природи. Сила нашого народу – у миролюбстві. Влада б’є, але не має, за що бити. Влада, яка б’є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч… Я маю право боронити себе та своїх ближніх. Як кожна людина. І маю право відповідати такими засобами, якими на мене нападають. За зброю можна братися, коли зброя звернена проти тебе».
За совєтських часів, слухаючи лекції з історії філософії, ніяк не міг збагнути, що мав на увазі славетний Іммануїл Кант, розповідаючи про «річ у собі». Викладачі малопереконливо пояснювали прихований сенс цього поняття. Згодом з’ясувалося, що німецький філософ насправді писав про «річ як таку» (das Ding an sich) – тобто про річ, що існує поза нашими відчуттями, а не про якусь химерію – «річ у собі». Все стало на свої місця. Логіка життя далася взнаки. Тонкощі перекладу, так би мовити, спрацювали.
СССР також існував як «річ у собі» (закрита система), не як «річ як така» – відкрита світові. Чим це закінчилось, відомо. «Річчю у собі» є нинішня Росія. Упродовж останньої чверті століття «річчю у собі» залишався й залишився Донбас…
Незбагненною, алогічною «річчю у собі» є українська політика. Майже кожен з народних обранців – це своєрідна «річ у собі». Своєрідна закрита система. Так не має бути. Закриті, олігархічні системи неминуче руйнуються. Головне, щоб Українська держава не впала під їхніми уламками.
Олег Романчук – публіцист
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
