Декомунізація – це не лише про символи Радянського Союзу, а й про тих хто мріяв позбутись Володимира Леніна та його спадку. А також про людей, у чиїй пам’яті вони залишились світлим спогадом. Зрештою, декомунізація – це ще і про вміння налагодити діалог між цими різними групами. Ця тема об’єднала фільми «Ленінопад» та «Живі і нескорені» на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.
«Викликаємо дух Володимира Ілліча Леніна», – такими словами архівного відео починається фільм Світлани Шимко «Ленінопад».
У кадрі червоні комуністичні стяги, написані на ватмані літери, блюдце та дуже зосереджені учасники спіритичного сеансу, які хочуть поспілкуватись із тим, хто у Радянському Союзі був культом сам по собі.
«Це виглядає цікаво і смішно. Складно уявити, що це могло відбуватися в дійсності. Тому що спіритичний сеанс – це за самим визначенням те, що пов’язане з духами. І це відбувається у Радянському Союзі, де ідеологія країни заперечує релігію як таку. Тут проявляється ця лінія, яку я використовую у фільмі – порівняння Леніна як ікони. Коли знищуються християнські символи, а замість них встановлюються комуністичні», – розповідає режисерка Шимко в інтерв’ю Радіо Свобода.
Схоже, головний персонаж «Ленінопаду» – власне, сам образ Леніна. Тут він починає шлях від об’єкту культу, коли натовп на чорно-білих кадрах із натхненними обличчями спостерігають за встановленням йому пам’ятника.
«Цікава така статистика, що на квадратний кілометр, порівняно з усіма іншими колишніми радянськими республіками, в Україні була найбільша густина цих пам’ятників», – розповідає Світлана.
На контрасті з цим – сучасні відео із різних українських міст, де після Революції гідності пам’ятники лідеру російських більшовиків падали один за одним. Так Ленін перетворився вже на об’єкту декомунізації в сучасній Україні, каже Шимко.
І досі частина українців мають певні сентименти і ностальгію за «Ленінами», які уособлюють ту епоху, говорить режисерка. Так сталось, серед іншого, тому, що Україна на рівні держави надто пізно і непродумано взялась за декомунізацію, вважає Світлана.
Готуючи фільм, Світлана Шимко проїхалась містами «ленінопаду», аби побачити, чим замінили пам’ятники колишнього вождя. Десь на його місце стали письменники Тарас Шевченко чи Іван Франко. Подекуди на місце пам’ятника Леніну встановили нейтральні фонтани. А де-не-де радянського лідера зняли, так і не вирішивши, що поставити замість нього.
«Треба проводити дискусію, обговорювати, опитувати населення. Зрозуміло, що ці п’єдестали, які лишилися – вони як дірки, які помітніші за «Ленінів», які на них стояли», – каже режисерка.
«Живі і нескорені»: два хори
Дещо з іншого боку до декомунізації підійшли у фільмі «Живі і нескорені». У центрі сюжету стрічки – Червоноград Львівської області, куди ще у 1950-х роках з’їхались люди з інших республік СРСР будувати шахти. Вже у 1990 році це місто стало першим у Радянському Союзі, де демонтували пам’ятник Леніну.
Уже багато десятиліть у червоноградському Народному домі паралельно займаються співоча чота націоналістів ОУН-УПА «Нескорені» та хор російської громади «Жива пам’ять». І з року в рік вони з’ясовують, за ким правда і хто правильніше оцінює минуле.
«Це полюси нашого суспільства, постійні опоненти, непримиримі у своїх поглядах. І ті, і другі мають свою аудиторію. Ну це ж дуже поважний вік. Хочеться сказати: ну уже ж відвоювали. Насолоджуйтесь творчістю», – говорить у «Живих і нескорених» директорка Народного дому.
Декомунізація, якщо говорити про перейменування вулиць та площ, відбулась на Західній Україні раніше, проте багато хто досі не може прийняти, що на ці процеси є інший погляд, говорить режисерка «Живих і нескорених» Дарія Гірна.
«На прикладі цього фільму можна побачити, що можна не ламати нікого через коліно, дотримуватись своїх принципів і при цьому поважати іншого», – говорить Гірна в інтерв’ю Радіо Свобода.
Водночас додає, що це, зокрема, стосується побутового рівня, хоча повага до плюралізму поглядів потрібна і на державному рівні декомунізації.
«Якщо говорити про ці два колективи, то тут якихось фундаментальних змін, звісно, не може відбутися. Тому що і в одному, і в другому колективі є історії сімей у Другій світовій війні. І коли відбувались ті події, які розкололи суспільство навпіл – вони, на жаль, були по різні боки барикад», – каже Гірна.
І переконати в чомусь уже немолодих людей, які сформували свої погляди на Радянський Союз та його спадок, навряд вдасться – залишається лише працювати з новими поколіннями, вважає режисерка «Живих і нескорених».
