У суботу, 25 березня, телеканал «Інтер» планує показати документальний фільм «Бомби, які підірвали світ». В анонсах каналу зазначається, що 24 березня 1999 року – «чорний день в історії Югославії», «18 років тому мирний Белград перетворився на пекло» та що це була «перша в історії військова інтервенція з боку Північноатлантичного альянсу без ратифікації ООН». Ще до появи фільму дехто заявив, що стрічка повторює тези російської пропаганди. Що ж насправді тоді відбувалося на Балканах, нагадає кореспондент Радіо Свобода в цьому регіоні.
Насамперед слід сказати, що в анонсах точна лише дата. Справи набагато складніші. Повітряна кампанія НАТО була не початком, а завершальним етапом пекла, яке на теренах колишньої Югославії тривало від 1991 року. На підставі анонсів складається враження, що йдеться не про документальний, а про пропагандистський фільм. Адже підставою для документального фільму повинні бути факти, а вони незаперечні й невмолимі.
Основним чинником розвалу югославської федерації став режим сербського президента Слободана Мілошевича, який виступав за централізацію влади й сербську гегемонію. У Словенії та Хорватії відбулися референдуми, на яких абсолютна більшість громадян проголосувала за незалежність. Наступним кроком Белграда стала інтервенція югославської армії в Словенії в червні 1991 року, котра зазнала фіаско. Відтак, частина хорватських сербів, за підтримки Белграда та центральної армії, проголосила так звану сербську республіку на території Хорватії. Те саме 1992 року сталося в Боснії та Герцеговині. Хорватія відвоювала відірвані території в середині 1995 року. Згаданого року завершилися бойові дії в Боснії та Герцеговині. За сприяння міжнародного співтовариства Сербія, Хорватія та Боснія і Герцеговина підписали мирні угоди й визнали одна одну. Республіканські кордони стали державними. Була це поразка Слободана Мілошевича, який прагнув створити Велику Сербію.
Документи свідчать про злочини
Все це факти, про які написані десятки книг, зняті десятки фільмів. Деякі з них підтверджені правосильними вироками Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії. Незаперечними фактами була стоденна сербська облога хорватського міста Вуковар та облога Сараєва, столиці Боснії і Герцеговини, що тривала тисячу днів. Незаперечними фактами були концтабори, масові розстріли сербськими силами мирних осіб босняцької національності. Неспростовним фактом є події в Сребрениці – містечку, в котрому солдати сербського генерала Ратка Младича жорстоко ліквідували вісім тисяч полонених боснійців – від підлітків до дідусів, які ледве ходили.
Незаперечним фактом було й скасування автономії краю Косово на півдні Сербії, де більшість населення була етнічними албанцями. Режим Мілошевича розпустив парламент Косова, закрив албанськомовне телебачення, газети й школи, звільнив з роботи працівників державних інституцій та поліцейських албанської національності. Проти мирних протестувальників застосовували підрозділи армії та спецполіції. А коли албанці в окремих районах краю сформували підрозділи для захисту мирного населення, Белград відповів суворішими репресіями.
Насильство над етнічними албанцями упродовж років хвилювало міжнародну спільноту. Громадяни демократичних країн вимагали від своїх урядів ужити ефективних заходів проти белградського режиму.
ООН безліч разів попереджала Белград
Упродовж 1998 року Рада безпеки ООН та Євросоюз кілька разів попереджали владу в Белграді, щоб та зупинила насильство й розпочала переговори з політичними представниками албанського населення. В Косові базувалася моніторингова місія ОБСЄ. На початку 1999 року в Рамбує неподалік Парижа розпочалися переговори про врегулювання кризи в Косові. Сербські представники відкинули всі вимоги албанців та всі пропозиції міжнародних посередників. З Косова тим часом день у день надходили новини про знущання сербських сил над албанцями – депортації, розстріли, руйнування селищ... Резолюції, декларації та апелювання міжнародних чинників залишалися безрезультатними. Лише після того, як були вичерпані всі дипломатичні зусилля, Північноатлантичний альянс, посилаючись на сьомий розділ Хартії ООН, поставив ультиматум Белградові. Основною метою кампанії був захист мирного населення у Косові. Бомбардувалися, насамперед, казарми та інші військові обʼєкти, склади боєприпасів, бази повітряних сил, також мости та нафтопереробні заводи.
Даними про жертви маніпулюють
Побічною жертвою стало й мирне населення. Згадаємо бомбардування пасажирського поїзда на півдні країни та мосту в місті Варварин у святковий день.
У Сербії досі не оприлюднені офіційні дані про цивільні жертви. Оприлюднили лише списки загиблих військових та поліцейських. Згідно з ними, загинуло 543 військовослужбовців та 138 поліцейських. Про загиблих осіб албанської національності докладних даних немає, тоді як неофіційні джерела говорять про 5 чи навіть 10 тисяч загиблих.
Журналісти часто ставили запитання, чому не оприлюднюють офіційні дані. Урядовці відповідали, що «ще не час», що «згоріли деякі архіви», що «треба докладно перевірити» тощо. Деякі оглядачі вважають, що в Сербії загинуло менше тисячі осіб мирного населення та що даними навмисно маніпулюють – залежно від політичних інтересів урядів, які керували Сербією упродовж останніх 18 років.
Михайло Рамач – кореспондент Радіо Свобода, автор семи документальних серіалів про події в колишній Югославії у 1990-2000 роках, що транслювалися на сербському телебаченні
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
