З часу агресії на сході України українці за кордоном надали значну допомогу Україні у різні способи. Так, американські українці сприяли створенню особливого проекту допомоги родинам загиблих воїнів, в першу чергу дітям, слабка психіка яких особливо уразлива до душевних потрясінь, як то загибель батька. Зараз програма «Покоління майбутнього» обмежена, оскільки волонтери не в змозі допомогти великій кількості дітей. Тоді родини загиблих воїнів сподіваються на допомогу держави.
Женя Багірова – донька загиблого героя АТО. «Ось це тато, і ось іще», – показує фотографії тата Женя. Минуло два роки, як вона живе без батька. Зараз їй 14 років, а коли прийшла звістка про його загибель в АТО, Жені було 12.
«Я тата сильно любила. Дуже веселий, дуже добрий», – каже Женя.
Усі кажуть, начебто я сама з собою розмовляю, але насправді я з татом розмовляюЖеня Багірова
Тепер вони з мамою живуть удвох у приватному будиночку в Ірпені під Києвом. Кожна дрібниця нагадує тут про батька. І хоч минуло два роки, Женя досі не змирилася з втратою. Каже – він поряд, дарма що не можна обняти. І часто говорить з ним на самоті: розповідає про прочитані книжки і про справи у школі.
«Усі кажуть, начебто я сама з собою вдома розмовляю, але насправді я з татом розмовляю, – каже Женя, – я в голові так зробила, що він у мене живий».
Її батько – Ільгар Багіров, позивний «Балу». Український патріот азербайджанського походження. Легендарний командир блокпосту під Дебальцевим. Він загинув у вересні 2014-го року. Тепер одна з вулиць в Ірпені називається «Багірова».
А поряд з Ірпенем, у містечку Буча, мешкає родина іншого героя військового конфлікту на сході України. Кіборг Максим Ридзанич загинув у Донецькому аеропорту. У нього залишилося троє дітей. Колись вони гуляли по цій вулиці разом із татом, а тепер ця вулиця названа його ім’ям.
«Молодший брат любив кататись на скейті, старший брат на велосипеді, а я на роликах», – розповідає Каріна Ридзанич, донька загиблого героя АТО Максима Ридзанича.
На вулиці Максима Ридзанича, на вулиці тата...Єгор Ридзанич
«На вулиці Максима Ридзанича, на вулиці тата...» – каже син героя Єгор Ридзанич.
Скоро другі роковини, як загинув чоловік, а психологічні проблеми в дітей лише загострились, скаржиться дружина героя АТО. Особливо тяжко переживає донька, не сприймає втрату батька. Досі вірить, що він повернеться – хоча й була на похороні.
«Донька одразу почала відкидати версію, що це батько. Перша її реакція на моє повідомлення була – я його ненавиджу. Я його ненавиджу, тому що він не мав іти. Ми його всі відговорювали. Чому він пішов? Він мене залишив, він мене покинув», – розповідає Ірина Ридзанич, вдова загиблого героя АТО.
«Іноді хочеться закритися, плакати, рвати на собі волосся, але я не можу це собі дозволити, коли є поряд діти. І в принципі, я розумію, що я маю робити для того, щоб мені стало легше. Діти – у них нема цього поняття, що їм треба для цього робити. І для цього дуже потрібна, дуже потрібна саме підліткова психологічна допомога», – каже Ірина.
Лариса Кадуріна заснувала громадську організацію, що опікується дітьми з родин загиблих та тяжко поранених в АТО. Каже – довелося з нуля збирати інформацію про такі родини і їхні потреби. Завдяки волонтерському проекту психологічну реабілітацію в санаторіях пройшли 100 дітей з усієї України.
«Ідея прийшла з Америки. До мене звернувся Михайло Козаренко, президент Інституту суспільного розвитку з Нью-Йорка, сказав, що діаспора хоче допомогти, і хочуть допомогти саме родинам загиблих і дітям. У США є величезний досвід після В’єтнамської війни. Там розуміють, що поранені, загиблі і вдови – це одна категорія, а діти – це зовсім інша категорія, можливо, найбільш незахищена і вразлива, якій треба допомогти. І це треба робити негайно, сьогодні», – каже Лариса Кадуріна, керівник волонтерської організації «Покоління майбутнього».
Коли дитина росте з цією бідою, вона сама не здатна її подолатиЛариса Кадуріна
«Тому що коли дитина росте з цією бідою, вона сама не здатна її подолати. Тільки професійний психолог може допомогти вийти з цього стану. Інакше дитина замикається», – розповідає Лариса.
Досі проект існував виключно коштом діаспори. Але зараз у нас є великі сподівання на те, що нарешті це буде мати якісь риси державної програми, каже Лариса.
А Женя Багірова каже – в санаторії, куди їй допомогли поїхати волонтери, було добре. Там вона зустріла нових друзів – таких, як сама, чиї батьки загинули на фронті. З ними їй комфортніше спілкуватися. Бо тільки вони її розуміють.
«Вони розуміють, що треба дорожити тим, що в тебе є. А ті діти, у кого є все і є батьки, вони не розуміють, що у них щастя», – каже Женя.
