(Рубрика «Точка зору»)
Схоже, в Україні стає жарко. Маю на увазі не лише деблокування блокади на Донбасі, з якою не все так просто і не все однозначно. На тлі цього деблокування прозвучала ще одна «гаряча» новина. Недавно створена партія «Національний корпус» вирішила блокувати філії «Сбербанку» Росії в Україні. Приводом для цього, зокрема, стало те, що ця фінансова установа обслуговує клієнтів за так званими «документами» угруповань «ДНР»-«ЛНР».
Хтось у таких діяннях вбачає піар-акцію. І, певно, не без підстав. Щось останнім часом активізувалися наші політичні діячі. Невже грядуть позачергові парламентські вибори? А раз так, то треба себе «засвітити». На блокаді Донбасу «засвітила» себе «Самопоміч». Тепер це робить «Національний корпус».
Ми воюємо чи торгуємо?
Але така вже робота політиків – «світити» себе, звертаючи увагу на ті чи інші важливі проблеми. Попри різні нюанси, блокада Донбасу нагадала, що в нас не врегульовані питання окупованих територій, зокрема в плані економічному. Блокада ж філій «Сбербанку» порушує питання про економічну, передусім фінансову, співпрацю з Росією. Ми ніби ж воюємо з цією країною (про це навіть заявляли найвищі очільники держави) й водночас… торгуємо.
Звісно, економіка Росії й України занадто переплетені. Бо ж не одне десятиліття (та що десятиліття – століття) відбувалася господарська кооперація між ними. І розірвати все це в один момент боляче. Та й чи можливо? Але робити в цьому плані певні кроки треба. Ось лише питання – чи робляться?
Коли почалася війна в 2014 році, був рух за те, щоб відмовлятися від купівлі російських товарів. Рух, можливо, в дечому наївний. Але це була нормальна реакція на дії окупанта й агресора. Щось вона й дала.
Справді, деякі російські товари зникли, почали закриватися (чи перереєстровуватися?) заправки російських фірм. Щось, здавалось би, робилось і на «високому» рівні. Україна відмовилась від закупівлі російського газу. Хоча насправді цей газ купували через європейських партнерів.
Але саме (чомусь?) в 2014 році в моєму Острозі почали масово з’являтися оголошення про послуги щодо перевезення на роботу в Росію. Основні напрямки – Москва, Петербург. Причому ці оголошення чим далі ставали яскравішими, такими, що кидалися в око. Подібні речі спостерігалися в багатьох містах України. Але такі оголошення – це не лише економічна реклама. Це, в певному сенсі, й реклама ідеологічна. Вона ніби привчала людей, що робота в країні, яка здійснює проти нас агресію, то – нормально. Ця країна поставала в образі благодійника, годувальника. Звісно, згадувані оголошення не просто так почали з’являтися в період війни. Хтось за цим стояв, хтось «просував» такий бізнес. …Але хай цим «делікатним питанням» займаються відповідні служби.
Розумію, знайдуться такі, які скажуть: а як бути людині, котра не має де заробити собі на хліб? На Захід їхати шукати роботу непросто. Потрібна й віза, й знання чужої мови. А щоб їхати в Росію, візи не треба. З мовою там проблем немає. І заробити в цій країні пристойні гроші можна.
Недавно поцікавився, як йдуть справи в «дикому» бурштиновому бізнесі в нашій Рівненській області. Виявляється, не дуже. Заробітки тут, у силу різних причин, впали. Та й дії силовиків дали певний ефект. Словом, «дикий» бізнес почав згортатися. Але ж на українському Поліссі, яке фактично перетворилося в економічну пустку, люди мусять з чогось жити. Тим паче, що в цьому регіоні народжуваність є відносно високою й існує надлишок робочої сили. Тому останнім часом, повідомили мені, деякі поліщуки замість того, щоб копати бурштин, почали виїжджати на роботу в Росію.
…Ще одна реалія гібридної війни.
Потрібна дерусифікація економіки
Давно пора усвідомити: війна з Росією ведеться не лише на Донбасі, де не вщухають обстріли на полях бою. Ведеться вона (і не менш жорстоко) в сферах інформаційній, культурній, релігійній. І, звичайно, економічній. Остання є чи не найголовнішою. На жаль, похвалитися тут особливо немає чим.
Російські банки і далі працюють в Україні. Працює російський бізнес. Зрештою, і український бізнес працює в Росії. Як і велика кількість наших співвітчизників на російських підприємствах, будовах і так далі. Практично ми маємо колоніальну економіку, залежну від Росії.
Блокада «Сбербанку» по-своєму висвітлила цю проблему. Хоча насправді вона її не вирішує. Це приблизно те саме, що давати хворому знеболююче, а не лікувати хворобу – причину болю.
Отож, як вирішити цю проблему?
Певно, мала би існувати програма економічного усамостійнення України щодо Росії. Дещо, правда, було зроблено, аби позбавитися економічної залежності від північного сусіда. Але це, радше, робилося ситуативно. Чіткого плану немає. А останнім часом на цьому фронті, здається, спостерігалося затишшя. Можна закидати владі: мовляв, вона нічого не робить. Але я не знаю політичної сили, яка б запропонувала дерусифікацію української економіки. Розумію, справа ця для політиків марудна. Легше заробляти електоральні бали, виголошуючи радикальні гасла або демонструючи такі ж радикальні дії. Проте українці мали б усвідомити: якщо вони хочуть досягнути позитивних результатів, то мусять братися за марудні справи – передусім у сфері економічній. А не «куплятися» на дешеву гречку чи на не менш дешеві радикально-популістські заяви політиків.
Хотілося б звернути увагу ще на один аспект. «Економіки в чистому вигляді» не існує. Вона залежить, зокрема, від трудових ресурсів, від їхньої кваліфікації, від того, що можна назвати «економічною ментальністю» (тобто від «економічної моралі», відповідального чи, навпаки, безвідповідального ставлення людини до праці). Саме український трудовий ресурс є важливою складовою економіки Росії. Не хочеться перебільшувати, але українці становлять один із найякісніших трудових ресурсів на широких просторах цієї країни. І якби Росія втратила цей ресурс, це стало би для неї сильним ударом. Але такий удар Росії не загрожує – принаймні поки що. Після Революції гідності економіка України помітно згорнулася, багато людей втратило роботу, рівень життя впав. Тому дехто рятується, виїжджаючи на роботу в Росію.
Якби уряд мав чіткий і реалістичний план дерусифікації української економіки, її розвитку, створення робочих місць, ми би, певно, мали б дещо іншу ситуацію, в тому числі й на фронті. А так поки що маємо те, що маємо. Зокрема, блокаду на Донбасі, блокаду «Сбербанка». Тобто гасимо пожежу, а не працюємо над тим, щоб такої пожежі не було.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
