Декомунізація (а фактично – і дерусифікація) в українській столиці часом відверто гальмує на об’єктах, які належать високопоставленим особам (скажімо, коли йдеться про завод «Ленінська кузня» – що кував Ленін, окрім «світової революції»?), а часом доходить до абсурду. Наприклад, не так давно була перейменована вулиця Софії Перовської, названа так на честь праправнучки гетьмана Кирила Розумовського, активної учасниці непримиренної боротьби з російським самодержавством, члена виконкому «Народної волі» та прихильниці знищення Російської імперії. Жодного стосунку до комунізму Перовська не мала – навпаки, так само, як і її цивільний чоловік, лідер «Народної волі» Андрій Желябов (до речі, учасник «громадівського» руху), вона була прихильницею парламентської демократії. Проте це не зупинило ревних «перейменовувачів» із Київради.
А зараз киянам пропонують перейменувати, серед інших, вулицю Омеляна Пугачова. Чим «завинив» перед Україною Омелян Пугач (так сам іменував себе козацько-селянський вождь)? Нічим. Окрім, знов-таки, того, що він за походженням був українцем («Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица», – зазначалося в матеріалах слідчої комісії у справі «Пугачовського бунту») і боровся з російським самодержавством. Серед учасників повстання було чимало українських козаків; а на додачу є й відомості, що Омелян Пугач певний час провів на теренах Запорозької Січі та брав участь у Коліївщині…
Заради справедливості варто зазначити, що абсурдні перейменування траплялися й раніше. У першій половині 1990-х станцію метро «Мечниковська» Київрада перейменувала на «Кловську». З погляду ініціаторів такого перейменування, мабуть, Україна настільки багата на Нобелівських лауреатів, що вигнаний за українофільство та підтримку студентського руху з Новоросійського (нині Одеського) університету Ілля Мечников не вартий того, щоб називати на його честь станції метро. І що цікаво: назва «Республіканський стадіон» тоді залишилася, хоча союзна республіка УРСР стала незалежною державою.
Отож із якого дива треба відмовлятися від увічнення в топонімії української столиці українських же достойників, які на подих не переносили російське самодержавство? Тільки тому, що жили і діяли вони переважно за межами нинішньої України? Так тоді треба, припустимо, «винести за дужки» такого визначного математика зі світовим ім’ям, як Михайло Остроградський, бо, бачте, більшу частину свого життя він жив і працював у Петербурзі. Тільки ж при цьому Шевченків приятель Остроградський принципово жодну наукову працю не опублікував російською мовою – все французькою і німецькою…
Принагідно: вулиці Остроградського, якого ЮНЕСКО у 2001 році внесло до числа найвидатніших математиків, в українській столиці немає.
Утім, не тільки Остроградський, а й чимало інших українських діячів до сьогодні не увічнені у столичній топонімії. Тож проблема перейменування і найменування нових об’єктів справді існує, і її слід розв’язувати швидко, рішуче – і водночас обачно, без абсурдних ексцесів.
Чи варто повністю стирати «російський слід»?
Принципове питання, яке варто розв’язати при зміні столичної (і не лише) топонімії – це яким має бути підхід до перейменування вулиць і площ, чиї назви пов’язані з російськими діячами досовєтського чи совєтського періодів. Чи слід їх суцільно перейменовувати? Як на мене, не варто. Бо ж у Російській імперії та СССР були достойні люди, які протистояли шовінізму й деспотії – від Олександра Герцена до братів Стругацьких, від Льва Толстого до Андрія Сахарова. Скажімо, у середині 1990-х у Львові перейменували вулицю Лермонтова на вулицю Дудаєва. Ясна річ, президент Ічкерії Джохар Дудаєв – людина, гідна увічнення в українській топонімії. Проте як можна було не помітити, що Лермонтов був виразником антиколоніального дискурсу щодо Кавказу, а на додачу ще й ворогом деспотизму? Згадаймо його вірш:
Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.
Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.
Як бачимо, для Лермонтова (на відміну від Пушкіна) Кавказ Росією не був…
Нині ж у Києві хочуть перейменувати вулицю, названу на честь художника Василя Тропініна. Так, це російський художник. Але, ще будучи кріпаком, він із волі свого поміщика-господаря майже 20 років жив і працював у селі Кукавці Кам’янець-Подільської губернії, де створив цілу низку живописних творів – «Весілля в Кукавці», «Дівчина з Поділля», «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем», «Гроза над селом» тощо. За його власним визнанням, український цикл – то було найкраще, що він написав. А картину «Портрет українця середнього віку» низка експертів вважає зображенням легендарного Устима Кармалюка (Кармелюка).
А от письменниця Лариса Ніцой пропонує перейменувати станцію метро «Площа Льва Толстого», назвавши і саму площу, і станцію іменем Романа Шухевича. Вона слушно, як на мене, зауважила дискусійність ідеї перейменування проспекту генерала Ватутіна (батьківське прізвище Ватутя), пославшись на цікаві матеріали, свого часу опрацьовані вже покійним, на жаль, істориком, автором сайту Радіо Свобода Олександром Дубиною. Але ж от проблема: Толстой був рішучим опонентом російського самодержавства, його колоніальної політики та офіційного православ’я. Впадає в очі, що у Москві немає станції метро, названої на честь Льва Толстого; то чи варто уподібнюватися претендентам на роль «старших братів»? Узагалі, топонімія Києва, на мою думку, мала би включати імена найдостойніших представників світової культури…
«Лінія героїв» і Національний пантеон
Звісно, це не означає ані того, що столичну (і не лише столичну) топонімію не потрібно дуже ретельно «почистити», вилучивши з неї назви на честь другорядних чи відверто шовіністичних діячів російської культури, ані того, що визначний воєначальник і політик Роман Шухевич не заслуговує, щоб на його честь назвали станцію метро. Проте тут виникає ще одна проблема: а як бути з іншими визначними достойниками? Перейменовувати на їхню честь інші станції?
Як на мене, вихід є. У Києві споруджується Подільсько-Вигурівська лінія метро, так звана «жовта лінія». На жаль, це довгобуд, але без цієї лінії столиця вже сьогодні просто-таки задихається. Тому будувати її найближчим часом неодмінно доведеться. Тож чого б не найменувати там усі станції на честь українських достойників – мислителів, митців, вояків? Щоби була не «жовта лінія», а «лінія героїв» з відповідним оздобленням станцій?
Ясна річ, це має поєднатися зі спорудженням Національного пантеону, про який стільки говорять, але… Як зазначає професор Володимир Панченко, тут потрібні оперативні рішення та дії. «Тільки, не доведи, Господи, – пише він, – перетворювати святу справу в кампанійщину – у масове розривання могил за кордоном і великий похорон в Україні». Тож і тут потрібне поєднання рішучих дій і виважених рішень.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
