Радянське мистецтво потрібно показувати в історичному контексті – Мотиль

Виставки, присвячені революційним подіям у Російській імперії 100 років тому – це ще одна змарнована можливість розповісти світу про ту велику трагедію, якою обернулася ця революція для людства. Показувати пропагандистські твори, не пояснюючи історичний контекст, у якому вони з’явилися, чи викривляючи його, спотворює розуміння глядачів цих творів, вважає історик і професор політології американського Ратгерського університету Олександр Мотиль. Він каже: неможливо було б уявити собі виставку про мистецтво нацистської Німеччини, яка б не згадала про злочини нацизму, але становлення радянської системи і далі асоціюється більше з надією і оптимізмом, в крайньому випадку як з гарною ідеєю, яку спотворили виконавці, а не з тим насильством, яке було суттю системи весь час її існування.

​

– Що справило найбільше враження?

– Вражає кілька речей. По-перше, треба сказати, що мистецькі твори, які представлені на виставці, дійсно є на високому мистецькому рівні. Які б вони не були політичні чи пропагандистські, але вони все таки на високому рівні. Це одне.

Друге є те, що там певні неточності. Вони ідентифікують різних українських художників як росіян. Це, звичайно, неправильно. Не так тому, що це є образа для української гідності. Просто, що це неправда. Мали би вони дещо ретельніше до того всього підійти.

А рівночасно є питання контексту. Вони це представляють як період революції, був якийсь Ленін, був якийсь Радянський Союз, а от дивіться, будь ласка, тут такі надзвичайні художники, які творили таке чи інше. Цього, звичайно, не вистачає. Вони би мали подати дещо більше інформації про цю революцію. Мали б дати більше інформації про більшовиків, про Леніна, про Сталіна і, в кінці кінців, про долю тих художників, велика частина з яких загинула. І це в принципі трохи можна назвати і навіть нечесним.

Уявіть собі, якби була подібна виставка про митців німців, євреїв, австрійців чи інших в Німеччині в 1930-х роках. Звичайно, подали би контекст. Згадали би, що має прийти до влади Гітлер, і що це має якесь особливе значення для мистецтва в загальному.

– Британський оглядач Джонатан Джонс в газеті The Guardian якраз перед відкриттям цієї виставки у Лондоні говорить про те, що дещо наївно показувати доброго Леніна, його час розквіту мистецького, який закінчився нібито приходом до влади Сталіна. Чому це можливо у випадку з російським революційним мистецтвом?

– Це взагалі є подвійні стандарти. На Заході далі є таке ставлення, що Радянський Союз, комунізм – це не найгірше. Найгірше – звичайно, це був Гітлер, це була нацистська Німеччина. А те, що там відбувалося якось все таки можна до того на пів нейтрально ставитись. А ті, що ставляться критично до цього, підкреслюють негативну роль самого Сталіна, а Ленін якось відпадає, революція теж якось відпадає від поля зору. Немає того знання Радянського Союзу.

Серед спеціалістів то так, це досить змінилося за останніх кілька десятиліть. Але серед такого загалу, а тим більше у сфері спеціалістів, які цікавляться мистецтвом, то це розуміння суті цього режиму, воно ще не зовсім дійшло.

І, звичайно, є теж таке поняття, що ті 1920-ті роки були таким певним бумом мистецтва і що, до речі, й правда. На це треба звертати увагу. Попри те, що там звичайно були різні політичні підтексти, але про них не будемо занадто багато говорити.

І є ще одне питання. Модерне мистецтво має таке непевне відношення до політики. Взагалі багато з модерних митців, маю на увазі у ХХ столітті, звичайно, досить позитивно ставилися до різних радикальних ідеологій і до революцій тощо. Чи то в архітектурі, чи то в мистецтві, чи в скульптурі. І це творить якусь непевність, як же тоді ставитись до таких режимів, до радикальних, революційних режимів, які одночасно були нелюдськими, були злочинними в кінці кінців.

– Може, власне, і показати всю складність цього режиму, а не показувати лише його привабливу сторону, його мистецькі об’єкти, які були одночасно і об’єктами пропаганди? Як Ви ставитеся до тієї дискусії, яка зараз точиться на цю тему в Україні про демонтаж комуністичних пам’ятників?

– Ви маєте на увазі різні пам’ятники?

– Так, наприклад, пам’ятник Щорсу в Києві, про який дуже запеклі дискусії йдуть.

– Я думаю, що угорці правильно зробили. Вони біля Будапешту побудували такий парк, і в цьому парку стоять всі ці пам’ятники, і Ленін дивиться на Сталіна, Сталін дивиться на Ракочі і так далі. І я би приблизно щось таке саме в Україні зробив. Хай буде якийсь такий виставковий парк. Звичайно, з контекстом. Але хай вони собі там стоять. По-перше, це було би цікаво. А по-друге, це був би теж і коментар, я думаю досить сильний політичний.

Ми визнаємо, що таке було, але одночасно ми їх відсторонюємо від нашої теперішньої демократичної дійсності, хай вони собі живуть в ізоляції. І таким чином ті, хто відчуває ностальгію, будь ласка, їдьте туди. А ті, хто хоче обов’язково вивчати цей період, історію чи мистецтво цього періоду, теж мають нагоду, можуть туди поїхати. Але це тоді перетворюється на своєрідну таку резервацію.

– Якщо ми говоримо про цю виставку. Важко її розглядати поза сучасним контекстом і те, як Росія намагається себе представити, користуючись тими самими пропагандистськими інструментами, які дуже часто повторюються навіть з тих часів столітньої давності. Як Ви на це дивитеся, на сучасний контекст цієї виставки?

– В принципі, я не проти того, щоб виставляли різні матеріали з того періоду. Все таки революція відбулася, це був важливий феномен історичний. Люди мають знати, що це таке було. Які це були люди, більшовики, хто такий був Ленін, що він створив, скільки людей загинуло, скільки людей потерпіло, що відбувалося у той час в Україні, інших республіках. І коли існує такий контекст, тоді, звичайно, можна дивитись на будь-що. І воно тоді цікаво, і людина відходить з почуттям, що вона щось дізналася. Побачила цікаве мистецтво, одночасно щось цікаве дізналася про цей період.