(Рубрика «Точка зору»)
Річниця укладання Мінських угод (у цьому тексті йдеться про третю з низки мінських угод, а саме про «Комплекс заходів на виконання мінських домовленостей» від 12 лютого 2015 року – ред.) збурила хвилю обговорення цієї політичної події. Різноманіття експертних думок засвідчило, що ані сталого суспільного, ані ґрунтовного експертного консенсусу сьогодні, на жаль, немає. Навіть з очевидних, здавалося б, питань. Отже, доводиться продовжувати обговорення цієї теми.
Очевидні речі, на мій погляд, полягають в тому, що Мінські угоди – це не компроміс з агресором, а процес впорядкування власного простору безпеки в умовах критичних викликів. Таким чином, Мінський процес – це процес відвоювання зовнішньої і внутрішньої безпеки відповідно до наших уявлень про право і порядок, нашої ціннісної моделі.
Воєнний характер Мінських домовленостей
Перш за все, слід зазначити, що Мінські домовленості є воєнним інструментом. Коли ми описуємо поточний конфлікт на інструментальному рівні, то ми звично кваліфікуємо його як гібридний. Якщо ми хочемо описати співвідношення суб’єктів протистояння, то є сенс застосовувати визначення асиметричного конфлікту. При таких кваліфікаціях Мінські домовленості постають «гібридними інструментами» примирення в умовах війни, засобом підвищення безпеки в умовах примирення, якій спрямований не на досягнення сталого миру, а на зменшення втрат в умовах асиметричного конфлікту, – коли ресурси, військові сили і можливості застосування стратегій і тактик сторонами суттєво відрізняються.
Отже, Мінські домовленості не є інструментом миру, вони є гібридним інструментом асиметричної війни. І саме так треба до них ставитися.
Причиною укладання угод є природний перебіг конфлікту
Істотно помилковою також є теза, яку активно експлуатують російські пропагандисти, нібито Мінські домовленості врятували Україну від російської окупації, а наші збройні сили – від повного розгрому як у серпні 2014-го, так і в лютому 2015 року. Не варто сумніватися: якщо б Кремль мав хоч найменшу військово-технічну та військово-політичну можливість, він реалізував би свої плани захоплення і розчленування України без будь-яких сентиментів. На заваді став консолідований спротив суспільства, організоване державне і військове управління, потужна міжнародна коаліція та неочікувані і неприйнятні на той час втрати агресора і вимоги щодо потрібних ресурсів.
Отже, Мінські домовленості можна вважати природним етапом цього конфлікту: вони не лише з цілком об’єктивних причин припинили гостру фазу конфлікту, яка характеризувалася високими втратами – іноді до сотень осіб на добу, – але і зафіксували стан і положення сторін, окреслили тип конфлікту і визначили набір застосованого інструментарію.
Щодо критеріїв ефективності гібридних інструментів
Намагаючись з’ясувати, чого сторонам вдалося досягти завдяки Мінським угодам, слід пам’ятати, що при аналізі ефективності гібридних інструментів немає сенсу застосовувати ті самі критерії, що і стосовно інструментів звичайних. Наприклад, «перемога» в асиметричному конфлікті, якій ведеться за допомогою гібридних інструментів, не буде виглядати тотожною перемозі у звичайній війні. Отже, слід бути обережними при аналізі досягнень і провалів Мінських угод.
Як і у кожного гібридного інструменту, сенс Мінських угод полягає не в кінцевому компромісі, а в розвитку механізмів їхньої реалізації.
Мінські угоди як індикатор причин конфлікту
Власне, саме тому ці угоди висвітлили радикальні розбіжності в політичних цілях та інтересах, які в цьому конфлікті є у Кремля та української сторони, суперечності, які, зрештою, є рушіями конфлікту. Ми виборюємо природню політичну та економічну незалежність, відстоюючи соціальні та культурні особливості, Москва – намагається утримати нас у стані поневоленого імперського сателіта.
На думку російського соціолога Ігоря Клямкіна, ці розбіжності мають джерелом кардинально різні погляди на державний суверенітет. Варто зазначити, що в процесі переговорів про імплементацію та інтерпретацію положень Мінських угод з’ясувалося, що не лише для України, але і для західних країн кремлівська інтерпретації поняття суверенітету пострадянських країн є незрозумілою і неприйнятною.
Стереотип «Мінського глухого кута»
Власне, всі військові загострення, пропагандистські атаки і політичні демарші Росії є спробою нав’язати своє бачення базових понять державності, права і безпеки не лише Києву, але і світовому співтовариству.
Те, що всі ці намагання раз за разом провалюються, але ці провали не примушують Кремль відмовитися від своїх задумів, отримало нав’язану нам назву «глухий кут Мінських угод». Ми наполягаємо на першочерговому забезпеченні безпекового режиму. І відведення важких озброєнь, зниження інтенсивності обстрілів, звільнення заручників, встановлення безпечних зон є хиткими, але потрібними кроками в цьому напрямі. Прогресом, який ми отримуємо без поступок на політичному полі.
Збережені життя, визволені заручники, накопичені ресурси, отриманий досвід, виснажений агресор – це не зовсім «глухий кут». Це, незважаючи на продовження обстрілів, загострень, навіть наявність поранених та вбитих, – є запорукою розвитку і перемоги.
Отже, насправді, це не є глухим кутом (особливо якщо пам’ятати про гібридність цього інструменту). Мінський процес – як багато-агентний процес ухвалення та впровадження взаємоузгоджених політичних рішень – не лише засвідчив, але і закріпив різницю в політичній еволюції російського і українського суспільства і держави. Завдяки Мінському процесові українськими державними інститутами виробляється адекватна, зовнішньо і внутрішньо схвалювана модель реагування на комплексні безпекові виклики, аналогічно тому, як українське суспільство та громадянські інститути виробляють відповідну модель в умовах війни.
Отже, Мінський процес сприяє системним перетворенням в Україні.
Мінський процес як методологія вирішення постімперських конфліктів
Наш конфлікт висвітлив рушійні сили, чинники і інструменти ведення таких конфліктів, що жевріють на околицях імперій – у Нагірному Карабасі, Придністров’ї, Грузії, на Балканах. Отже, якщо трохи пофантазувати, можна припустити, що Мінський процес може стати прологом нового методу вирішення низки багато в чому однотипних заморожених конфліктів у посткомуністичних країнах. Тож ми можемо і маємо вивчати, розвивати і розповсюджувати свій досвід на міжнародному рівні.
Важливо відмовитися від примітивних бінарних критеріїв та абсолютних оцінок на кшталт «зрада – перемога» при аналізі складних соціально-політичних явищ. Нам жити в тому світі, який ми будуємо щодня.
Юрій Костюченко – експерт із безпекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
