«Ми не робимо ставку на владу – ми робимо свою справу» – активіст зі Слов’янська

Яким є життя на звільнених територіях Донбасу? Про це бесідують оглядач Радіо Свобода Віталій Портников, редактор телепроекту «Донбас.Реалії» Андрій Діхтяренко та активіст руху «Сильна громада» зі звільненого Слов’янська Денис Бігунов.

Денис Бігунов: Слов’янськ звільнили 5 липня 2014 року. За ці два з половиною роки у нас дуже змінилася політична і суспільна ситуація, сталася значна демонополізація, насамперед політична і громадська.

Андрій Діхтяренко: Я за службовим обов'язком часто їжджу до звільнених міст Донбасу. Хоча ситуація там краща, ніж в окупованих, ці міста перебувають у перманентній депресії. Їх не так добре приводять до ладу, а сепаратисти увесь час хизуються, що ось, мовляв, і Луганськ, і Донецьк зараз вилизують, вичищають...

Денис Бігунов: Скільки я себе пам'ятаю, ці міста перебували в перманентній депресії. Зараз, мені здається, відбулися певні поліпшення, тому що є велика кількість інфраструктурних проектів. Зрозуміло, що під час війни значно зросла увага решти України і всього світу до території Донецької області, і тому зараз з'явився реальний шанс все це трансформувати.

У нас немає більше, як це було всі останні 90 років, якоїсь політичної монополії: була одна партія, яка всім керувала, адміністративна вертикаль. Зараз усе трошки інакше. Якщо є бажання, то можна знайти можливості для трансформації.

Нам вдається пролобіювати поліпшення в плані якихось об'єктів соціального значення. Наприклад, це відновлення міського парку, де люди можуть нормально відпочивати, це центральна бібліотека і міський музей.

– Монополії, може, і немає, але переважний вплив – у тих самих сил, які завжди верховодили в Слов'янську.

​Денис Бігунов: Правильно. Але ми акцентуємо увагу на тому, що у якихось нових груп, у яких до 2014 року не було абсолютно ніяких можливостей проявити себе, зараз з'явився такий шанс. Наприклад, за результатами останніх виборів у нас колишня Партія регіонів (нині «Опозиційний блок») набрала вже не 80 відсотків голосів, а, по-моєму, 60. Зараз у нас у міськраді п'ять фракцій, які є так чи інакше політично суб'єктними. Люди вчаться.

Андрій Діхтяренко: Однак, місто вважається прифронтовим. До вас долітає якесь відлуння війни?

​Денис Бігунов: У нас населення 115 тисяч, з них близько 50 тисяч – пенсіонери. Значна частина населення – це люди, які зайняті своїми побутовими питаннями через бідність чи якісь інші причини. Мені навіть здається: зараз Донецька немає, але більшість населення навіть не помітило, що щось сталося, люди продовжують жити своїм життям. Дуже важливо створювати якісь горизонтальні мережі.

Андрій Діхтяренко: Усі громадські ініціативи, як правило, спрямовані на вузький прошарок активних людей, а це покоління, яке, як Ви сказали, не помітило втрату Донецька – як жило, не помічаючи вашої ініціативи, так і продовжує жити.

Денис Бігунов: Така небезпека є. Але якщо розставляти пріоритети, то для мене зараз важливо формувати щось нове, те, що потім допоможе працювати з цими людьми.

– Але якщо така кількість людей залишається в радянському минулому... Ось молода людина виростає в Слов'янську, доростає до студентського віку – чи збирається вона залишатися і жити в цьому місті?

Денис Бігунов: Ця проблема нас особливо не лякає. У нас немає іншого виходу.

– Вихід є – Ви теж можете поїхати.

Денис Бігунов: Я не буду цього робити. Якби не було цієї війни, можливо, я б не займався тим, чим зараз займаюся. Після звільнення міста багато людей зрозуміли, що якщо ми зараз не візьмемо на себе відповідальність, якщо ми не будемо робити те, що ми робимо – принципово, хоч Марс у Землю вріжеться, хоч Всесвіт вибухне... Для мене це справа честі.

– Чим Ви займалися до війни?

Денис Бігунов: Я працював чиновником у міськраді Слов'янська, у відділі з питань внутрішньої політики. Наш відділ відповідав за комунікацію з громадськими організаціями, політичними партіями, релігійними громадами, етнічними меншинами.

Андрій Діхтяренко: Під час подій влітку 2014 роки Ви були на роботі?

Денис Бігунов: З точки зору співробітника, в функції якого входило спостерігати за всім цим, я б сказав так: на початковому етапі «русской весни»...

До березня 2014-го місцеві еліти почували певну втрату контролю над процесом. Але у мене складалося таке враження, що місцева влада не до кінця розуміла, хто і чому діє агресивно. У мене було відчуття, що всі вони діяли в деякому плані заодно, але мета місцевих еліт була виторгувати у Києва для себе те положення, яке було після сєверодонецького з'їзду (2004 року – ред.). На жаль, так не сталося: їх списали, як і весь Донбас зараз.

До квітня мітинги відбувалися дедалі агресивніші, з'являлася риторика, що прийдуть «бандерівці», будуть розпорювати животи вагітним жінкам, відкушувати плоскогубцями пальчики немовлятам тощо. Збиралися бабусі, вся ця агресія загострювалася... На центральній площі біля пам'ятника Леніну православні батюшки, наш отець Віталій, все благословляли, коли прийшов Гіркін. По ходу дезінтеграції суспільства виявлялася проукраїнська частина населення, про існування якої я тоді навіть не підозрював. Я думав, що 99 відсотків нашого міста – це проросійські люди радянських поглядів, а виявилося, що там близько третини адекватних людей, але вони дезорганізовані, не знайомі один із одним.

Уранці 12 квітня мені зателефонував мій начальник і сказав, що захопили міськвідділ міліції. Як можна захопити міськвідділ міліції? Я поїхав туди, і виявилося, що міськвідділ дійсно захоплений. Люди, які захоплювали, діяли дуже організовано, не робили нічого зайвого. Вони встановили контроль, далі захопили СБУ. Вони не діяли якось незграбно, сумбурно – вони знали, що і як робити. До них приєднувалися ті організації, які десятиліттями плекалися на цих територіях. Усі ці організації приєдналися, і вони встановили там владу.

– Виходить, що Ви все життя жили у внутрішній еміграції?

Денис Бігунов: По суті, так і було. Це депресивний регіон. Моя робота в міськраді була досить респектабельною, я працював собі, жив – не тужив і абсолютно не вірив у можливість якихось змін у цьому регіоні. Коли 20 лютого переміг Майдан, я навіть подумав: Боже, а що тепер робити з Донбасом? За останні 90 років там сформувалися групи, які були власниками цього регіону, і я розумів, що просто так вони не захочуть пристати на той вибір, який зробила Україна. Але потім включилася Росія.

Андрій Діхтяренко: Чому Ви, чиновник, не могли спробувати домогтися якихось змін у Вашому рідному місті?

Денис Бігунов: Я робив усе, що міг у тих умовах. Наприклад, я намагався сприяти в інформаційному плані, у мене були блоги на місцевому сайті, який належав виконувачу обов'язків мера, єдиному в міськраді опозиційному депутату. Я вів блог, намагався писати туди просвітницькі замітки (не під своїм ім'ям, звичайно). У сусідньому Краматорську була єпархія греко-католицької церкви. Я бачив гігантські храми, які будував Московський патріархат, вкладаючи мільйони, а нещасний Київський патріархат, Українська автокефальна православна церква... Я намагався писати щось про це.

​Андрій Діхтяренко: Я сам із Луганська і можу підтвердити слова Дениса: дуже багато освічених молодих людей жили в цьому регіоні у власному коконі, ходили по модних клубах, зустрічалися зі своїми колегами, писали в інтернеті, спілкувалися в блогах. 90 відсотків населення живе в зовсім іншому, важчому і зовсім по-іншому ідеологічно й політично зарядженому житті. Досить показовим є і типовий приклад Дениса, який працював у міськраді і раптом зіткнувся з тим, що місто повстало, приїхали якісь незрозумілі «казачки»...

​Денис Бігунов: Я не зовсім несподівано зіткнувся з цим, я приблизно розумів, що буде. Я бачив, що в нас у структурі регіону – ні у владі, ні в правоохоронних органах, – немає сил, які могли б щось цьому протиставити. У місцеву міліцію десятиліттями брали співробітників проросійських поглядів або корупціонерів. Частина співробітників СБУ вже, напевно, працюють в «МДБ» «ДНР». Була така тенденція. Навіть якщо в силових структурах були проукраїнські співробітники, вони говорили, що нічого не можуть зробити.

​Андрій Діхтяренко: Коли я приїжджаю на Донбас, у мене іноді виникає відчуття, що нова влада, військово-цивільна адміністрація дуже багато роблять для того, щоб імітувати видимість благополуччя. Скрізь висять українські прапори, дуже багато білбордів, як і в довоєнний час, тільки якщо раніше там висіли місцеві «регіонали», то зараз висить новий губернатор і політики, які «підгортають» цей регіон. Вам не здається, що інформаційна політика постконфліктної влади в Слов'янську та інших містах Донбасу теж іде хибним шляхом, вони більше намагаються створити видимість якихось змін, ніж дійсно намагаються поліпшити життя людей?

​Денис Бігунов: Я повністю згоден. Наше завдання – це змінити. З досвіду нашої організації, будь-які зміни, які зараз відбуваються в Донецькій області, продиктовані виключно тим, наскільки ми як активне суспільство можемо це лобіювати. Воля влади рівнозначна тій силі, яку прикладає суспільство, зацікавлене в цих змінах.

​Андрій Діхтяренко: Тут ще проблема в тому, що ці 90 відсотків намагаються абстрагуватися від політики, ставляться до всіх цих зовнішніх змін, до всіх цих навмисних українських символів з приводу і без, як до якогось дратівливого і чужорідного елементу. Прийшла така мода. Якщо ще два роки тому ми бігали з «георгіївськими» стрічками, то зараз невигідно бігати з «георгіївськими» стрічками, походимо з жовто-блакитними. Є відчуття якогось вічного укладу, який дуже складно перебити на Донбасі. Не знаю, чи вдасться це вам. Чесно кажучи, у мене є великі сумніви з цього приводу.

​Денис Бігунов: Так, це складно, але можливо. Реальність така, яка вона є. А як ми зможемо її трансформувати, це вже залежить від нас. Щоб її трансформувати, треба розуміти корінь проблем, діагностувати їх. Зараз дуже важливо, щоб формувалися горизонтальні зв'язки між людьми. Основними інструментами змін є активність і гласність.

У Краматорську міськрада планувала проголосувати щодо виділення землі храму Московського патріархату. У результаті приблизно за годину нам стало про це відомо, ми здійняли хвилю в соціальних мережах, про це написали місцеві журналісти. Ми справедливо акцентували увагу на тому, що ця фірма, якій виділяли, у 2014 році блокувала українську техніку. Ми з активістами поставили питання: а де гарантія, що в цих храмах не будуть знову ховати ополченців, російських найманців? Депутати зняли питання з голосування. Такими малими кроками ситуація рухається до зміни.

– А як справи з інформаційним простором: що дивляться, що слухають люди?

​Денис Бігунов: Після 5 липня 2014 року, коли сили Гіркіна вийшли зі Слов'янська, значна частина місцевих, яких вони завербували до армії, теж вийшла, і зайшли українські війська. У цьому плані немає тієї активної внутрішньої інформаційної пропаганди, яка була до цього, внутрішнє проросійське середовище обезголовлене. Українські канали мовлять нормально. Проукраїнська частина, яка є в місті, пасіонарно дивиться українські канали, а проросійська, я думаю, дивиться програми з російського супутника.

Андрій Діхтяренко: У Слов'янську ловляться сепаратистські канали?

​Денис Бігунов: В одному з районів міста, розташованому на височині, я рік тому ловив у знайомих телеканал «Новоросія» чи щось таке, але був дуже слабкий сигнал. У прифронтових містах досить сильно пробиває сигнал із донецькою вишки і, на жаль, ловиться в аналоговому форматі.

Андрій Діхтяренко: Я постійно моніторю «медіа» угруповання «ДНР» і бачу, з якою швидкістю там змінюються ідентичності. Спочатку говорили про «русскую весну», про російську єдність, був такий консенсус. Потім стало зрозуміло, що Росія не збирається брати ці регіони, і почали говорити про якусь «новоросійську» ідентичність. У газетах з'являлося безліч статей, де йшлося про те, що є такий «новоросійський етнос». У 2015 році остаточно стало зрозуміло, що і це химера, і почали говорити про окремий «луганський народ» і «донецький народ». У якийсь момент зажевріла надія об'єднання цих двох сепаратистських утворень, і почали говорити про єдиний народ Донбасу.

Це говорить про те, що населення дуже пластичне. Це дуже складна ситуація, і незрозуміло, як із нею працювати. Зрозуміло: нехай із цього приводу болить голова у російських політтехнологів, але незрозуміло, що робити на звільнених територіях Донбасу. Донбас, який зараз під контролем України, став розумною, ціннісною альтернативою тому Донбасу, де кілька мільйонів людей живуть в окупації. Чи змогла нова українська влада за ці два з половиною роки запропонувати якусь розумну ціннісну альтернативу? Чи готові люди піти за ними?

​Денис Бігунов: Я думаю, що в цілому українська влада не показала такої альтернативи. Усі бачили ті ж електронні декларації, і ми бачили такі ж декларації у нашого донецького «бомонду», Партії регіонів. Тому ми не робимо ставку на центральну владу, ми займаємося своєю справою.

Ви самі сказали, що цей регіон, як пластилін. Важливо не упустити момент, коли з цього пластиліну можна виліпити те, що ми можемо з нього виліпити щодо цінностей, у які віримо. Якщо ми зараз цього не зробимо, то незрозуміло, що буде завтра.

– Такий підхід вселяє надію.

Андрій Діхтяренко: Як ви перевіряєте ефективність своїх дій? Як зрозуміти, що ви на правильному шляху?

Денис Бігунов: Ми проводимо моніторинг того, як ставиться до нас місцева влада. Ми проводимо тренінги для активістів, навчаємо, якими інструментами потрібно користуватися – не просто вийти на Майдан, помахати прапором, а грамотно впливати для досягнення якихось цілей. Спочатку це був шок для місцевої влади: протягом 90 років такого не було, а зараз з'явилося. Вони розуміють, що це реальна загроза, тому що ми діємо юридичними методами, ми діємо відповідно до якогось алгоритму. Вони розуміють, що змушені адаптуватися до цієї ситуації. Так відбувається трансформація.

Я не кажу, що процес іде ідеально, і завтра настане рай на землі, але цей процес іде.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода