27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Його було проголошено резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Співавторами документа в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни виступили 100 держав світу. Україна на державному рівні приєдналася до вшанування цього дня у 2012 році, хоча й була однією з шести країн-ініціаторів ухвалення такої резолюції. Нині українські громадські організації заявляють, що саме державної участі в увічненні пам’яті жертв Голокосту їм і бракує. Попри багаторічні зусилля громадськості, пам’ять про євреїв, які колись жили поруч з українцями і загинули на цій землі, досі залишається на маргінесі колективної пам’яті.
27 січня цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту Радянського Союзу звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау, що неподалік польського міста Освенціма. На час звільнення у таборі перебувало близько 7 тисяч в’язнів, багато з них були на межі смерті. Загалом у концентраційному таборі Аушвіц було знищено майже півтора мільйона людей, з них понад мільйон – євреї.
Сьогодні в Україні численні громадські організації, освітяни проводять пам’ятні заходи. Заплановані виставки в музеях країни, і круглі столи – у Ґете-Інституті на тему «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти» Українського центру вивчення Голокосту, який очолює Анатолій Подольський.
«Громадянське суспільство і взагалі українське суспільство відзначає цю дату на різних рівнях, і освітньому і науковому, а держава декларує важливість, але все ж таки, після відзначення 75-х роковин (розстрілів у Бабиному Яру – ред.) треба сказати, що державні інститути більше долучаються. Приклад – музей історії України у Другій світовій війні. Вони зробили виставку Зіновія Толкачова», – розповідає Анатолій Подольський, чий інститут долучився до організації виставки цього відомого художника-графіка, єврея за походженням, народженого на білоруських теренах. В експозиції представлено 11 робіт художника, який у лавах Радянської армії брав участь у визволенні в’язнів табору смерті Аушвіц.
«Проблема в інституціях влади»
Однак ці зусилля – лише крапля в морі, переконаний Анатолій Подольський. Без цілеспрямованих зусиль держави Голокост так і залишиться єврейською, а не українською історією, вважає дослідник.
«Проблема в інституціях влади. Вони – невігласи, байдужі, лицемірні люди. Я зараз не кажу про цю владу, чи про ту владу. Я кажу про всю владу в Україні. Вони кивають головами, кажуть, що це важливо, але реально нічого не роблять. Все, що реально зроблено у полі науки, освіти і комеморації (передача світоглядно значимої інформації про минуле шляхом увічнення певних осіб і подій через створення «місць пам’яті» – ред.), зроблено суспільством в Україні при мінімальній участі влади. У 2006 році при президенті Ющенку був створений національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр». Десять років він не працював», – роз’яснює ситуацію Анатолій Подольський.
Таких прикладів він наводить багато. Зокрема, за його словами, протягом п’ятнадцяти років він очікує виконання обіцянки чиновниками про вступ України до європейської організації, що займається вивченням та збереженням пам’яті про Голокост, IHRI, проте досі українські вчені та освітяни позбавлені можливості користуватися ресурсами цієї організації, бо вступити до Альянсу з вивчення Голокосту може лише держава.
Зрештою, як говорить Анатолій Подольський, це потрібно не так євреям, як самим українцям. «Як писав Василь Гроссман – «ми тут не гості» – євреї та українці живуть на українських землях вже тисячу років. Тут на цвинтарях – десятки поколінь. «Бабин Яр» чи Голокост – це ж не єврейська історія, це тут воно трапилося. Ця історія змінила все. Якщо б ці люди залишились жити, яка б зараз була Україна?», – риторичним запитанням закінчує свою розповідь Анатолій Подольський.
