(Рубрика «Точка зору»)
Після чергової скандальної заяви народного депутата Надії Савченко щодо можливості «обміну» Донбасу на Крим одні звично звинуватили колишню льотчицю в зраді національних інтересів, а інші помітили, що Савченко просто не вдалося чітко артикулювати свою думку. І що вона говорила не про те, що Україна має обміняти Донбас на Крим, а про те, що Росія захоче «розміняти» повернення Донбасу на Крим. А це, як кажуть в Одесі ‒ дві великі різниці.
Але немає різниці в тому, що і те, й інше ‒ величезна помилка. Помилка вважати, що Україна може відмовитися від захисту своєї територіальної цілісності й оголосити, що Донецька або Луганська область для неї важливіша, ніж Автономна Республіка Крим. Крим нічим не відрізняється від Донбасу, Буковини чи Волині ‒ це така ж територія України, з точки зору міжнародного права. Країну, яка відмовляється від власних кордонів, ніхто не поважає.
Крим нічим не відрізняється від Донбасу, Буковини чи Волині ‒ це така ж територія України, з точки зору міжнародного права. Країну, яка відмовляється від власних кордонів, ніхто не поважає
Окупацію Криму путінським режимом не визнає жодна країна світу. А ось незалежність Республіки Косово визнана десятками країн. Але це не заважає Республіці Сербії послідовно відстоювати власне уявлення про територіальну цілісність. Так, у Вашингтоні чи Брюсселі можуть вважати інакше. Але від цього не має змінюватися позиція самого Белграда. І найголовніше ‒ така позиція викликає повагу навіть у тих, хто визнає державність Косово. Так чому ж Сербія при загальному визнанні Косово може відстоювати свою територіальну цілісність, а Україна при загальному невизнанні окупації Криму ‒ не може? Ми що, «терпіли»?
Але така ж помилка ‒ вважати, що Росія збирається торгуватися з Україною або ще кимось про якісь обміни. Не збирається. Про це чітко сказав прес-секретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков ‒ і це правда. Крим для Путіна та його камарильї ‒ а також для більшості російських громадян ‒ «закрите питання». З Донбасу Путін теж йти не збирається: максимум, що він може, ‒ це імітувати вирішення проблеми. Але від підтримки бандитських режимів він не відмовиться, тому що вони ‒ ідеальний додаток до його стратегії внутрішньої дестабілізації нашої країни. Тому що Путіну потрібний не якийсь там Криму, не Донбас ‒ йому потрібна вся Україна. І коли в Державній думі Росії кажуть, що нашим найкращим президентом був би уркаган і вбивця Захарченко, це тільки з нашої точки зору ‒ безумство. Вони насправді хочуть, щоб нашим президентом був уркаган, який знищить все українське і перетворить Україну на російський бантустан. Хіба не тому вони так раділи уркагану Януковичу?
«То який же тоді вихід?» ‒ може запитати мене якась недосвідчена Надія Савченко. ‒ «Невже війна?»
Ні, не війна. Вихід є ‒ якщо набратися терпіння. Він полягає у краху російського політичного режиму. І є дуже великий шанс, що цей режим впаде разом із нинішньою моделлю російської держави. Можна як завгодно довго запевняти себе, що це ‒ політична фантастика, що грошей у Росії ще досить, що санкції ‒ це безболісний укол, що завтра Путін домовиться з Трампом.
Коли країною керують некомпетентні безумці, вони обов'язково доведуть її до «цугундера». Ми ж це все проходили з недоброї пам'яті Радянським Союзом
Грошей справді вистачить на рік-другий. Мізків може не вистачити. Коли країною керують некомпетентні безумці, вони обов'язково доведуть її до «цугундера». Ми ж це все проходили з недоброї пам'яті Радянським Союзом. Хіба там справа була тільки в дорогах? Ні, справа була ще й в дурнях. А за чверть століття і дороги в Росії не покращилися, і дурні не порозумнішали.
Тож не варто сумніватися ‒ територіальна цілісність України буде відновлена. І територіальна цілісність Молдови. І територіальна цілісність Грузії. І Вірменія з Азербайджаном знайдуть компроміс щодо Карабаху. Тільки-но імперія згине, будуть осушені всі створені нею криваві болота.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Оригінал публікації ‒ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
