Львів – Кутя, коляда, пампухи, відпочинок. Власне, так більшість уявляють традицію Різдва. Втім, унікальність України у тому, що кожен регіон має свої особливі різдвяні обряди та традиції, які укладались століттями. Попри велику схожість є і відмінності. Цьогоріч вперше львівський Національний музей представив активну виставку «Гуцульське Різдво» і у її рамках проводить майстер-класи. Тут можна оглянути понад 500 експонатів, тобто речей, які були у вжитку людей у ХІХ-ХХ століттях.
Довгий стіл-скриня, лавки, вишита скатертина, глиняний косівський посуд, свічник-трійця, на стінах ікони, мальовані на склі та дереві, а ще вивішені качани кукурудзи, а під столом сіно. Такий гуцульський інтер’єр на Різдво велика рідкість сьогодні. Хіба де-не-де поодинокі родини зберегли таку автентику, але радше, щоб заманити туристів. Тому потрапити у таку автентичну оселю можна хіба завдяки музейним експонатам, але під склом вони мертві. Львівські митці намагались відтворити цю атмосферу Різдва, хоч і в музейних залах. Використавши багаті фонди Національного музею імені Андрея Шептицького, за старими фотографіями відтворили гуцульську оселю ХІХ – початку ХХ століття на Святвечір.
«На центральній стіні, що була навпроти дверей, висіли хатні ікони, на склі і на дереві Такі ікони були у кожній хаті. Традиційно так було сирні коники, кукурудзу, вішали також і писанки. Ми хотіли показати поєднання християнських традицій і отих поганських, які тісно переплітаються на Гуцульщині. Донині існує традиція закликання господарем на Святий вечір душ померлих», – розповідає мистецтвознавець Любава Собуцька.
Мешканці гір – бойки, лемки, гуцули – мають спільні традиції вшанування Різдва. Це і 12 страв, щоправда, кожен зберігає свої особливі рецепти, на Святвечір під столом стелять солому, часник кладуть по краях столу, у кімнаті ставлять дідуха, обов’язково пам’ятають про тих, хто відійшов у світ вічний. У багатьох родинах донині збереглись родинні шопки. На Святвечір сім’я колядує вдома, а вже на Різдво колядники ходять від оселі до оселі, приносячи радісну вістку в найвіддаленіші гірські хати. У Західній Україні колядники ходять з вертепами.
«Традиція жила і до сих пір живе. Тут йде розповідь про колядників. Всі мають топірці, і колядники 7 січня виконували ритуальний танець «Плєс» перед церквою. Це давній архаїчний танець, підкидаючи вверх топірці. Потім колядники йшли колядувати по оселях і в різні присілки. Їх могло бути від 6 до 14. У гурті неодмінно був «Береза», очільник, який провадив гурт колядників, що саме колядуватимуть, до якої хати йтимуть, він розпочинав коляду. «Трембіташ», по звуку трембіти люди і визначали, де колядники колядують. «Скрипичник» (це скрипаль), який акомпанує коляді, «Кінь», впливовий ґазда, який носив за собою скарбонку», – розповідає Любава Собуцька.
Гроші колядники збирають на конкретні потреби громади села. Колядування донині лунає горами, а коляда в оселі затягується і до трьох годин. Колядники у хату приносять гуцульському ґазді добру вістку – про народження Ісуса Христа. Колядування – справа винятково чоловіча, старші люди навчають молодих. Так і передається традиція з покоління в покоління. Кращий посуд, найгарніший одяг люди традиційно тримають лише на свята. На жаль, правдиві святкові строї Гуцульщини ХХ століття, здебільшого можна побачити на виставках.
Зберегти ідентичність – надважливо
«Різдво на Гуцульщині відрізняється від багатьох етнічних груп, має своє обличчя, яке інакше, аніж у бойків, наддністрянців, подолян. Тут синтез мистецтва. Мистецтво має найбільший вплив, коли є різні форми – слово, музика, скульптура, архітектура. На Гуцульщині поєднання християнських і язичницьких традицій. Найголовніше, що у мистецтві це збереглось. Національне, глибинне його треба популяризувати. А як сприйме сучасник це складне питання, слід правильно зацікавити», – говорить професор, представник гуцульського товариства у Львові Михайло Гнатюк.
Щоби зацікавити людей, музейники логічно і тематично скомпонували різдвяну виставку, зробили її наглядною завдяки понад півтисячі унікальних експонатів, організували майстер-класи для дітей із виготовлення сирних коників і малюнку на склі. Найважливіше не лише, що зуміли передати атмосферу Різдва, яке є передусім родинним святом, а мають на меті замилувати традиціями і обрядами сучасників, навчити шанувати ще те, що не цілком втрачене. Адже у гірській місцевості давні традиції забуваються і перероджуються в атракції для туристів. Лише поодинокі старші люди у горах мають у собі глибоку внутрішню ідентичність, розуміючи, що це дар Бога і дароване їм горами.
Загрозливі цивілізаційні процеси для автентичної культури тривають уже десятиліттями. Гуцули втратили не лише свої давні вишиванки, посуд, прикраси, ікони, які у них масово скуповували у 90-х, але й втрачають свій гуцульський діалект, традиції і культуру. Залишились поодинокі справжні майстри, які плекають давню традицію, не піддаючись спокусі туристичного попиту.
