Путін може мінятись із Медведєвим посадами до безконечності – Віталій Портников

31 грудня 1999 року російський президент Борис Єльцин передав свої повноваження тодішньому прем’єру Володимиру Путіну. Це стало несподіванкою для багатьох, адже приблизно за півроку мали відбутися чергові президентські вибори. Перетворення ставленика єльцинської «сім’ї» на самодостатнього державного лідера відбулося лише на початку третьої президентської каденції, вважає журналіст та політичний експерт Віталій Портников.

Тож як Путін з’явився на політичному небосхилі Росії та чи може еволюціонувати створена ним модель державної влади – про це в програмі «Історична свобода» розповів Віталій Портников.

– 31 грудня 1999 року Борис Єльцин звертається до росіян зі зверненням:

Борис Єльцин: «Я йду. Йду раніше від визначеного терміну. Я зрозумів, що мені необхідно це зробити. Росія повинна увійти в нове тисячоліття з новими політиками. З новими обличчями. З новими розумними, сильними, енергійними людьми. А ми, ті, хто стоїть при владі вже багато років, повинні піти. Головну справу свого життя я зробив – Росія вже ніколи не повернеться в минуле. Росія завжди буде рухатись тільки вперед. У країни є сильна людина, достойна бути президентом, і з яким сьогодні практично кожен росіянин пов’язує свої надії на майбутнє».

– Чому Єльцин не почекав півроку до планових виборів? Ще раніше він назвав Путіна людиною, яку він хоче бачити на посаді свого наступника. Навіщо було так поспішати?

– У «сім’ї» Єльцина не було впевненості, що вона переможе на наступних виборах. Був дуже сильний номенклатурний опір. Була створена партія «Отечество – вся Россия», в яку увійшли найбільш відомі представники російської номенклатури і представники регіональної влади. Від цих людей, як правило, залежало, якими будуть результати виборів.

Ви ж пам’ятаєте, що в 1996 році Єльцин переміг Зюганова завдяки підтримці саме російських республік – таких, як Татарстан та Башкортостан. А в тій партії були і президент Татарстану Мінтімер Шаймієв і президент Башкортостану Муртаза Рахімов, губернатор Петербурга Володимир Яковлев і мер Москви Юрій Лужков. Це були люди, які контролювали електоральні можливості. Тому було вирішено, що краще, аби Володимир Путін стартував на президентських виборах не з посади прем’єр-міністра, а з посади президента, бо це дає зовсім інший адміністративний ресурс. Це робило Путіна таким, що стоїть над губернаторами, і вони розуміють, хто є перша особа. Ці ж губернатори в 1996 році не могли піти проти президента Єльцина, вони були змушені просто підкоритися Кремлю. І те ж саме відбулось у 2000 році. Абсолютно правильний розрахунок.

– А чому раптом з їхнього боку така нелояльність до Єльцина та його близького оточення?

​– В останні роки його президентства єльцинське оточення перетворювалося на типове «сімейне» управління. Воно не враховувало інтереси величезної кількості кланів, які тоді сформувалися при російській владі. До речі, успіх Володимира Путіна полягає якраз в тому, що він знову повернувся до балансу цих інтересів. Путін не просто переміг на президентських виборах, не просто його партія «Единство» на парламентських виборах перемогла партію «Отчество – вся Россия» – він потім з’єднав ці дві групи. Я нагадаю, що чинний голова російської Держдуми пан Володін був керівником парламентської фракції «Отечество» у тій Державній думі, яка була обрана після відставки Єльцина.

– В політиці Путін для багатьох з’явився абсолютно несподівано. З’явилось популярне запитання «Ху із містер Путін?», а його зовнішність у поєднанні із офіцерською посадою в КДБ викликала жартівливі порівняння із гоголівським Акакієм Акакійовичем у шинелі полковника.

– 26 листопада 1999 року я надрукував у газеті «Дзеркало тижня» статтю, присвячену Путіну і його майбутнім політичним перспективам. Це було за місяць до відставки Єльцина. І там я написав, що слова Єльцина про те, що він призначає не просто нового прем’єр-міністра, а людину, яка буде підтримана ним на президентських виборах, варто сприйняти серйозно. Бо тодішній президент довів, що він довіряє Путіну. І йдеться не стільки про конкретну людину, скільки про створення нової державності, яка буде відрізнятися від єльцинської державності минулих років.

– А з чого Ви зробили такий висновок? Адже Путін тоді декларував абсолютну спадкоємність курсу.

До речі, того самого 31 грудня 1999 року, також звертаючись до росіян, Путін сказав, зокрема, таке:

Володимир Путін: «Свобода слова, свобода совісті, свобода засобів масової інформації, право власності – ці основоположні елементи цивілізованого суспільства будуть надійно захищені державою. Приймаючи рішення про передачу влади, президент діяв у повній відповідності із конституцією країни. По-справжньому оцінити, наскільки багато ця людина зробила для Росії, можна лише через певний час. Хоча вже сьогодні зрозуміло, що те, що Росія пішла шляхом демократії, реформ і не зійшла з цього шляху, змогла заявити себе як сильна незалежна держава – в цьому його величезна заслуга».

– Але я знав про настрої в апараті, в еліті, розмовляв із людьми, які тоді ухвалювали рішення. Я точно знав, що російська демократія, яка і тоді вже була досить умовною, закінчиться тоді, коли Єльцин піде у відставку. Бо він був останнім гарантом того, що його попередні політичні дії на початку 1990-х років не можуть бути спростовані. Він боявся передусім репутаційних втрат. Путіну ж не було чого боятися. Я, коли писав цю статтю під назвою «Каудильйо»…

– Це неофіційний титул диктатора Іспанії Франсіско Франко.

– Так, я вважав, що майбутня Росія буде нагадувати Іспанію за пізніх часів Франка. Я не дуже помилився. Це не виглядало так, поки були великі нафтові гроші. Але коли нафтові гроші скінчилися, Росія все більше почала нагадувати нам Іспанію. Я бачив, що багато людей в російському політичному керівництві тяжіють до такої форми правління.

– Зовнішня політика Іспанії не була такою агресивною за пізнього Франко.

– Але ж Іспанія не мала таких можливостей. Тут ми говоримо насамперед про внутрішню політику. До речі, зовнішня політика путінської Росії не дуже відрізняється від зовнішньої політики пізньої єльцинської. Уже «розворот Примакова», були слова Єльцина про Росію та Китай… Не треба думати, що такий характер зовнішньої політики з’явився разом із Путіним.

Цікаво, що цю свою статтю я у скороченому вигляді друкував також у Росії, і я знаю, що вона була прочитана Володимиром Путіним і йому сподобалася. Коли йому доручили виконувати обов’язки президента, я 1 січня відкрив сайт «Путін-2000», де була його президентська програма, то вона у розширеному вигляді відтворювала мою статтю.

Звісно, в російському варіанті не було назви «Каудильйо», не було згадки про Франко. Там були просто перераховані тези, які я бачив у майбутньому для Росії. Кремль з цим погодився, не відчувши пародії.

– Тобто, коли Путін декларував спадкоємність курсу, він вже завчасно знав, що цього не буде?

– Звичайно.

– Звідки взагалі з’явився Путін на російському політичному небосхилі? Це ж була незначна постать з оточення Анатолія Собчака, очільника Санкт-Петербурга. Як виглядало сходження Путіна на російський політичний олімп?

– Наїна Йосипівна Єльцина, коли була постійна зміна прем’єр-міністрів Російської Федерації, говорила про те, що ця зміна здається хаосом тільки тим людям, які ззовні від цього процесу. А для людей зсередини це виглядає як глибоко логічний процес. Вона мала абсолютно рацію – тривали пошуки політика, який буде гарантом безпеки «сім’ї» президента Єльцина, «сім’ї» в широкому сенсі слова. Це була головна вимога до можливого спадкоємця на посаді президента. Євген Примаков, який став антикризовим прем’єр-міністром, абсолютно таким вимогам не відповідав, адже він сам хотів бути серйозним гравцем. Примакова усунули і на його місце поставили Сергія Степашина. Той вирізнявся здатністю домовлятись навіть з тими, кого «сім’я» Єльцина називала своїми ворогами. Він і з Примаковим спілкувався досить приязно, і з Лужковим, і певні члени оточення Єльцина готові були з ним розмовляти.

Тоді з’явилась нова постать – Путін. Він був готовий діяти в рамках, які пропонувало єльцинське оточення. Реальним проявом лояльності було те, що Путіну дали керувати операцією проти тодішнього генпрокурора Юрія Скуратова.

– Із таким компрометуючим відео…

– По-перше, відео. По-друге, було повідомлення, що у Скуратова є майно, є якийсь будинок. Це було оприлюднено в програмі «Время». Скуратов після цієї програми подав в суд на ведучого Павла Шеремета і виграв його. Але вже було пізно, бо він був настільки скомпрометований цими діями, що був змушений піти у відставку.

З точки зору представників клану Єльцина, це був абсолютно правильний вибір. Якби я був на їхньому місці, я би теж обрав Путіна. І знаєте, чому? Бо вони досі всі перебувають в зоні повної недоторканності інтересів – як в Росії, так і на Заході. Ви думаєте, проти когось із них є санкції? Що є санкції проти когось із «сім’ї» Єльцина – проти Валентина Юмашева, проти Романа Абрамовича, проти Олега Дерипаски, проти Віктора Вексельберга? Жоден із тих, хто є представником цього могутнього клану, не зазнав втрат від політики Путіна.

– Відомо, що значну роль у становленні Володимира Путіна відіграв Борис Березовський – впливовий політичний діяч пізнього єльцинського періоду. У нього все склалось дуже погано.

– Це правда. Тому що він програв внутрішню боротьбу в межах єльцинського клану. І Путіну було доручено його нейтралізувати.

– Але це вже сталось, коли Путін був президентом.

– Звичайно. Але ж він програв не Путіну, а Роману Абрамовичу. Я хочу нагадати, що смерть Березовського настала не після того, як він програв Путіну і був змушений залишити Росію. Березовський або наклав на себе руки, або ще щось із ним сталось після того, як він програв судовий процес Роману Абрамовичу. Саме Роман Абрамович, до речі, так само і у випадку із Михайлом Ходорковським, є головною постаттю, яка веде боротьбу з конкурентами. А Володимир Путін – лише інструмент в руках цього могутнього клану.

Чи є це так зараз? Ні. Путін вже давно став гравцем номер один. Але для цих людей він і досі залишається гарантом безпеки. Він – більше не інструмент, а гарант. І це також для них важливо.

– А на якому етапі Путін позбувся контролю над собою і став персоною номер один?

– Після повернення на посаду президента втретє.

Медведєв був спільним компромісним вибором «сім’ї» Єльцина і путінського клану.

Хоча Путін попервах на цю посаду пропонував Сергія Іванова, певні представники клану вже присягнули йому на вірність. І тут раптом виявилось, що ні, спадкоємцем буде інший.

Вважалось, що почнеться нова ера, в якій Путін буде відігравати роль вчителя Медвєдєва. З часом Путін відчув певну загрозу і зрозумів, що ці люди зможуть його відсторонити. Тому він зробив все, щоб цього не сталося. Відтоді розпочався справжній «путінський режим» – режим, в якому Путін вже ніколи не погодиться бути чиїмось інструментом.

– Путін на своїй посаді все ж не вічний, і вже давно тривають розмови про те, хто буде його наступником. Коли він почне предметно займатися цим питанням?

– Я не думаю, що у Путіна, як колись у Єльцина, буде можливість знайти свого наступника. Бо сама конфігурація влади зараз є такою, що Путін має собі забезпечити володарювання до останнього дня життя. Єдине, що може бути, – це можливість Путіна керувати країною не з посади президента – такий сценарій зараз обговорюється. Можуть створити якийсь інший орган влади, який зробить президента номінальним керівником країни, але на додачу буде створено також Державну раду, яку очолить Путін, в руках якої буде зосереджена реальна влада. Та я не дуже в це вірю. У Путіна є конституційна можливість бути президентом ще один термін. Якщо не буде гострої кризи в країні, він цю можливість використає. Вже на тлі цієї конституційної можливості будуть йти дискусії про те, що робити далі.

Путін може мінятись із Медведєвим посадами президента і прем’єра до безконечності, бо їхня співпраця – це баланс кланових інтересів, які досі зберігаються.

– Свого часу Медведєв якось намагався переграти Путіна?

– Були обережні спроби, але Медведєв завжди оглядався на тих, хто дав йому можливість сісти у президентське крісло. Серед цих людей був і сам Путін. Розумієте, Путін є членом «політбюро», яке вирішує всі проблеми Росії, а Медведєв, як на мене, – досі лише кандидат в члени.

– Тобто, попри слова Путіна про незмінність курсу, все ж відбулось повернення до часів пізнього Радянського Союзу?

– Я не знаю, наскільки це можна назвати часами пізнього Радянського Союзу. Адже тоді не все було так само. Кожен авторитарний режим має свої особливості. Перестановки у ЦК КПРС і у керівництві Радянського Союзу мали характер відомчих конфліктів. А тут відіграють важливу роль великі гроші, чого не було в Радянському Союзі. Наприклад, Ігор Сєчин – така ж людина не могла з’явитися в Радянському Союзі. Це людина, яка нібито керує державною компанією, і по суті він є таким собі державним олігархом. І це ми ще не знаємо, як недержавні олігархи впливають на ситуацію.

– Російська історія налічує багато цікавих випадків передачі влади. Скажімо, дуже цікава історія, як Іван Грозний посадив на певний час на трон Симеона Бекбулатовича. Як казали сучасники, він «царював, але не правив». Тобто важелі правління все ж залишались за Іваном Грозним, який потім повернув собі всю повноту влади. Така модель влади, де існує дуже специфічний Північний Кавказ, де є особливий статус лідера Чечні – чи може вона бути передана в спадок?

– Ми ж бачили, що цю модель Єльцин передав у спадок. Чого ж це не може повторитись?

– Але за Єльцина не було, наприклад, Кадирова. Зараз багато процесів зав’язані на особистих стосунках Путіна та Кадирова. Замість Путіна хтось може цю модель успадкувати?

– Якщо ця людина реально буде царем Росії – то так. У випадку із Симеоном Бекбулатовичем була не просто передача номінальної влади, а Іван Грозний просто скористався пам’яттю московського населення, що царем має бути представник династії Чингізидів…

– Так, Бекбулатович був Чингізидом.

– Зараз виникає питання, чи новий керівник Російської Федерації – після Путіна – посилить свій вплив так, що його у Чечні сприйматимуть як представника цієї особистої унії.

– Від яких факторів це залежить? Від дотацій?

– Звичайно, від дотацій. Вся влада в Росії тримається на можливостях федерального центру розподіляти гроші. Як тільки ця можливість закінчується, федеральний центр теж закінчується.

– Повертаючись до теми того, як Путін прийшов до влади. Чи може модель його правління пройти якусь еволюцію? Чи вона буде незмінною до кінця його правління?

– Багато хто в Росії вірить, що можлива еволюція в результаті цих економічних та фінансових проблем, які існують в Росії. Я в це не дуже вірю – Путін не живе в світі економічних реалій. Він живе в світі своїх політичних уявлень про те, що він має робити зараз. В цьому плані, як на мене, режим не зміниться.

Але він може мімікрувати. Це важливо розуміти, коли маєш справу із Росією. Скажімо, якщо Росії потрібно буде, аби Захід зняв із неї санкції, вона може мімікрувати. Це не значить, що вона залишить Донбас. Але вона намагатиметься показати, що це «громадянський конфлікт» в Україні, і відправити Надію Савченко на переговори із Захарченком і Плотницьким. Це все приклади мімікрії. Такі удавані зміни можуть відбутися і всередині Росії. Але сутності це ніколи не змінить.