З героїв спротиву майже ніколи не стають добрі герої прогресу. Так публіцист і блогер Леонід Швець прокоментував зустріч народного депутата Надії Савченко з лідерами сепаратистських угруповань Донбасу Ігорем Плотницьким та Олександром Захарченком, що викликала негативну реакцію політикуму й суспільства. Героїзація політиків і подальше розчарування у них є наслідком «феномену гострої елітної недостатності» в Україні, заявив Леонід Швець в ефірі Радіо Свобода. За його словами, такий розвиток подій для нього не став неочікуваним.
– Все до цього йшло. Тому що ми бачили траєкторію розвитку героїні України Надії Савченко, яка стала, власне, героєм України як герой спротиву. І практично ніхто не піддає сумніву її надзвичайну поведінку в полоні. Хоча і вже тоді ми бачили якісь окремі людські вади характеру. Але все це було неважливо, то були деталі. Її треба було витягувати, і суспільство зробило своє: воно витягнуло Надію Савченко з полону. Інша справа, що з героїв спротиву не завжди, а частіше за все – майже ніколи, не стають добрі герої розвитку, герої прогресу. Власне, те, що потребує суспільство, що треба від наших законодавців, одним із яких стала Надія Савченко.
– Тобто вже понад чверть століття незалежності України електорат постійно наділяє політиків, від яких залежить доля держави, ледь не політично-месіанськими рисами. Загадємо колишніх радянських дисидентів, спасибі їм за допомогу у розвалі СРСР. Але які з них політики були? М’яко кажучи, неоднозначні, як В’ячеслав Чорновіл. І того ж Ющенка згадаємо під час Помаранчевої революції та інших персонажів. То що, в цьому ж ряду можна сказати і Савченко, чи ні?
Рейтинг Надії Савченко впав майже за місяць до незначних цифр
– Ні, Савченко не займає такої суперечливої позиції в історії української політики. Вона не займає такого рангу, як Чорновіл чи Ющенко. Хоча б з того можна судити, що її, як ми бачили, намагалися додавати в президентські рейтинги та рейтинги лідерів суспільної думки. Рейтинг Надії Савченко впав майже за місяць до незначних цифр. Тобто з цього вже нічого не вийшло. Щодо месій, то з таким титулом трохи походив Ющенко, але це теж було недовго. Навіть Чорноволу таких рис не надавали. Ми бачимо тут той же алгоритм: і Чорновіл, і Ющенко на початку своєї опозиційної кар’єри були героями спротиву тій системі, яка вважалася антигуманною та недемократичною.
– Україні постійно потрібні технократи, так я розумію? А не герої, які дадуть нам «избавление», як у відомій пісні.
– Технократами можуть бути і політики. Власне, це і мають бути політики, які визначають стратегію розвитку держави, країни, суспільства в цілому. І суспільство потребує зараз в першу чергу героїв розвитку – герої спротиву в нас є.
– Не зовсім погоджусь з Вами, адже соціологічні дослідження якраз показують високий рівень готовності народу до спротиву, але немає лідера цього спротиву. Чи може Надія Савченко претендувати на лідерство і стати таким героєм спротиву?
– Вона свій шанс втратила через те, що з героя спротиву вона стала лідером колаборації. Тобто на 180 градусів перевернула власну кар’єрну траєкторію. Ось і все. Вона сприймається як лідер колаборації.
– Леоніде, як Ви вважаєте, це так званий «совок»: бажання людей оцінювати не конкретні дії політика, а створювати міф, його героїзацію іноді на порожньому місці? І потім ці ж люди, які довірилися певній особі, різко їх таврують, розвінчують. Це не радянський підхід?
Ми намагаємося елітну пустоту заткнути будь-якими власними надіями. Тут навіть такий каламбур вийшов
– Це не радянський підхід, це транзитний підхід, феномен перехідного суспільства. Перш за все, це феномен гострої елітної недостатності в Україні. Ми намагаємося ці дірки – елітну пустоту – заткнути будь-якими власними надіями. Тут навіть такий каламбур вийшов. Ми бачимо, що ця еліта не витягує, вона не відповідає очікуванням розвитку, прориву вперед. Тому ми вишукуємо фігури, яких потім наділяємо власними надіями і очікуваннями: «Може вона буде?», «Може він буде?». А оскільки зараз ми переживаємо складний період, то героїв спротиву у нас зараз більше, це об’єктивно. І з них ми ліпимо, намагаємося наділити їх цими надіями, що вони мають бути і, може, будуть героями прориву, як той же Юлій Мамчур. Куди подівся Юлій Мамчур, який так героїчно йшов зі стягом проти озброєних російських спецпризначенців? Нема його. Тобто ми намагаємося зробити людину трохи іншою, ніж вона є. Через це вона не відповідає цим очікуванням. Це знову ж таки, об’єктивно, це нормально. І тут якісь докори сумління українського народу: «Може, ми не такі?». Але ці докори недоречні. Тому що це перш за все «закиди» до еліти, яка не справляється.
