(Рубрика «Точка зору»)
В останні роки зримо відчувається посилена увага Угорщини до Закарпаття. Парадокс полягає в тому, що чим більше етнічних угорців виїжджає з краю, тим більше фінансів і опіки спрямовується на українців Закарпаття. На гроші Будапешта почала видаватися обласна газета українською мовою. В багатьох населених пунктах відкрилися курси угорської мови. Вперше у списках угорських партій на місцевих виборах фігурували не тільки угорці. Аби отримати паспорт громадянина Угорщини, достатньо мати когось із родичів, що проживали на Закарпатті до 1944 року, себто практично все місцеве населення. І «закордонними угорцями», аби отримати паспорт країни ЄС, оголошують себе десятки тисяч не угорців.
Аналітики стверджують, що Угорщина послідовно здійснює «м’яку експансію» на Закарпатті. Одним із її методів є «маркування» території. Всюди угорськими організаціями ставляться пам’ятники чи меморіальні таблиці, які засвідчують історичну тяглість угорської присутності у краї за Карпатами. Для чого це угорцям в області, де їхня меншина складає менше від 15% населення? Вочевидь, ніхто би не викидав на вітер великі суми, якби не ставив собі серйозної мети. Будапешт все ще плекає ілюзії на розширення території, в тому числі і через розіграш «русинської карти». Адже саме такий хід спрацював у 1939 році, коли Угорщина окупувала Карпатську Україну під схвальні вигуки місцевих «русскіх», для яких головним ворогом були українці та український уряд на чолі з Августином Волошином.
Саме це приходить на думку після ознайомлення з ініціативою Товариства угорської інтелігенції Закарпаття, яке забажало встановити в Ужгороді пам’ятний знак «жертвам сталінського терору» у кількості півтора десятка осіб, більшість з яких не є угорцями. Але всі вони всіляко сприяли і здійснювали угорську окупацію 1939-1944 років. Відразу після війни їх як активних прислужників окупаційного режиму було засуджено у відкритих судових процесах в Ужгороді: кількох осіб страчено, решта сиділи в таборах. (До речі, українських патріотів комуністичний режим на Закарпатті знищив значно більше, ніж мадярських колаборантів, але до цих жертв «сталінського терору» угорському товариству діла нема).
Дєрьдь Дупка, голова Товариства угорської інтелігенції Закарпаття, подає згаданих «жертв» як греко-католицьких священиків, службовців, депутатів угорського парламенту. Щоправда, забув вказати, що розстріляний Андрій Кричфалушій-Грабар був підполковником мадярської жандармерії, яка прославилася своєю жорстокістю. (За шість років угорської окупації було винищено понад сто тисяч населення Закарпаття. За цими показником Будапешт перевищив усі влади цього краю за всю історію).
Серед 15 поданих жертв – відомі особи. Зокрема, Андрій Бродій, якого чехословацька влада арештувала за підозрою в державній зраді на користь Угорщини у 1938 році і, як виявилося, була цілком правою. Адже згодом Бродій всіляко підтримав угорську окупацію і публічно наголошував на спільності «угрорусского народу» та мадярської нації. Олександр Ільницький був не тільки високопоставленою духовною особою Мукачівської греко-католицької єпархії, але й головним радником усіх регентських комісарів на Закарпатті, тобто безпосередньо входив до окупаційної влади, ідеолог «угрорусизму». Ще один священик Петро Дем’янович, який був настоятелем у Рахові, виявився співробітником угорської розвідки, і саме він готував захоплення Рахова у березні 1939 року угорцями та їхніми бойовиками. Нагадаємо, що збройне захоплення Карпатської України принесло сотні жертв, катування і тюрми для великої частини інтелігенції Закарпаття. На прислужниках угорської влади теж лежить відповідальність за терор проти українських патріотів.
Ще одним священиком-«жертвою» був одіозний Стефан Фенцик, якого свого часу навіть позбавили сану за поведінку, негідну духовної особи. Цей російський націоналіст проголошував себе «вождем карпаторусскіх фашистов», називав фашизм явищем передовим і прогресивним. Фенцик палко вітав окупантів в Ужгороді, про що зберегли навіть кінокадри, і зі своїми «чорнорубашечниками» боровся проти Карпатської України та чехословацьких військ.
Навмисна провокація-багатоходівка
Усіх згаданих осіб Будапешт зробив депутатами угорського парламенту без жодних виборів, адже вони зраджували свою батьківщину не просто за так. І вони, як члени парламенту, несуть усю відповідальність за дії союзника Гітлерівської коаліції. Саме вони підтримали війну проти Радянському Союзу, в якій загинули мільйони українців. (Угорська армія безпосередньо здійснювала військові операції на теренах України). Саме вони голосували за антиєврейські закони, що привело згодом до небаченого геноциду на Закарпатті. Тому, коли колаборантів судили одразу після війни, закарпатці не проявляли співчуття. За сотень тисяч жертв бійні, яку влаштували тут угорці, кілька страчених осіб було зрозумілою відплатою.
Закарпатці негативно сприйняли угорську окупацію, яка не принесла краю жодного позитиву, про що згодом зізнавалися і самі Фенцик та Бродій. Адже Будапешт так і не виконав дану їм обіцянку про автономію Закарпаття. Навпаки: здійснював мадяризацію зухвало і жорстоко, переселяючи закарпатських фахівців углиб Угорщини, а на Верховину відправляючи угорців із глибинки, які не знали ні місцевої мови, ні тутешніх умов. Будь-яке невдоволення негайно придушувалося. За всіма показниками, це були найчорніші шість років в історії краю. (До прикладу, всіх репресованих за півстоліття комуністичного режиму було у рази менше).
Однак на зорі незалежності України, коли почалася повальна реабілітація, були зняті формальні обвинувачення й зі згаданих осіб. Проте для закарпатців ці імена залишаються синонімом зради.
Тепер же угорське товариство хоче поставити пам’ятний знак в Україні людям, що брали активну участь в окупаційному режимі члена Гітлерівської коаліції, боролися проти всього українського і заперечували український характер Закарпаття.
На щастя, обласній художній раді вистачило клепки відмовити у такому провокаційному намірі. Адже не важко спрогнозувати, що буде, якщо такий пам’ятник з’явиться. Це стане постійним вогнищем міжнародної напруги, про що свідчить ще один провокативний пам’ятник – пришестю угорських племен за Карпати, який стоїть у Воловецькому районі і постійно паплюжиться самими закарпатцями.
Важко уявити навіть ідею пам’ятників румунській окупації в Одесі чи німецькій – у Києві чи Львові. Бо Бухарест та Берлін давно розпрощалися з минулим і дивляться вперед. Один Будапешт марить колишньою уявною величчю, давно поїденою міллю. І не покладаючи рук, виношує химерні плани та сіє грошима, яких не вистачає вже самим угорцям, кожен п’ятий з яких живе за межею бідності.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
