Ми змушуємо державу виконувати її зобов’язання – правозахисники

Що змінилося у справі захисту прав людини через чотири десятиліття після набуття Міжнародним пактом ООН про громадянські та політичні права статусу міжнародного права? Що об’єднує правозахисників різних поколінь і яка особливість сучасних викликів у правозахисній діяльності? Про це Радіо Свобода запитало у колишнього виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Володимира Яворського, чинного голову правління УГСПЛ Олександра Павліченка та виконавчого директора спілки Аркадія Бущенка.

Володимир Яворський, правозахисник:

– Я думаю, що правозахисники не можуть спокійно дивитись, коли бачать несправедливість. І в певний момент я побачив, що можна щось робити і можна щось змінювати на краще. Я бачив, як працювали правозахисники за кордоном і в Україні. Я не є таким ідеалістом, щоб когось ставити за приклад, але є люди, з якими завжди приємно працювати, як от Євген Захаров. Такою людиною був Євген Сверстюк. Є ті, хто може слугувати ідеалом, – Ганді, наприклад.

Є певні цінності, на яких сформувався український правозахисний рух. Вони з’явилися після Гельсінського акту, який був підписаний Радянським Союзом. До того часу СРСР чітко не визнавав права людини.

Але є українська особливість, яка робить нас відмінними від інших пострадянських країн: український гельсінський рух боровся, зокрема, і за політичні права українців, тобто за незалежність України. І це вилилося у те, що наприкінці 80-х була створена Українська Гельсінська спілка, яка потім перетворилася на політичну партію, і частина людей пішла у політику. Левко Лук’яненко, наприклад, став політиком. Але, у будь-якому разі, я вважаю, що УГСПЛ є продовженням гельсінського руху.

Тепер у правозахисників набагато більше можливостей. Якщо раніше, до розпаду СРСР, вони найбільше зосереджувалися на звільненні політв’язнів, на відстоюванні різних свобод, які були обмежені у Радянському Союзі, то тепер спектр розширився. Тож, якби теперішню УГСПЛ перенести у ті часи, то вона б робила, мабуть, ту саму роботу, що робила правозахисники-дисиденти.

Тепер же, з одного боку, свободи більше, і право на життя більш захищене, але є й інші проблеми. Наприклад, право на справедливий суд, де в Україні є величезна маса проблем, тому що людина залишається достатньо беззахисною в Україні.

Зараз я не є членом Української Гельсінської спілки з прав людини, тому що вона складається з юридичних осіб і немає індивідуального членства, а я не належу до громадських організацій, оскільки живу за кордоном. Але я співпрацюю з УГСПЛ.

Олександр Павліченко, голова правління УГСПЛ, заступник директора Харківської правозахисної групи

– Проблема правозахисного руху 80-х полягала в тому, що правозахисники перейшли у політичне життя і це ослабило цей сектор. Можу навести приклад: коли ми у 95-му році збирали усі правозахисні організації, які могли б висловитись перед ПАРЄ, то таких організацій можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

Відродження правозахисного руху почалося у другій половині 90-х, і це було пов’язано, передовсім, із тим, що потрібно було боротися із наступом держави на права людини, який посилився у той період.

Оці цінності Декларації прав людини і гельсінського процесу на початку двохтисячних не підтримувались «артикульовано» жодною із організацій. Тому на той час було вирішено створити коаліцію правозахисних організацій, які б сформували єдину платформу оцього Гельсінського руху. Тому й назва організації, для того, аби означити оце спрямування, була сформульована як «Українська Гельсінська спілка з прав людини». Мала вирости платформа неурядових організацій, яких поєднують спільні цінності.

Не можна сказати, щоб Українська Гельсінська спілка з прав людини стала наступницею якоїсь конкретної організації. Харківська правозахисна група виступила ініціатором і першою такою платформою, на базі якої будувалась спілка. До того організації, які вважалися такого «гельсінського спрямування», як, зокрема, «Гельсінкі – 90», яка існувала у 90-ті роки і до 2005-го, фактично не вплинули на створення УГСПЛ, але вони сформулювали ідею підтримки цього гельсінського руху.

Сьогодні війна поставила нові виклики, перед тим Майдан поставив нові виклики. Виокремилась проблема викривлення захисту прав людини з боку держави, і основним інститутом такого захисту є, як ми знаємо, суди.

Те, що сьогодні суди не дотримуються професійних стандартів, спричинює низку додаткових проблем, задач і роботи правозахисникам.

Навіть якщо Європейський суд (із прав людини – ред.) у Страсбурзі ухвалює рішення на користь людини, воно не виконується: тобто грошова компенсація виплачується, але заходи загального характеру на 98-99% не виконуються, ситуація не змінюється і це є проблема держави. Але з іншого боку, зараз викликом є те, що можна вливати або є потенціал впливу на ці проблеми. Важливо не пропустити цей час.

Аркадій Бущенко, виконавчий директор УГСПЛ:

– Український правозахисний рух розпочався з Української Гельсінської групи. І хоч це був миролюбний рух, він був небезпечний для СРСР, тому що він наштовхував людей на думку, що потрібно серйозно ставитись до обіцянок держави. Можна сказати, що держава розтрощила цей рух, цих людей стали звинувачувати у вигаданих кримінальних злочинах. Потім вони пішли різними шляхами: хто в політику, хто в науку, і зараз багато з них схиляється до націоналістичних ідей більше, ніж до правозахисних.

Якщо так узагальнити в одній фразі те, що ми робимо, то ми якраз і змушуємо державу виконувати ті зобов’язання, які вона на себе взяла. Ну, і змушуємо іноді прийняти нові.

Але насправді оці ідеї, які вони мужньо відстоювали, заклали основи правозахисного руху і в Україні, і в Росії, і в багатьох інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Зараз є багато організацій, і добрих, і поганих, які ми не вважаємо правозахисними, бо вони керуються іншими принципами. Таких організацій, які «стежать за руками» держави, не так багато в Україні навіть зараз.

Зараз Україна, мені здається, переживає, взагалі, один із найтяжчих періодів у своїй новітній історії. Перед нею стоїть завдання вийти з війни, яка триває на Сході України. І головний виклик – вийти з війни не сильною тоталітарною державою, а зберегти себе як демократичну вільну державу, де люди користуються певними свободами.

Конфлікт та економічні проблеми об’єктивно спонукають державу до певних тоталітарних тенденцій: усе для фронту, усе для перемоги. І це становить певну небезпеку, бо це підтримується частиною суспільства, яка у разі загрози допускає, що певні права можуть бути обмежені.

Це дуже небезпечно, і я не скажу, що Україна у цьому плані унікальна, у багатьох інших країнах теж були війни і катастрофи, але зараз перед Україною стоїть саме цей виклик – зберегти себе як демократичну державу.

Інший виклик – і війна теж є причина цьому – це зростання рівня нетерпимості суспільства до «інших», ворогів явних чи уявних, і нетерплячості, тобто люди чекають швидкого і простого вирішення складних питань. І це викликає попит на популізм. Тому популісти проходять і в парламент, і до органів влади, і це теж небезпечно, і ми маємо це враховувати.

Один раз відмовившись від своїх завойованих прав і свобод, дуже важко повернути їх назад. Тому дуже важливими є такі ідеї, які висловлювались представниками гельсінського руху, – ненасильницького спротиву, еволюції, цінності закону – і їхня терплячість. Ніхто з них не сподівався, що за їхнього життя щось зміниться, але вони зруйнували імперію.

Те, що ми зараз робимо, це працюємо із суспільством, апелюємо до його розуму й прагнення свободи. У нас, в принципі, здорове суспільство. І тому багато наших освітніх програм покликані показувати, як можна вирішувати свої проблеми ненасильницькими методами, і таким чином можна протистояти і радикалізму, і популізму.

Декларацію прав людини ухвалили 10 грудня 1948 року. Вона лягла в основу Міжнародного пакту ООН про громадянські та політичні права. Пакт набув статусу міжнародного права чотири десятиліття тому.