Український інститут національної пам’яті в рамках цьогорічного відзначення жертв Голодомору в проекті «Незламні» розповідає, зокрема, про Нонну Ауску. Лікарка, письменниця, громадська діячка, яка народилася у Харкові і десятилітньою дитиною пережила Голодомор, є серед 15 осіб, про яких інформує виставка у музеї-меморіалі пам’яті жертв Голодомору. Більшість свого життя Нонна Ауска прожила у Празі, де і написала своє оповідання «Голодоморня», в якому вона описує свої дитячі спогади про Голодомор. Ім’я Нонни Ауски стало відоме в Україні завдяки публікації перекладу оповідання та інтерв’ю з нею журналістів Радіо Свобода.
Показати Україну, яку так і не вдалося зламати Голодомором – таку мету ставив собі Український інститут національної пам’яті, створюючи виставку-розповідь про українців, які пережили Голодомор, подолали страх, зуміли досягти людських і професійних вершин. Серед відомих імен – Василя Барки, Катерини Білокур, Олеся Гончара, Євгенії Мірошниченко, Івана Світличного, є і маловідоме в Україні ім’я Нонни Ауски, лікарки, письменниці, громадської діячки.
Як пояснити, що таке Голодомор…
Вона потрапила до Чехословаччини наприкінці війни, коли її родина втікала від радянських репресій, а життя її почалося в Харкові, у 1922 році в родині університетських викладачів. Десятилітньою дівчинкою вона бачила смерть сотень селян, які приходили до тодішньої столиці радянської України у пошуках хліба, а знаходили там лише смерть.
У селі, куди родина виїжджала на літо, померли її дитячі подружки, а саме село виглядало спустошеним. Ті моторошні історії Нонна Ауска зберігала у пам’яті усе життя і вже на схилі літ, у Празі, вона описала події тих років в оповіданні «Голодоморня». Українською мовою його переклала журналістка Радіо Свобода Оксана Пеленська. Завдяки їй ім’я Нонни Ауски стало відоме в Україні.
Як згадує дочка Нонни Ауски, до 60-ї річниці Голодомору письменник і перекладач Роман Лубківський, який був послом у тоді ще Чехословаччині, готував виставку у Празі, щоб розповісти чехам про ту страшну трагедію. І він звернувся до активної громадської діячки празької української громади Нонни Ауски, щоб вона описала ті події.
«Коли вона після війни опинилася у Чехословаччині, то родина, яка її прихистила, дуже бідкалася, як тяжко їм було в часи війни. Казали: «Уявляєш, був такий час, що ми тижнями не мали ковбаси на столі!» Мама тільки головою хитала і лише шукала способу, як розповісти цим людям про Голодомор, щоб вони дійсно зрозуміли», – розповідає її дочка Олександра Шкрландова.
Тому оповідання базувалося на її власному досвіді, описувало реальних людей, згадує вона.
«Маму страшно злостило те, з якою легкістю кидалося у пресі мільйонами жертв. Казали то 9 мільйонів, то 13 мільйонів, але це були не мільйони, а реальні люди, багатьох з них вона знала особисто. Тому вона і написала ту історію про свою сільську подружку Маню. Та Маня вижила, можливо і завдяки мамі. Бо, як десятилітня дівчинка, мама ходила до школи і отримувала з собою полуденок. Той полуденок вона потім ділила на вулиці між умираючими людьми, доки не зустріла ту свою подружку, що також прийшла до міста у пошуках їжі», – пояснює дочка письменниці.
Голод на селі, терор у місті
Наслідки сталінського геноциду Нонна, яка росла з вітчимом, професором Харківського університету Олександром Федоровським, бачила не лише на вулиці, але і у школі. Після процесу над учасниками фіктивної «Спілки визволення України», її відчим, відомий геолог, археолог і палеонтолог протримався в університеті лише кілька років. У середині 1930-х його, вченого зі світовим іменем, який брав участь у міжнародних конгресах, звинуватили у «протаскуванні буржуазної методики» і вигнали з університету. Пізніше Нонна Ауска згадувала, що родині ще пощастило, бо сталінські репресії проти української інтелігенції для багатьох означали арешти, заслання і смерть. За спогадами дочки, до третини дітей з її класу зникли протягом року.
Мама згадувала, що у школі щодня дітей змушували повідомляти, кого з родини було заарештовано, батька, маму, брата...Олександра Шкрландова
«Мама згадувала, що у школі щодня дітей змушували повідомляти, кого з родини було заарештовано, батька, маму, брата і так далі. А коли дитина казала, що вдома вже нікого не лишилося, то її забирали у дитячий будинок. Таким чином, до кінця навчального 1933 року третина класу стали круглими сиротами і їх забирали зі школи», – розповідає дочка Нонни Ауски.
Досвід Голодомору навчив її не коритися обставинам, обирати свободу і завжди допомагати людям. Потрапивши після війни, спочатку до Німеччини, а потім до Чехословаччини, Нонна Ауска здобула у Празі освіту лікаря, а коли надії на вільніше життя у 1968 році розчавили радянські танки, вона знову обрала еміграцію, переїхавши до Сполучених Штатів.
До Праги Нонна Ауска повернулася лише після Оксамитової революції і прожила на своїй другій батьківщині ще майже 20 років. Ніби наперекір сталінській системі, що намагалася знищити її і таких як вона, Нонна Ауска прожила 90 років і залишила після себе дітей, внуків, добрі спогади у громаді як про активну і незламну людину, віддану Україні, свободі, людяності.
