(Рубрика «Точка зору»)
Конституційний суд України має розглянути «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Здавалося, що після перемоги Революції гідності в 2014 році цей закон мав би бути скасований вже давно. Але ні. Так, ще в червні минулого року в КСУ вперто відмовляли в розгляді того ж самого конституційного подання 57 народних депутатів.
Тому несподіване рішення Конституційного суду розглядати мовний закон саме 17 листопада викликає закономірне занепокоєння. Чи не корелюється усе це якоюсь мірою із так званим Планом «Шатун», у якому розписана поетапно дестабілізація України? Адже існує небезпека, що КСУ може визнати цей закон як такий, що відповідає Конституції.
Між тим, статистичні дані стосовно мовної ситуації в Україні, починаючи з початку відновленні її незалежності і до сьогоднішніх днів, показують, що там, де говорять українською, там, де суспільство україномовне, існують найнижчі проросійські настрої, найбільша підтримка європейського вибору і оборонного блоку НАТО та адекватне ставлення до Росії.
Власне, мовний нігілізм значної частини населення сходу і півдня України й став однією із головних причин, що підштовхнули Путіна до агресії стосовно України.
Він цинічно використав російськомовних громадян України для анексії Криму і нападу на Донбас. Причому захист «російськомовних» – це та московська «політична фішка», котру Путін та його наступники намагатимуться використовувати знову і знову.
Неодномовність – завжди ознака перехідного періоду
Хтось може заперечити, казати, що є російськомовні патріоти і вони теж люблять Україну.
Але чи хочуть ці російськомовні патріоти української України? України, де буде домінувати українська мова, українська культура, українське радіо, телебачення і кіно, там, де більшість ключових посад обійматимуть українці – ментальні українці, незалежно від етнічного походження?
Будуть тисячі виправдань, застережень, аби прикрити суть: не хочуть.
Однак не існує «нормальних» неодномовних народів. Неодномовність – завжди ознака перехідного періоду.
Або асиміляції метрополією поневолених народів, або деградації метрополії, яка вже не в змозі перетравлювати те, що «проковтнула».
Але цей «перехідний» період в Україні не може тривати вічно. Нормальний стійкий народ – одномовний.
Саме тому московські колонізатори так поспішали зросійщити підкорені народи «національних околиць», як вони їх називали. Але, дякувати Богу, не встигли.
Проте й досі українська мова так і не стала панівною в Україні. І чинять цьому величезний спротив хохли, малороси, ставленики колонізаторів, злодії – всі ті, хто нещодавно деклараціями похизувались, як вони гноблять український народ.
І якщо це триватиме й далі, то Україна може так і не відбутися. На якийсь тимчасовий період буде щось на зразок «демократичної Малоросії», яка потім неминуче зіллється з «русским миром».
Росіяни століттями займали привілейоване становище в Україні і мовний закон від Ківалова-Колесніченка – це ніщо інше, як табун «троянських коней», застосований для знищення української державності.
Москва понад 350 років проводила послідовну роботу із асиміляції українців, але навіть масово використовуючи звірячі «методи», вона не спромоглась це зробити.
Українська мова таки вижила і має всі шанси відновитися у всіх ділянках суспільного життя держави. Мова – це національний код народу. Якщо її немає, то немає і самого народу.
Напівзаходи під час українізації принесуть протилежний результат
Якщо навести образне порівняння, то «сусіди» влізли в чужу хату і намагалися вигнати з неї українців, підім’яти під себе чужу землю. Цього їм не вдалося зробити.
Але тепер, коли мова йде про те, щоб московський непрошений гість перестав нав’язувати Україні свої порядки, це намагаються видати як насильство.
За «логікою», яку використовують зайди, вони заперечують, що Україна не «русский мир», або не згодні з тим, що українці – у себе вдома.
Бо якщо українці у себе вдома, то мають повне право дбати, щоб українська мова і культура були панівними.
Та йдеться не тільки про мову. Мова йде про розділену українську реальність. Коли зовнішні сили намагаються через свою агентуру в Україні поділити і фрагментувати український світ.
На сьогодні в Україні є три паралельних «світи»: український, російський і радянський.
Причому два останніх не конкурують між собою, а виразно протистоять українському.
І щоб зробити український світ домінуючим, потрібно, щоб в Україні нарешті з’явилися правлячі українські еліти.
Бо, якщо говорити про секрети неуспіху українців, то головним є те, що вихідці з українського світу (прориваючись якимось чином до вищих ешелонів влади), часто готові якнайшвидше перебігти, забути і зрадити те середовище, з якого вони вийшли.
Тому напівзаходами щодо українізації України після століть російської колонізації можна цілком прийти до протилежного результату.
Від тупцювання на місці ситуація з українською мовою не тільки не прогресує, але й значно погіршується.
А головне, що таким чином просто реалізується проект другої, але «демократичної Росії» на українській території.
Наразі існує парадокс, котрий дуже важко пояснити, коли російськомовні патріоти готові боротися з московськими загарбниками, але відмовитися від мови північних колонізаторів понад їхні сили.
Принципово російськомовні фактично ведуть боротьбу за своє право бути вільними росіянами на вільній частині Росії, хоча та й далі буде називатися Україною.
Українська мова – це дієва зброя в боротьбі з «русским миром»
Необхідно пригадати, чому радянська «українізація» не була успішною. Саме тому, що вона була вимушеною і ситуативною.
Комуністична російська влада намагалася таким чином загасити визвольну боротьбу українського народу.
Тепер же мовне питання знову постає так гостро, бо українці відчувають, що частина російськомовних прояви свого патріотизму і свою участь у визвольній війні почали сприймати, як карт-бланш на становлення російської України.
Яким може бути вихід із цієї надскладної ситуації, котра склалася в Україні?
Думаю, що тут необхідно робити поправку на те, що об’єктивно існують різні категорії російськомовних.
А переважна їхня кількість не дуже зважає на ідеологію взагалі, і для неї цікавішими є фінансові надходження до сімейного бюджету.
У пострадянські часи російська мова стала мовою бізнесу і банківської справи в Україні, а фінансові та бізнесові ресурси майже повністю опинилися в руках російськомовних.
Тому без кардинальної зміни цієї алогічної ситуації нічого виправити ніколи не вдасться.
Настає час, коли українцям доведеться вибирати між українським і російським світами.
Можна зробити висновок: побудова російськомовної України, під якими б гаслами це не подавалося, – ніщо інше, як альтернативний план захоплення українських територій.
А українська мова не менш дієва зброя в боротьбі з «русским миром», ніж гармати і танки. І це необхідно усвідомити усім, хто розглядатиме «мовний закон» Ківалова-Колесніченка на відповідність його Конституції України.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На цю ж тему:
«Мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Троянські коні Кремля
Війна між Україною і Росією. Мовно-культурний фронт
Українська мова і приціл Путіна
