Кремлівський вірус: як Росія намагається «викрасти» частину Східної Європи

Ярослав Шимов

Чи можна викрасти цілу країну або навіть низку країн? Цілком. Якщо вміло «обробити» тамтешню громадську думку, підкупити чи залякати провідних політиків, перетворити великих бізнесменів на агентів впливу чужої держави, використовуючи при цьому значну шкалу інструментів – від банальної корупції до тонкого піару.

Питання про те, за допомогою яких «троянських коней» Кремль намагається «викрасти» деякі країни Східної Європи, кілька років вивчали експерти американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) у співпраці з колегами з Центру із вивчення демократії у Софії. Їхні висновки потрапили до нещодавно опублікованого дослідження під назвою The Kremlin Playbook («Кремлівський сценарій» або «Кремлівський план»). Йдеться про, ймовірно, найбільш повний аналіз нинішньої стратегії Москви в східноєвропейському регіоні за останні роки.

У Болгарії російський підрядник нині замороженого проекту будівництва нового реактора атомної електростанції «Белене» підвищив ціну з 4 до 6,3 мільярдів євро – під сумнівним приводом зростання витрат, викликаного інфляцією. З'явилися дані про те, що Росія фінансово «винагороджує», пов'язані з проектом, дружні місцеві структури.

У Сербії Росія, за наявними даними, спиралася на Душана Баятовича, члена парламенту і заступника голови проросійської Сербської соціалістичної партії, директора компанії «Србіягаз», як гаранта угоди з реалізації проекту «Південний потік».

Атомний проект «Пакш-2» в Угорщині оцінюється на суму в 12,5 мільярда євро, що дорівнює 12% річного ВВП Угорщини. Проект практично повністю фінансується за рахунок наданого Росією кредиту з фіксованою процентною ставкою. Незрозуміло, яким чином російська сторона отримала цей контракт. Угода укладалася в умовах повної секретності. Парламент Угорщини схвалив закон, що переводить більшу частину інформації про «Пакш-2» в режим конфіденційності, на термін до 30 років.

У Латвії в квітні 2015 року сім'ї двох великих місцевих бізнесменів, Андріса Шкеле і Айнарса Шлесерса (екс-прем'єр і колишній міністр транспорту – ред.), виявилися причетними до стратегічної операції, що забезпечила дочірньому підприємству RZD Logistics, компанії, яка входить в холдинг «Російські залізниці» (в той момент її очолював Володимир Якунін), 50% акцій Лієпайської нафтотранспортної компанії». (Угоду здійснили за допомогою непрозорої мережі безлічі офшорних фірм).

З огляду на такі приклади, автори The Kremlin Playbook доходять висновку, що Москва реалізує на сході Європи стратегію, яку експерти описують як «зачароване коло». Загальна схема – хоча в різних країнах вона виглядає неоднаково – приблизно така: «Російський вплив поступово охоплює стратегічні сектори економіки (енергетичний, фінансовий, медіаринок, інфраструктуру)...Ті інститути, які покликані боротися з корупцією і монополізмом, виявляються скомпрометованими і нездатними діяти. Виникає «інфікована» демократія, що дозволяє Кремлю розширювати політичний вплив. У разі, якщо «інфікована» демократія намагається чинити опір, уряд країни доводиться до падіння за рахунок демонстрації громаді численного корупційного компромату. Для Кремля така ситуація може бути тимчасовою політичною поразкою, але вона має й перевагу: довіра суспільства до інститутів демократії та політичних партій мейнстріму розмивається».

Яка кінцева мета всіх цих маніпуляцій? На думку авторів доповіді, російська влада прагне «запропонувати свою альтернативну неліберальну модель «керованої» демократії, підірвати стабільність НАТО і Євросоюзу. Як тільки ця мета буде досягнута, можна буде перейти до вибудовування нової архітектури безпеки в Європі».

Висновки щодо «Кремлівського сценарію» Радіо Свобода прокоментував один з авторів дослідження, директор економічних програм софійського Центру з вивчення демократії Руслан Стефанов.

– Почнемо із зовсім нещодавніх подій. Наприкінці жовтня російські та сербські ЗМІ повідомили про те, що з Сербії були нібито депортовані двоє громадян Росії, підозрюваних в підготовці масових заворушень і навіть терактів в сусідній Чорногорії. У самій Чорногорії були здійснені арешти у цій справі. Йшлося про підготовку масових виступів відразу після чорногорських парламентських виборів – на підтримку проросійської опозиції. Чи може чорногорський інцидент свідчити про те, що російська влада переходить від методів непрямої дії на ситуацію в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) до більш безпосереднього втручання?

– Подробиці цих подій, як і раніше, невідомі. Але, в принципі, я не бачу в них чогось кардинально нового. У своєму дослідженні ми наводимо дані про активізацію проросійських сил в країнах ЦСЄ, аналогічну тривожну інформацію можна знайти і, наприклад, в щорічному звіті чеської контррозвідки. Подібні речі відбуваються з року в рік, просто іноді вони спливають на поверхню, іноді – ні. Звичайно, не завжди це буває в настільки відвертій і різкій формі, як в тому випадку, про який ми говоримо. Тут цікавіше інше: те, що сербська влада відреагувала. Для ЦСЄ, якщо винести за дужки країни Балтії, Польщу і – з великими застереженнями – Чехію, це не характерно: тутешні спецслужби і уряди майже не розглядають Росію і її діяльність в регіоні як потенційну загрозу своїй безпеці. Якщо говорити про перші прояви цієї загрози, то переломним моментом можна вважати 2007-2008 роки. Останнім часом цим тенденціям приділяється більше уваги, вони стали помітнішими, але про те, що відбувається щось принципово нове, я б не говорив.

– Ви в The Kremlin Playbook порівнюєте посилення російського впливу в ЦСЄ з дією вірусу. Можете коротко описати схему?

– Напевно, точнішим було б порівняння навіть не з біологічним, а з комп'ютерним вірусом, особливо з огляду на нещодавні вилазки російських хакерів під час передвиборчої кампанії в США. Якщо серйозно, то сама по собі російська присутність в ЦСЄ повністю ніколи не зникала, просто в останнє десятиліття вона різко активізувалася. Зв'язки ж, особливо в середовищі спецслужб і силових структур, нерідко зберігалися ще з часів соціалізму. З роками розширювалася і економічна взаємодія, перш за все, в енергетичному секторі та пов'язаних з ним галузях. Тож «віруси» були в наявності завжди. Останнім часом вони були активовані, повністю або частково. Сталося поєднання декількох типів впливу. З одного боку, це офіційна зовнішня політика Кремля плюс пропаганда, яка щодо країн ЦСЄ стала значно більш агресивною в останні роки – в тому, що стосується, наприклад, спроб скомпрометувати НАТО і ЄС і, навпаки, захистити позиції «Газпрому». З іншого боку, це використання напрацьованого економічного впливу, в тому числі через місцевих олігархів або великих підприємців, які мають свої інтереси в Росії або зв'язки з російським бізнесом в ЦСЄ, для посиленого тиску на місцеві уряди. Нарешті, третє – це розширення зв'язків і підтримка, в тому числі фінансова, популістських і екстремістських партій, а також проникнення на медіаринок. Таким чином, комбінуються економічні, політичні та пропагандистські інструменти впливу на правлячі кола європейських країн і суспільство в цілому. В регіоні ЦСЄ це відбувається усюди. Щоправда, в одних випадках перевага надається одним засобам тиску, в інших – іншим.

– Наскільки успішна ця стратегія? Ви зі співавторами обрали для дослідження п'ять східноєвропейських країн – Болгарію, Угорщину, Латвію, Словаччину та Сербію. В якій з них Кремль може похвалитися найбільшими успіхами, а в якій – найменшими, і чому?

– З п'яти країн, якими ми займалися, Болгарія, Сербія і Латвія виглядають найбільш уразливими – в силу як найбільшого проникнення туди російського капіталу, так і значення цих країн в контексті російської зовнішньої політики в Європі. Однак у Словаччині та Угорщині в цьому плані теж багато проблем. Угорщина знаходиться дещо осторонь провідних шляхів експорту російських енергоносіїв, але угода з Росією про будівництво нових блоків атомної електростанції «Пакш» стала подією, в результаті якої російський економічний вплив в цій країні різко зріс. Аналогічний проект здійснювався в Болгарії – АЕС «Белене», навколо нього пізніше виник серйозний конфлікт. Так ось, в обох випадках з'ясувалося, що, будучи задіяними в проектах такого масштабу з російськими партнерами, країни-господарки виявляються заручниками цих проектів і своїх партнерів. Це не просто економічні угоди. Їх результатом стають спроби монополізації енергетичного сектору, повного підпорядкування його російським інтересам.

Це складова частина ширшої стратегії Кремля, мета якої – фактично змінити або повернути назад весь курс розвитку країн регіону, обраний ними після закінчення Холодної війни. Що ж стосується того, виграє Путін чи ні, з одного боку, – так, ми бачимо, що свою стратегію він починає реалізовувати вже не тільки в ЦСЄ, але і в низці західних країн, що кількість так званих «тих, хто розуміє Путіна», незалежно від того, чи роблять вони це зі щирих симпатій або з корисливих інтересів, зростає. З іншого – багато країн, в тому числі і в нашому регіоні, демонструють більш міцний «імунітет», ніж можна було б очікувати. Навіть Болгарія, де присутність російських інтересів дуже значна, виявилася в останні 4 роки здатною формулювати і реалізовувати політику, яка не збігається з інтересами і уявленнями Кремля. Загальна картина складна і неоднозначна.

– Якщо інтерпретувати російську економічну присутність в Європі як частину геополітичної стратегії Кремля, то виходить, що цю присутність слід обмежувати або навіть ліквідувати. Але як це поєднується із західними принципами свободи торгівлі, економічної відкритості тощо? Чи не відбудеться елементарного вичавлювання конкурентів з ринку під більш-менш пристойними, та ще й політизованими приводами?

– Ми так далеко в своїх висновках не заходили. Ба більше, якщо ви подивитеся на розвиток нинішнього конфлікту між Росією і Заходом, то побачите, що навіть після початку української кризи західні еліти дотримувалися переконаності, що бізнес потрібно залишити бізнесменам. Але це лише посилює вразливість європейських країн – просто тому, що Кремль не поділяє західні уявлення про ведення бізнесу. Він використовує державні корпорації як знаряддя реалізації своїх політичних інтересів. З іншого боку, в тих же цілях використовується і начебто приватний бізнес – фірми, так чи інакше афілійовані з державою, в тому числі, за допомогою неформальних зв'язків з вищим російським керівництвом. Пам'ятаєте чудовий вислів, що в Росії олігархів призначають? Ця політика – наслідок політичного і економічного устрою самої нинішньої Росії, підпорядкованості великого бізнесу державі.

Те, що європейці розглядають як можливість для співпраці, інвестицій і таке інше, Кремль сприймає як шанс реалізувати свої політичні інтереси і розширити сферу впливу. Так було не завжди, ця зміна – перетворення бізнесу на інструмент політичного тиску – сталася, починаючи з другої половини минулого десятиліття. Що ми рекомендуємо? Перш за все – розуміти, як йдуть справи: Кремль прагне монополізації низки цікавих йому ринків, використання економіки як засобу політичного тиску, в тому числі, шляхом корумпування політичних та економічних еліт країн Європи. Тому потрібно зміцнювати інститути, що відповідають за правовий порядок, боротьбу з корупцією, антимонопольний контроль. Ми думаємо, що про свою економічну безпеку Європі треба піклуватися більше, усвідомлювати потенційні ризики.

– Нині в Росії є безліч власних внутрішніх проблем. Чи не здається Вам, що попри наявність всіх тих загроз, про які Ви говорите, по суті, йдеться певною мірою про боротьбу з «паперовим тигром»? Чи не була б ефективніша для Європи більш узгоджена, чітка і за необхідності тверда політика щодо власне Кремля – тоді, дивись, і не довелося б вирішувати проблеми, пов'язані зі збільшенням його впливу в Європі?

– Я з цим аргументом загалом погоджуюсь. І в своєму дослідженні ми його згадуємо. І економічна статистика вказує на те, що «тигр» став значно паперовішим за останні два роки. Але російська система має таку властивість, як гранична централізація влади, і це дає їй перевагу при ухваленні та реалізації певних рішень. Це недооцінювати не можна. Хто знає, що трапиться завтра? Черговий зліт цін на нафту, якщо він чомусь відбудеться, може автоматично надати Москві ще більше самовпевненості. Ситуація останнім часом розвивалася так, що довіра, яка існувала колись певною мірою у відносинах Заходу і Росії, знищена. До 2014 року, попри всі складнощі, стратегія залучення Росії до вирішення спільних завдань на Заході все ж переважала. Сьогоднішня реальність – інша. Важко уявити собі швидке відновлення колишньої «політики залучення» щодо Росії.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода.