В Україні почалися гастролі латвійських акторів театру і кіно Мартиньша Вілсонса, Івара Калниньша та Арніса Ліцитіса. У кількох українських містах вони представлять виставу «Їжачок у тумані». Перший виступ тріо – у Дніпрі, а 5 листопада воно вийде на сцену в Києві. Такий «Їжачок у тумані» не має стосунку до мультфільму Юрія Норштейна. Є лише один зв’язок – це музичний спектакль за мотивами оповідань і казок Сергія Козлова – автора сценарію картини Норштейна. Про це Арніс Ліцитіс сказав в інтерв’ю Радіо Свобода. Він також розповів, чи вважає Петербург містом Путіна, чи відчуває в Україні, що проти неї не припиняється війна і чи знімався у фільмах-передвісниках «Мєнтів»?
Олександр Лащенко (переклад): Вілсонс, Калниньш, Ліцитіс – така «бойова трійка», гастролі Україною вже розпочалися. Сперш місто Дніпро, буде Київ 5 листопада. «Їжачок у тумані» – що це? Це якісь переспіви відомого мультфільму? Чи ні?
– Переклад. Ні. Це з мультфільмом абсолютно ніяк не пов’язано. Просто є чудова книга. Автор – Сергій Козлов.
– Кияни мають нагоду 5 листопада о 18:00 в Будинку офіцерів подивитися цей спектакль. Вільсонс, Ваш колега, – режисер. А Ви з Калниньшем кого граєте?
– Вільсонс і режисер, і цей сценарій зібрав. З цієї книги він створив сценарій, створив п’єсу.
– Я не бачив ще – хто Їжачка грає?
– Я.
– Ще раз: Дніпро – початок, Київ – 5 листопада. Ще які міста?
– Запоріжжя, потім Кривий Ріг, Миколаїв, Одеса, Херсон і ось – Київ.
– А ця містичність, притаманна мультфільму (все рівно з мультфільмом Норштейна будуть порівнювати), є вона чи ні?
– Ні. Це абсолютно інше. Жодного стосунку до мультфільму немає. Це окремий спектакль, окремий сценарій, окрема преса. Ми говоримо про речі, які нам усім зрозумілі. Як це сказати? Ми говоримо про себе. Я говорю про вас. Я говорю про тих людей, які сидять в залі. Я говорю про самого себе.
– Сидять в залі українці – ви ж в Україну приїхали. Не знаю, чи Ви підтримуєте цю точку зору, чи ні… Митець повинен бути поза політикою? В політиці?. Ви знаєте, Україна є жертвою війни. І вже не один рік. Це відчуваєте? Ви ж і раніше були в Києві не раз. Не тільки в Києві...
Два міста обожнюю, я там можу бути, існувати, жити. Це Санкт-Петербург і Київ
– Я дуже багато разів був в Україні. І в радянський час, і після 1990-х років дуже часто бував тут. І я хочу сказати, що в мене є два міста з пострадянських, два міста, які мої міста, і я їх обожнюю. І я розумію, що я там можу бути, існувати, жити. Це Пітер, Санкт-Петербург і Київ. І я завжди тут дуже добре почуваюся і почувався. І я дуже багато разів приїжджав у Київ і дуже багато тут працював. Знімався, звісно.
Йшов Києвом – у мене мурашки по тілу. Я дуже довго тут не був. 5-6 років не був
Я зараз йшов Києвом – у мене мурашки по тілу. Я дуже довго тут не був. По-моєму, 5-6 років не був і...
– Ну ось, бачите, Ваші два улюблені міста. Крім Риги, я так розумію. Київ і Петербург…
– Рига – це «мама». Я там народився, я там живу.
– Це зрозуміло. Саме у Петербурзі народилася і стала відомою та людина, від якої зараз і залежить ця ситуація. Путін. Ви про це думаєте чи ні? Зв'язок у Вас є зараз із пітерцями? Ви ж, напевне, спілкуєтеся. Не з Путіним, звісно. А взагалі?
– Так, я знаю, що він там народився, що там працював. Для мене, звісно, це місто зовсім інше. Це не його місто. Це зовсім інше місто. І це прекрасне місто, як і Київ. Вони абсолютно різні. Але у цих двох містах є вражаюча аура.
Прекрасно розумію, що відбувається. Для багатьох з нас це був шок! Тільки теоретично можу уявити, як ви почуваєтеся. Мені сумно... Дуже сумно
Я прекрасно розумію, що відбувається зараз (в Україні – ред). Для багатьох з нас це був шок! І я тільки теоретично можу уявити, як ви тут почуваєтеся. І мені, звісно, сумно... Дуже сумно.
– У Вас багато знайомих акторів в Україні. Напевне, той же ж Горбунов. «Вантаж без маркування», фільм, який був знятий на кіностудії Довженка. В Росії, напевне, багато знайомих акторів. Багато російських акторів таку позицію займають... Не всі ж такі, як Андрій Макаревич. Українські – той же ж Горбунов знявся у патріотичному українському серіалі.
Ви не відчуваєте, що Вас ніби роздирає? Ви якусь одну сторону готові прийняти у всій цій ситуації?
Приїжджаю до Росії працювати, рано чи пізно ці розмови виникають. Домовляємося: не будемо про це говорити, це болить обом сторонам
– Я скажу так, що коли я приїжджаю до Росії працювати – звісно, рано чи пізно ці розмови виникають. І оскільки ми всі – митці, не політики, у кожного є своя позиція, ми ніби домовляємося: добре, не будемо про це говорити, тому що це болить обом сторонам, будемо займатися своєю безпосередньою роботою, займатися мистецтвом. Ми ніби кожен лишається при своїх.
– Свого часу Ви знімалися у Юнгвальда-Хількевича у фільмі «В’язень замку Іф», в одному з найбільш відомих. Знову ж таки велика сім’я акторів була задіяна у зйомках.
Ось такі Вам фільми близькі, які в прокаті добре йдуть, багато відгуків отримують чи, може, якісь авторські роботи як у кіно, так і в театрі, так званий арт-хаузний кінематограф? Що Вам ближче: успіх у глядача перш за все чи ні?
– Я про це ніколи не думав. Мені пропонують роботу. Я маю право або взяти її, або відмовитися від неї. Якщо вона мені цікава, то я за неї беруся і чесно виконую.
Але Ви зараз говорите про дуже старі роботи, по-моєму, навіть з минулого століття...
– Який – 1989 рік?
– Ну, це минуле століття.
– 25 років – це давно, як Ви сказали... Так?
– Можливо, є сенс говорити про нинішнє століття. Тому що я тут дуже багато завдяки Олександру Копєйкіну і Оксані Байрак знімався. Як мені видається, в чудових серіалах, в чудових фільмах. І в мене там були прекрасні роботи... Тобто, я не знаю, чи глядачеві вони подобаються. Вони прекрасні для мене. Мені було дуже цікаво це робити, спробувати створити, показати характер цього героя.
– Чимало критиків сучасного кінематографу, сучасних телевізійних фільмів стверджують, що так, зараз кількість фільмів майже така ж, як і у СРСР – в Росії, можливо, і більше. Кількісно. Але з якістю, м’яко кажучи… Просто конвеєр, на їхню думку, і не більше.
Ви погоджуєтеся з такою точкою зору? «Мило», мовляв, і все.
– Ви ніби самі дали відповідь на це питання. Ви ж працюєте на телебаченні.
– Ну, на радіо, але це вже телевізійний продукт.
– Все ж таки камера нас знімає.
Є піраміда. Для домогосподарок, для жінок – ось такі серіали. Потім є вищий ступінь, скажемо так, – детективи-серіали, потім можуть бути серіали, якась фантастика і так далі, а на самій вершині є кінематограф, кіно. Те, що я сказав, те, що внизу, то це теж важливе. То для глядача. Є глядач – він хоче це бачити.
– «Мають рости всі квіти». Так виходить?
– Так. Для кожного прошарку глядачів робляться ці речі, скажімо так.
– Ви дуже добре виглядаєте. Я можу назвати Ваш вік? Вам більше 70 років. Ви прекрасно виглядаєте, активно знімаєтеся. У Вас великий кінодосвід – більше 50 років. Фільм «Фаворит», який зняли ще у 1976 році, наприклад...
– Мені тоді було уже 26-27 років.
– Це не перший Ваш фільм. А розпочинали Ви ще всередині 1960-х років.
Є думка, що в радянському кінематографі при всій цензурі, фільм могли покласти на полицю, соцреалізм так званий ідеологічний нав’язували… Але при цьому це все ж таки був не продюсерський кінематограф. А зараз від продюсера, від виручки, від успіху глядачів перш за все залежить. І це знищує кінематограф зараз. Ви погоджуєтеся з цим?
– Не зовсім. Знищують телевізійні серіали. Але кінематограф, як на мене, поки все-таки тримається. А телебачення, телесеріали – так, це залежить від каналу, від продюсера, не від режисера, а кіно все ж таки від режисера.
– А Ви в Росії досі знімаєтеся?
– Так.
– В Україні, принаймні, знімалися. Чи є ще проекти тут?
–Ні. На жаль, Олександр Копєйкін призупинив свою кінодіяльність. І я більше не знімаюся.
– А в рідній Латвії знімаєтеся?
– В принципі я в себе в Латвії не знімаюся. Так.
– В Україні говорять, що в дуже складному становищі кінематограф. У дуже складному. Фільмів майже не знімають. Фінансово дуже складно все. Є окремі моменти. Слабошпицький... Може Вам щось говорить це прізвище? Інші режисери. Але це все, мовляв, винятки, з точки зору критиків. А в Латвії, Литві, Естонії знімають кіно зараз?
– Я думаю, що у нас хвороба ця (фільмів майже не знімають – ред.) десь є спільною. Якщо я є геніальним сценаристом, то я це написав, і я йду до вас...
– Без продюсера все одно ніяк?
– ...у вас гроші. І я показую – дасте гроші? Ви бачите, це геніально!
– А я кажу: «так, тільки під такі-то умови». Так?
–Ні. Ну як? Ви ж бачите, це геніально! Все, ви даєте гроші.
У нас дуже маленька країна. Нас десь два мільйони. І, як приклад, у спорті у нас раз на 100 років народжується геніальний баскетболіст, геніальний хокеїст, геніальний футболіст і так далі. Те ж саме і в мистецтві. Не кожного дня у нас народжуються режисери, кінорежисери і кіносценаристи.
– В радянському кіно Латвія, Литва, Естонія були представниками одного з найкращих кінематографів.
– Ну, назвіть цих геніальних...
– Артмане, наприклад.
– Ні. Назвіть цих геніальних сценаристів латвійських?
– Хороших акторів – цього замало? Так виходить?
– Ні. Я Вам ставлю питання.
– Складніше. Алоїз Бренч.
– Він – сценарист?
– Режисер.
– Я Вам кажу: назвіть мені геніального латвійського сценариста?
– Не можу назвати.
– Ну і все!
– У цьому проблема, Ви вважаєте?
– А як інакше? Якщо буде це все геніально написано, то я беру і знімаю. Це геніально – я знімаю. Прекрасний матеріал – я знімаю!
– Але все одно у Вас є робота, Ви затребувані. Все ж таки як Вам це вдається? Тим більше, як Ви говорите, що Ви обираєте – не будь-який сценарій берете.
– А є якийсь внутрішній азарт, я вважаю. Не тільки в мене, але і в моїх колег. Ну, так. Ну, це так, але... Але давайте спробуємо. Це азарт – зіграти так, щоб все-таки глядач сказав: «Ой, а він цікаво це зіграв! Ой, а це було чудово!»
– Ви таку реакцію глядача зараз відчуваєте? Вам якось дають знати про таку реакцію чи ні?
– Ну, так. Тьху-тьху-тьху... (стукає по столу). Сидіть – я сам відчиню. Поки ніхто не підходив до мене і не говорив, що я погано зіграв. Так, мені говорять, що ти працював на поганому матеріалі, ти був в поганому серіалі, ти був у поганому кіно. Але знову ж таки не завжди. Але особисто мені ніхто не говорить: «ти був жахливим, на тебе не можна було дивитися, ми не зрозуміли, що ти там робиш, і кого ти там граєш».
– До речі, а Ви відчуваєте різницю: той глядач, який тоді був; 10 років тому; сучасний глядач? Змінюється смак глядача? Ні?
– Звісно. 21 століття. Як я вже сказав.
– У чому? Попкорну більше? Чи так неправильно говорити?
– Ну так. І ті ж серіали, про що я розповідав про піраміду, які внизу розташовані, то це і є попкорн. Це знову окремий глядач, на окрему кількість глядачів цей попкорн, а далі – знову на...
– А на вершині є глядач?
– Звісно!
– Що я маю на увазі? Параджанов, Тарковський, той же Довженко, Юрій Іллєнко, нині вже покійний... Знаєте такого?
– Так.
– Такі режисери зараз, у 21 столітті, в Україні, Литві, Латвії, в Росії можуть з’явитися? Чи ні?
– В Україні обов’язково мають з’явитися. Тому що скільки вас? 40 мільйонів?
– Ну, без окупованої території близько 42-х.
– Значить, обов’язково мають з’явитися.
У Латвії? Я скажу одне. Дуже багато зараз хороших, талановитих театральних режисерів. Ну, просто суперталановитих. Оскільки є такі вже театральні режисери, то чому рано чи пізно не з’являться кінорежисери?
– Арніс – Ви латвійський актор. Знову ж таки російською граєте більшість своїх ролей. В Латвії майже половина – це росіяни, російськомовні. Так, Латвія – член ЄС. Вже! На відміну від України. Ви відчуваєте ось це протистояння можливе ментальне, яке-завгодно, ідеологічне – є такий глядач, російськомовний і є, власне, латвійський глядач, чи такого протистояння немає?
– Наприклад, в Ризі є п’ять театрів. І вони всі заповнені. Ризький глядач, я вважаю, в театр йде, як у церкву. І він розуміється на театрі.
– І російськомовний також?
– Стоп! І в Ризі є один російський театр. 60% – російськомовні, які відвідують цей театр. А 30-40% – латвійці приходять. Ось Вам і відповідь. Латиші заповнюють всі театри.
– До речі, Ви знялися вже в часи пізньої Перебудови у фільмі (не головна роль також) «Злодії в законі». Пам’ятаєте цю роботу?
– Звісно!
– Що можете сказати? Цей фільм став передвісником такого майбутнього кінематографу, ось цих усіх «Вулиці розбитих ліхтарів», так звані «Мєнти»? Чи так не можна стверджувати?
– Не можна так стверджувати. Це фільм. «Мєнти» і «Вулиці розбитих ліхтарів» – це серіали, як ми вже сказали. Вони не в самому низу, а ближче до вершини.
«Злодії в законі» – це фільм. Це вражаючий матеріал, по-перше. По-друге, це кінець 1980-х. По-третє, це чудовий режисер – Юрій Кара. І це кіно. Це фільм. А Ви говорите про серіали. Це непорівнянні речі.
– Наскільки я Вас розумію, Ви вважаєте всіх цих «Мєнтів», «Бандитські Петербурги» – найнижча стадія цієї піраміди, так?
– Я ж Вам пояснював, що це не найнижча, а це вже десь посередині.
– Ви ж постійно зайняті. Їздите постійно. Не втомлюєтеся? Ви ж прекрасно виглядаєте, повторюся. Але все ж таки...
– Коли людина займається своєю улюбленою справою, то вона... Вона приємно втомлюється.
– Немає втоми? Ніби набридло! Таких почуттів не виникає?
– Ні.
– Не виникає. І в цьому запорука і Вашого творчого довголіття також.
Я бажаю Вам здоров’я, все нових і нових ролей, частіше приїжджати до Києва! Дякую Вам!
– Дуже хочу приїжджати. Дуже! Обожнюю це місто!
– Щоб ці перерви були меншими.
– Обожнюю це місто!
